Синьоводська битва: мiфи та реалiї. Частина 3.
|
ХАНИ КУТБЛУБУГА, ХАДЖІБЕЙ ТА ДМИТРІЙ
Отже, поговорімо про те, про що в російській історичній науці, як і в українській, з давніх часів говорити заборонялося. Визначимо отих знаменитих «отичей и дедичей Подольской земли трех братьев татарских Хаджібея, Кутлубуга и Дмитрия».
Треба розуміти: російська історична наука ніколи не дозволила б, щоби навіть таке речення потрапило в який-небудь літопис чи хроніку. Тому оце надзвичайно важливе свідчення потрапило на історичні сторінки із польських та литовських хронік, і Москві нічого не залишилося, як замовчувати і приховувати його.
На цю тему автор не знає жодного серйозного наукового дослідження ні в російській, ні в українській історіографії. Взагалі, цієї теми дозволяли торкатися тільки маловідомим історикам не з вивчення питання, а зі звичайного «посилання» на якогось невідомого князька-християнина маловідомої Орди. Мовляв, нічого цікавого: один татарин охрестився, та й годі.
Що ж криється за цією фразою давніх літописів та хронік? Авжеж, ідеться про «отичей и дедичей Подольской земли», котрими були хани улусів Золотої Орди. Цікаво, їх зовсім не складно визначити за матеріалами Золотої Орди.
1. КУТЛУБУГА. Про цього улусного хана найчастіше згадано в державних матеріалах Орди. Ось, що пише про нього російський професор М. Сафаргалієв:
«Их четырех улусных эмиров (ханов. — В. Б.) Джанибека, подписавших договор с венецианцами в 1347 г., трое: Маглубей, Янгильбей и Кутлубуга принимали участие в заключении договора с теми же венецианцами в 1347 г.; трое: Маглубей, Янгильбей и Кутлубуга принимали участие в заключении договора с теми же венецианцами и в 1358 году. Лишь имя Тайдци, одного из эмиров Джанибека (котрий правив у Орді в 1342 — 1357-х рр. — В. Б.). Таким образом, при Бардебеке число улусных эмиров (правлячих вельмож хана. — В. Б.) увеличилось до шести... они-то и скрепили своими подписями договор с венецианцами...» [8, C. 110].
За працями професора М. Сарфагалієва можна визначити кожного із шести названих ханів. Але сам професор цього не зробив — він знав, до чого подібне дослідження може призвести. Та й цензура, певно, не дозволила цього робити. Про хана Дмитрія російський професор не обмовився жодним словом.
Щоб читачі не подумали, що цих ханів знали тільки в російській історичній науці, нагадаємо, що про хана Кутлубугу писали також тодішні перські та арабські історики.
Ось що розповів давній єгипетський історик Ельмухіббі у своїх працях, описуючи, з ким та як листувався єгипетський султан:
«КУТЛУБУГА ИНАК. Это один из (тех) четырех, которые по принятому обычаю бывают правителями в землях Узбека. Переписка с ним, согласно тому, как написан был ему ответ 10-го джумадиэльахыра 752 года (5 серпня 1351 р.), производилась на трети листа, упомянутым калямом (писалось); «да возвысит Аллах всевышний благодать его высостепенства эмирского, великаго, ученого, правосуднаго, укрепителя, пособника, поручителя, устроителя, зиждителя, покровителя, нойона, эссефи, величия ислама и мусульман, главы эмиров двух миров, поборника воителей и борцов за веру, вождя ратей, предводителя войск, убежища религии, сокровища государства, пособника царей и султанов, меча повелителя правоверных». Затем (помещались) пожелание, алама «брат его» адрес «Кутлубуга Инак, наместник хана Джанибека».
До цього можна навести також ще з десяток свідчень істориків, у яких чітко засвідчено, що хан Кутлубуга є достовірною особою, входив до «ханської правлячої ради» за часів ханів Джанібека (1342 — 1357) та Бердібека (1357 — 1359) і перших років золотоординської смути (1360 — 1380). А оскільки членами «ханської ради» були правителі удільних улусів із роду Чингісидів, про що уже йшлося раніше, то немає сумніву, що хан Кутлубуга і є одним із тих «дедичей и отичей Подольской земли», котрі послали свою військову тьму проти Ольгерда.
Слід розуміти, що хани Кутлубуга, Хаджібей і Дмитрій були особисто зацікавлені в протистоянні Великому Литовському князеві Ольгерду. Саме від території їхніх улусів Ольгерд протягом 50-х років XIV століття відібрав деяку частину та приєднав до своїх володінь. І тут немає нічого дивного: татарські удільні князі не мали сили протистояти Русько-Литовському війську, і Ольгерд, як ми бачили з його листа до Константинопольського патріарха, спочатку не міняв удільного князя та його знать, тож місцеві князі мали навіть деякі переваги від підпорядкування Ольгердові: надійна допомога і захист завжди були поруч, тоді як Золота Орда була випотрошена чумою та роздиралася внутрішніми протиріччями. Отак ми й підійшли до визначення удільних улусів трьох татарських ханів: Кутлубуги, Хаджібея та Дмитрія.
До улусу Кутлубуги належали верхні землі межиріччя Дону і Дніпра. Ймовірно, хан Кутлубуга очолював військо Золотої Орди в Синьоводській битві. Після цієї битви, з 1363 р., ім’я Кутлубуги зникає зі сторінок історії.
Молодим українським історикам варто було б дослідити це питання детальніше, залучивши давні історичні джерела із Готської Герцогської бібліотеки, Паризької Національної бібліотеки, Берлінської бібліотеки, Британського музею та Оксфордські рукописи.
Не тримаймося російських історичних джерел — вони переповнені «доважками брехні».
2. ХАН ХАДЖІБЕЙ. Зрозуміло, що назвавши хана Котлубугу іменем, яке абсолютно збігається з арабськими і перськими джерелами, московські можновладці, викривлюючи сторінки історії, не могли допустити, щоб ім’я другого хана «отича и дедича Подольськой земли» дійшло до нащадків неспотвореним. Ці достовірні імена ханів спонукали б нас до роздумів та аналітичних висновків. А це для Московської держави вкрай небезпечне явище. Отож, те ім’я хана-Чингісида, володаря золотоординського улусу, подається в дещо видозміненій формі — Хаджі-Черкес.
Здавалося б, і не здогадаєшся, що Хаджі-Черкес та Хаджібей — одна особа. Скажіть, будь ласка, шановні московські професори, якщо ви одну дійову особу своєї історії називаєте різними іменами і ніде не пояснюєте, що йдеться про одну людину, то хіба це не називається викривленням?
Навіть автор цих рядків, котрий уже понад тридцять п’ять років працює із золотоординськими матеріалами, як то кажуть, і днює і ночує з ними, мусив був кілька тижнів вивчати різні джерела, аби прийти до остаточного висновку.
Ось, що писав М. Сафаргалієв, найкращий знавець родословних Чингісидів, 1960 р.:
«Хаджі-Черкес, по словам Ибн-Халдуна, являющийся походным эмиром Вердибека, после убийства хана завладел окрестностями Астрахани... стал «владетелем Астраханского удела». О размерах его удела (улусу. — В. Б.) можно судить по карте братьев Пиццигано (1367 г.) в которой указывается его лагерь... значительно выше города Астрахани. К 1369 г. Хаджі-Черкес настолько крепко чувствовал себя в своем улусе, что он был в состоянии начать борьбу с Мамаем из-за Сарая.
Хаджібей, він же — Хаджі-Черкес, також є історичною особою Золотої Орди. У хана Бердібека Хаджібей був похідним головнокомандувачем військових сил Золотої Орди, мав у безпосередньому підпорядкуванні під час військових походів не один десяток темників-Чингісидів. Отож і сам мусив належати до ханського роду.
Звичайно, і цього хана — Чингісида знали давні арабські й перські історики. Наведемо відомості того ж Ельмухіббі:
«Коджа Алибек в землях Узбековых... Это тот самый, с которым открыта была переписка, когда было написано ему в 465 г. (10 жовтня 1363 р. — 27 вересня 1364 р.). Форма переписки с ним такова: имя и титул с буквой й; адрес его — имя его Коджа Алибек».
Звернімо увагу: наш витяг взято із праці В. Тізенгаузена «Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том 1. Извлечение из сочинений арабских» видання 1884 р. Тобто книжка виходила за життя, в перекладі й за редакцією академіка В. Тізенгаузена. Отже, в тій же праці російського академіка В. Тізенгаузена, на 391-й сторінці, хана Хаджі-Черкеса, або жКоджу Алібека, називають просто Хаджі. Академік пише: «Хаджі выслал свои войска против них с одним из эмиров своих, который прибегнул к хитрости, успел отогнать их от Астрахани».
А ось, як цей факт подано у Великій Радянській Енциклопедії (третє видання) щодо написання тюркських імен та значення титулу бей.
«Бег, бек, бей, бий (тюрк. — властитель, господин, князь, синоним арабского амир, или эмир), титул родоплеменной, а затем феодальной знати в странах Ближнего и Среднего Востока...
На территории, ныне входящей в СССР, впервые встречается в 14 в., когда хан Золотой Орды Узбек (1312 — 1342) присвоил титул Век (бей, бий)... нойонам (полководцям. — В. Б.), принявшим мусульманство. Титул Б(ей) мог быть наследственным или приобретался путем пожалования... В соединении с собственным именем слово Б(ей) ставилось после имени».
Отже, знаменитий хан Хаджібей — «отич и дедич Подольской земли» — цілком конкретна дійова особа Золотої Орди — хан із роду Чингісидів на ім’я Хаджі, після смерті Бердібека 1359 року володів Астраханським улусом.
Змушений признатись, на це визначення мене підштовхнув професор М. Сафаргалієв. Вище наводився витяг із книжки професора «Распад Золотой Орды». Так-от, у примітці до слів «владетелем Астраханского удела» Сафаргалієв зробив грубу помилку: замість І тому праці В. Тізенгаузена, вказав на ІІ том, та ще й на сторінку 389, якої в другому томі взагалі немає. Не знати цього М. Сафаргалієв не міг. Отже, зроблена професором помилка — свідома.
Він, таким чином, давав натяк звернути увагу на працю арабського історика Ібн-Халдуна, яка й допомогла розкрити ще один секрет російської історії.
Так ми визначили двох із названих «трех братьев татарських» — Хаджібея та Кутлубугу. Обидва золотоординські хани, справді, в шістдесяті роки XIV століття (і раніше) входили до правлячої еліти держави і були володарями ханських улусів Орди.
3. ХАН ДМИТРІЙ. Звісно, російська історична наука про такого хана воліла мовчати, не згадувати. Що цілком зрозуміло. Хоча автор у своїх дослідженнях уже не раз доводив, що Москва і Московське князівство входили до Золотої Орди й були її складовим улусом. Для цього випадку надамо нові докази, яких раніше не наводили.
Видаючи в тридцятих роках першу «Большую Советскую Энциклопедию», російські більшовицькі професори та академіки в 40-му томі, який побачив світ 1938 року, навели карту під назвою «Государства Чингисидов». Отже, Москва, Твер, Ярославль, Кострома, Володимир, Калуга та всі райони сучасної Центральної Росії, крім Новгорода, за твердженням тієї карти, входили до Золотої Орди. Карту надруковано в Москві, на замовлення «Главлита» № Д/0375, замовлення № 8119, накладом 46 000 примірників.
Тобто 1938 р. провідні російські професори та академіки дотримувалися думки, і не приховували її, що Москва з 1238-го до 1502 р. була складовою частиною Золотої Орди.
Слід зазначити, що більшовицька московська влада переважну більшість редакційних колегій першої «Большой Советской Энциклопедии» розстріляла та наказала поширити нову «істину», що, мовляв, Москва не входила до складу Золотої Орди, а тільки сплачувала їй данину.
Чому так вчинила московська влада — не тема сьогоднішнього нашого дослідження.
А підказав авторові звернутися до «Большой Советской Энциклопедии» (перше видання) чудовий сучасний історик Роман Іванович Матузко. Він і сам використав цю карту у своїй аналітичній праці «»Визвольна» світова», де й пояснив, що та як чинили російські більшовики.
Отже, гляньмо на карту «Государство Чингисидов» і переконаймося. Треба думати, що московські професори та академіки 1938 року не зводили на себе наклеп.
Не думаймо, що тільки в 30-ті роки XX століття російська історична наука сповідувала думку про входження Московського князівства до складу Золотої Орди. Таке посилання є хибним, бо й давні літописи говорять про те саме. Послухаємо російських істориків:
«Улусними же Князьями назывались владельцы отдельных улусов или областей, состоявших в зависимости от Хана. В наших летописях... Русские (московські. — В. Б.) Князья в отношении к Монгольским (татарським. — В. Б.) Ханам, как владельцы отдельных областей, зависевших от Хана, назывались улусниками. Так, Московский боярин в 1432 году перед Ханом называл В(еликого) Князя Василия Васильевича улусником Ханским».
Самі російські незаангажовані джерела донесли до нас таку правду:
— Московське князівство від часів свого заснування, а це — 1272 рік, було невід’ємною складовою частиною Золотої Орди;
— московські князі були улусними князями Золотої Орди, що зафіксовано в російських літописах.
Оскільки історія Золотої Орди не знає іншого князя на ім’я Дмитрій у 60-ті роки XIV століття, крім Московського князя, так званого Дмитрія Донського, то мова в давніх літописах і хроніках про «отичей и дедичей Подольской земли трех братьев татарских Хаджібее, Кутлубуге и Дмитрии» може йти тільки про Московського князя.
Отак ми визначили й третього татарського князя — Дмитрія Московського. Треба дещо згадати про цього Московського князя.
Дмитрій, так званий Донськой, народився 1350 року, тому займати московський улусний (князівський) престол 1362 року не міг. Це чергові «доважки брехні» московської історії. І хоча В. Татіщев заявляє, що Дмитрію 1362 року золотоординський хан все ж таки видав ярлик на Московський улус, але це пустопорожня розмова. Яса Чингісхана визнавала людину дорослою тільки з 16 років. Винятків для московитів вона не робила. Тому ВРЕ (третє видання) змушена була давати пояснення: «Дмитрий Иванович Донской 1350—1389.., великий князь... В первые годы при малолетнем Д(митрии) И(вановиче) Д(онском) пр(авительст)во возглавлял митрополит Алексий».
Гадаю, тепер ні в кого не можуть виникати сумніви щодо московської «тьми» у Синьоводській битві. Московський митрополит Алексій, відсидівши півтора року в київській в’язниці за наказом Ольгерда та давши князю хресне цілування не втручатися в справи Київської митрополії, був здатен і на гірші вчинки, тим більше, що за походженням належав до роду Чингісидів.
Річ у тім, що московські можновладці в питання походження митрополита Алексія теж понакидали багато «доважків брехні».
Настав час і це питання дослідити, щоб зрозуміти, чому саме цей Московський митрополит був у найбільшій пошані Золотої Орди і чому саме йому хани надали право на необмежене будівництво монастирів — земельних власників.
«Большая Советская Энциклопедия» (третє видання) наводить ось таку довідку про митрополита Алексія:
«Алексей (Алексий) [р(одился между 1293—98 — ум(ер) 1378|, русский (московський. — В. Б.) митрополит с 1354 г. Сын черниговскою боярина Ф. Бяконта, перешедшего в кон(це) XIII в. на службу к моск(овскому) князю. Во время княжения Ивана Ивановича Красного и малолетства кн(язя) Дмитрия Ивановича Донского был фактически главой пр(авительст)ва... Был сторонником соглашения с Золотой Ордой...»
Навіть «БСЭ» плутає сліди, як заєць узимку. Розпочавши брехати ще від часів Івана IV (Грозного), московські можновладці вішають нам локшину на вуха досі. І це не голослівні заяви. У Російській православній церкві митрополит Алексій зарахований до лику святих, отже, не може такого бути, щоб не мав року й дати народження. Тим більше, що при призначенні на митрополичу кафедру на особу заводилась «особова церковна справа», де фіксувалось абсолютно все життя людини від дня народження до дня смерті, разом із його молитвами, виступами, порадами, проповідями тощо.
Тому автор звернувся до праці російського професора М. Толстого «Книга глаголемая описание о Российских святых, где и в котором городе, или области, или монастыре, или пустыне поживе и чудеса сотвори всякого чина святых». Так от, у цій церковній праці написано, що Алексій народився 1300 року. Послухаємо:
«Святой Алексий митрополит преставился в лето 6886 месяца февраля в 12 день. В 1300 году у знатного боярина Феодора Бяконта, родоначальника Плещеевых, родился сын Елевферий. Он почти в отрочестве постригся с именем Алексия в Московском Богоявленском монасгыре...»
Хтось же з двох помиляється: чи то «Большая Советская Энциклопедия», чи то «Книга глаголемая Описание о Российских святых...» щодо року народження митрополита Алексія. Бо стосовно його батька «Феодора Бяконта» — брешуть обидва джерела. Московський князь Петро Ординський, який сидів на московському престолі з 1272-го до 1290 р. і був страчений ханом Тохтою, 1290 р. не міг мати в себе на службі боярина «Феодора Бяконта». А інших московських князів із 1290-го до 1322 р. справжня історія не знає. Москвою в ті роки управляли баскаки — ханські намісники. Що зафіксували навіть російські літописи:
«В лето 6813. Избишася в Ростове два колокола великая. Того же лета преставился баскак Кутлубуг...»
Звичайно, помилилася з роком народження майбутнього митрополита Алексія «Большая Советская Энциклопедия», і, як розуміють читачі, — цю помилку зроблено свідомо. У 1970-ті роки, коли видавалася ВРЕ, дуже добре розуміли, чому потрібно віднести якомога далі від 1300 року рік народження «сина чернігівського боярина Феодора Бяконта». І головна причина в тому, що російська влада досі боїться, щоб правда про походження московського митрополита Алексія стала відома світовому загалу. Отож робили і робитимуть усе, аби приховати правду. Щоби зрозуміти, що приховується за тим «доважком брехні», треба звернутися до історичної правди давніх часів. Нагадаю читачам такі незаперечні істини з історії Золотої Орди:
1. Ярлик (дозвіл) на посаду митрої голита Золотої Орди давав особисто хан (цар) держави. Таким ханом (царем) Золотої Орди у 50-ті роки ХIV століття був Джанібек (1342 — 1357).
2. Золота Орда як держава у 50-ті роки XIV століття перебувала в зеніті своєї величі та слави. Тому всі улусні хани (улусники) беззаперечно виконували волю хана.
3. Збереглися давні ярлики (дозволи) хана Джанібека і ханші Тайдули на поїздку Алексія до Константинополя. І не тільки вони. Не буду наводити ще з десяток подібних аксіом із законів Золотої Орди. Зазначу лише, що для Московського улусу в Золотій Орді ніхто винятків не робив. Це також аксіома, яка багатьом може не подобатися.
Так-от, у Тверського князя Михаїла (до хрещення — Беклемиш) саме 1300 року народився син Дмитрій, який після народження другого сина — Олександра прийняв постриг і був відданий Михаїлом Тверським, одним із правнуків Чингісхана, до православного монастиря. Саме з монастирів, із духовенства, висвячуються єпископи й митрополити.
Щоби не бути голослівним, наведу читачам витяги із головного російського літопису — Лаврентіївського і праці Т. Манухіної «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», що була надрукована в Парижі 1954 р. Послухаємо:
«Жизнь Анны — матери (дружини Великого князя Михаїла Тверського. — В. Б.) начинается на пятый год брака. В 1299 г. родилась дочь Феодора (она скончалась в младенчестве), в 1300 г. — сын Дмитрий, в 1301 г. — Александр, в 1306 г. — Константин, в 1309 г. — Василий». [19, C. 63].
«В лето 6810... (1302 р. — В. Б.). Того же лета, месяца ноября в 8, на память Архистратига Михаила, быша постриг у князя Михаила (Тверського. — В. Б.) сынови его Дмитрию» [18, C. 209].
За російською історичною наукою, Дмитрій, котрого постригли в ченці 1302 р., пізніше з невідомої причини відмовився від постригу і став Великим князем Володимирським у 1322— 1325-х рр. А 1325 р. за велінням хана Узбека був страчений у столиці Золотої Орди Сараї. Так подають матеріал про Дмитрія Тверського російські історики та літописи, ще й дають йому прізвисько: «Дмитрий — Грозные очи».
Проте найцікавіше те, що князь Дмитрій є святим Російської православної церкви і в репринтному виданні 1995 р. у праці професора М. Толстого на 300-й сторінці про нього сказано так: «Святой благоверный Великий князь Дмитрий Тверской, мученик (1325)».
Тобто святим став князь-розстрига, що, зрозуміло, викликає подив. Та головне в іншому. На думку автора, Дмитрій Тверський і митрополит Алексій є однією особою. Російська історична наука для того й вигадала вбивство Дмитрія Тверського, щоби приховати татарське (ханське) походження Московського митрополита Алексія. Бо все, що пов’язане з цією історичною постаттю, є винятками з історії та законів Золотої Орди.
І перше, з чого починається фальшування, — це рік народження митрополита Алексія. Згідно із церковними джерелами, він безперечно збігається з роком народження Дмитрія Тверського — 1300 р. Ще до смерті митрополита Феогноста (помер випадково під час чуми 1353 р.) Алексій поїхав до Константинополя за посадою.
Видати ярлик на митрополичу кафедру Російської православної церкви міг тільки хан Золотої Орди Джанібек. Але незнайомий ханові чоловік із Московського улусу — «син Феодора Бяконта» навіть потрапити до хана на прийом не міг. Тим паче, що хан обов’язково мусив знати про постриг Дмитрія. Ішлося про Чингісида найвищого рангу — спадкоємця одного з чотирнадцяти улусів — Володимирського великого князівства. Тож цілком зрозуміло, що ярлик на митрополичу кафедру Орди одержала наближена до хана людина — Дмитрій Тверський.
Цікавим виявився ще один незаперечний історичний факт: Дмитрій Тверський народився 1300 р., коли московську митрополичу кафедру посідав митрополит Максим (1283 — 1305). Саме через малолітство і молоді роки Дмитрія Тверського Константинополь відряджав своїх митрополитів 1309 р. — Петра (1309 — 1326) і 1328 р. — Феогноста (1328 — 1353). Ось чому ще за життя митрополита Феогноста хан Золотої Орди Джанібек послав до Константинополя Дмитрія Тверського (він же — Алексій) попередити, що в державі є своя людина на митрополичу кафедру. І та людина належала до роду Чингісидів. Які ж висновки слід зробити з наведеного матеріалу? У стародавніх літописах і хроніках, де йдеться про «отичей и дедичей Подольской земли трех братьев татарских Хаджібея, Кутлубуги и Дмитрия», слід мати не увазі, що йдеться про достовірні ханські особи 1362 р., котрі були улусними ханами Золотої Орди.
Хаджібей був ханом Астраханського улусу, Кутлубуга був ханом Темниковського (Мохшинського) улусу. Найімовірніше, він очолював татарське військо в Синьоводській битві. Дмитрій був ханом Московського улусу Золотої Орди. Відповідно до задуму хана Менгу-Тимура (1266 — 1282), котрий заснував Московський уділ 1272 р., улус мав перебирати західні порубіжні землі, які були підпорядковані безпосередньо золотоординському ханові та які князь Ольгерд приєднав протягом 50-х років XIV століття до володінь Великого Литовсько-Руського князівства. Тому митрополит Алексій (він же — Дмитрій Тверський) і Дмитрій Московський (так званий Донський) не могли не направити московську тьму проти Ольгерда. Така історична правда. Синьоводська битва 1362 р. відіграла вирішальну роль у зміні психологічного стану підкорених Золотою Ордою народів, бо показала, що Орду можна перемагати й відбирати захоплені нею території. Після переходу Поділля, а до нього належали землі від Збруча до Дніпра та від Черкас і Звенигорода до Чорного моря, змінилося геостратегічне становище Східної Європи. На арену європейської політики гідно вийшло Велике Литовсько-Руське князівство, хоч боротьба з татарами Золотої Орди за землі Причорномор’я тривала далі.
Коментарі
Дописати коментар