Ліки від зубожіння
Володимир Лановий
Лікування української економіки має супроводжуватися зміною структури, технологічним оновленням капіталу
№ 19 (236)
від 10 травня
Лікування української економіки має супроводжуватися зміною структури, технологічним оновленням капіталу
№ 19 (236)
від 10 травня
 |
Почнемо з головного: лікування української економіки має супроводжуватися зміною структури, технологічним оновленням капіталу. Визначальним засобом такого оновлення є вільний ринковий розподіл інвестицій. Він можливий лише щодо приватних капіталовкладень – єдиних, які орієнтовані на максимізацію прибутку і здатні динамічно перетікати в новітні сектори. Цьому має сприяти макроекономічна модель фінансового перерозподілу й монетарно-цінової стабільності. Додамо, що макроекономічні важелі неефективні за умов панування монополій і в адміністративних форматах, оскільки потребують вільної, конкурентної, саморегульованої ринкової системи.
Щоб капітал перетікав у новітні економічні сектори, потрібно забезпечити свободу бізнесу й усунути державне утримання застарілих виробництв. Особливе значення для появи інноваційних проектів і виробництв має розширення сектору малого та середнього підприємництва – найбільш гнучкого в ринкових пропозиціях і фінансово дисциплінованого щодо своїх зобов’язань. Ще одним ключовим питанням є прямий доступ громадян до фондових ринків і заохочення їх до володіння акціями та іншими корпоративними правами. Захист прав, свобод та операційних можливостей дрібних акціонерів повинен бути одним із центральних питань державної влади.
Читайте також: Зайві руки: модернізацію української економіки потрібно було розпочати вчора
Конвертація деградованих капітальних об’єктів у фінансові ресурси суспільства – другий бік процесу оновлення структури капіталу. Вона відбуватиметься за ліквідації хронічної збитковості, банкрутства безнадійних боржників, скасування адміністративного ціноутворення на продукцію державних корпорацій. Пришвидшенню процесу оновлення допомагатимуть також запровадження високих ставок амортизації основного капіталу, введення податку на нерухомість великих комерційних об’єктів, демонополізація державних холдингів і компаній.
Приплив приватних капіталовкладень буде значним, якщо головними інвесторами виступлять громадяни, адже їхні загальні доходи становлять найбільшу частку ВВП. Інвестиційні стимули – до депозитних заощаджень у банках, накопичень на індивідуальних пенсійних рахунках, а також до інвестицій у цінні папери та будівництво житла – виникають за умов фінансової стабільності та збільшення реальних доходів населення.
Фінансово-цінова стійкість досягається за спорадичної саморегулювальної дії ринкових економічних механізмів і рівності прав усіх суб’єктів господарювання – від окремої фізособи до цілої держави. Будь-яка свавільна операція уряду, що порушує природно встановлені пропорції розподілу, обміну, споживання суспільних благ, призводить до розбалансованості й неефективного використання національних ресурсів. У цьому контексті підлягають згортанню також втручання уряду та регулятора у формування ліквідності банків, встановлення відсоткових ставок, визначення напрямів кредитування, виконання зобов’язань і матеріальну відповідальність фінустанов, зокрема й гасіння «пожеж», що виникають через неповернення позичок.
Читайте також: Ілюзія макроекономічної стабільності
Приріст доходів домогосподарств буде результатом структурних зрушень економіки на користь високоприбуткових виробництв, підвищення продуктивності праці на підприємствах, збільшення загальної кількості робочих місць та зайнятості громадян. Цьому має сприяти ринковий розподіл інвестицій, переважно через вільні фондовий ринок та банківське кредитування бізнес-проектів за критеріями найвищої прибутковості. Також зростання ринкових інвестицій може бути наслідком зменшення бюджетних видатків на держзакупівлі та субсидіювання окремих підприємств, обмеження урядових запозичень та зниження оподаткування бізнесу і прибутків домогосподарств. Пріоритетним заходом мала б бути відмова від ПДВ, адресного рефінансування грошовим регулятором держбанків і боргових паперів збиткових державних корпорацій.
Мотивація до праці та бізнесу не може не супроводжуватися придушенням різних виявів кримінально-корупційного збагачення, розкрадання бюджетних коштів, нелегального присвоєння деякими особами політичної та майнової ренти, зловживань заради захоплення монополістичних надприбутків, кулуарного привласнення об’єктів державної власності тощо.
Збільшенню кількості робочих місць і зайнятості населення мали б сприяти зниження ставки відрахувань компаній до пенсійно-соціальних фондів і звільнення від цих відрахувань малого бізнесу. Потрібна реальна реформа оподаткування, що включатиме також скасування непотрібної звітності, заборону свавільного відчуження майна платників та утиску їхніх громадянських прав, запровадження накопичувального пенсійного страхування, ліквідацію податку з обороту дрібних підприємств тощо, яка має стати початком динамічного розгортання малого бізнесу.
Безумовно, поліпшення умов для інвестицій та фінансова стабільність залучать іноземний капітал до України. А прямі іноземні інвестиції сприятимуть технологічній модернізації виробництв і зростанню їхньої конкурентоспроможності. Тоді реальними стануть профіцити зовнішньої торгівлі й поточного платіжного балансу країни.
Потрібно розуміти, що успіхи України залежать також і від того, наскільки корисною є бюджетна політика. Фінансові кошториси держави мають бути орієнтовані насамперед на забезпечення потреб соціального, гуманітарного розвитку суспільства, а також на деякі важливі загальнодержавні потреби, такі як безпека, велика виробнича, комунальна та соціальна інфраструктури. Бюджетне фінансування цих потреб має бути збільшено щонайменше удвічі-втричі.
Соціогуманітарний розвиток пов’язаний із вирішенням низки проблем, головними поміж яких є наука, освіта, духовна і фізична культура, медицина, чистота довкілля, житлово-комунальна сфера, інформатизація, а також соціальна допомога малозабезпеченим та соціально вразливим громадянам. Доречно не тільки збільшити видатки, а й принципово змінити формули фінансування, надаючи кошти не пропорційно кількості працівників закладів, а з огляду на обсяги послуг останніх. Принциповому реформуванню підлягає й система соціальної допомоги: її слід надавати найбіднішим, інвалідам, хворим тощо, а не призначати «за заслуги перед державою», продовжуючи тоталітарні радянські традиції. Також основна частина соціогуманітарних виплат має здійснюватися не з центрального, а з місцевих бюджетів.
Читайте також: Податковий зашморг для хворої економіки
Посилення потребує й такий спеціальний напрям, як фінансування створення сільської інфраструктури й стимулювання аграрного виробництва. І, звичайно, треба запровадити іншу методику розподілу та надання коштів із держбюджету: через банківські рахунки – безпосередньо господарствам, без зарахування до регіональних і місцевих бюджетів, а отже, без розпорядження ними провінційних бонз.
В умовах домінування солідарної пенсійної системи бюджетним коштом покривають брак ресурсів у державному ПФ. Однак розгортання накопичувальної пенсійної системи швидко перекриє цей брак і дасть змогу пришвидшено нарощувати рівень виплат малозабезпеченим пенсіонерам.
Видатки бюджету за іншими напрямами необхідно скорочувати і поступово скасовувати. Має відійти в минуле й практика різних державних допомог та рекапіталізацій збанкрутілих фірм і банків.
Доцільно також позбутися гіперцентралізації бюджетної системи. Місцеві бюджети – муніципальні, селищні й сільські – потрібно формувати автономно, на власній стійкій податковій базі й без субвенцій із центру. Тільки окремі області, які будуть визнані депресивними, мають отримувати урядові субвенції.
Ефективна макроекономічна модель потребує адекватної системи управління народногосподарським комплексом. Така система відрізняється від наявної трьома характеристиками: урядовою структурою; функціями органів управління; якістю керівного складу органів влади. Немає потреби утримувати нинішню чисельність віце-прем’єрів і міністрів, які займаються в державних кріслах здебільшого власними справами. Новий склад міністерств та відомств повинен включати такі їхні типи, які керують національним господарством загалом і виконують при цьому специфічну функцію управління, а не окремими групами підприємств (галуззю, сектором тощо). Тому міністерства лінійного типу управління не мають права на існування. Винятками з цього правила можуть бути хіба що деякі галузеві міністерства: енергетики і сільського господарства.
Структура апарату Кабміну не повинна дублювати, як тепер, склад міністерств. Її мінімізація полягає у створенні лише підрозділів забезпечення підготовки рішень урядових засідань. Слід розформувати ті підрозділи влади, що надають послуги громадянам та організаціям (ці роботи має виконувати приватний сектор), а також усі управління, агенції, держкомітети, що підпорядковані міністерствам і виконують подрібнені функції останніх або є представництвами центральних відомств на місцях.
Органи урядового управління потрібно позбавити адміністративно-наказових функцій щодо галузей, ринків, груп товарів тощо; скасувати їхню роль як передавальних пристроїв під час руху грошей від казначейства до установ, закладів, виконавців держзамовлень, тобто усунути їхній статус головних розпорядників коштів. Натомість головними функціями міністерств мають бути розробка та запровадження фінансово-економічних регуляцій, що стимулюватимуть розвиток країни.
Окремі ринки, зараховані до природно-монопольних, повинно бути регульовані спеціальними національними комісіями. Однак, по-перше, останні не мусять підпорядковуватися уряду – право на їх утворення треба передати парламенту; по-друге, їхнім завданням має стати не ціноутворення, як нині, а контроль за монополіями, зокрема й для запобігання можливим зловживанням.
Щодо якості керівного складу влади, то найлогічнішим є, вочевидь, призначення на урядові посади визнаних фахівців із мисленням загальнонаціонального масштабу, а не великих капіталістів.
Окреме питання – якість взаємодії економіки та суспільства із зовнішнім світом, від міжнародного обміну до об’єднання національних ринків. Сьогодні Україна справляє враження не частини великого сучасного континенту, а острівної, відірваної від міжнародних процесів держави. Країна і далі перебуває за височенним муром, ніби так безпечніше, але залишається європейською окраїною, провінцією, глибинкою. Зокрема, тому нашим прокурорам і суддям ані загальнолюдські цінності, ані римське право, ані міжнародні суди та трибунали не указ. Цей стан вигідний лише панівному класу, який має можливості нав’язувати людям власні думки і пріоритети та видавати свою діяльність за найдосконалішу та неперевершену. Обмеженість міжнародного обміну і високі бар’єри для співпраці й транзакцій не дають змоги працювати на повну силу найкращим макроекономічним важелям і моделям. У будь-якому разі їх застосування на українському ґрунті дає значно менший ефект, ніж у відкритих національних системах, інтегрованих до світового співтовариства.
Отже, паралельно з процесом внутрішніх фінансово-економічних вдосконалень має відбуватися зовнішня конвергенція наших інститутів, структур, правових норм, знань, мов, цінностей, стандартів, правил, відносин і процедур.
Загалом, діючи в межах такої системи цінностей, концептуальні зміни в макроекономічному регулюванні мають забезпечити динамічний розвиток країни і пристойний рівень життя. За попередніми оцінками, здійснення вказаних вище перетворень може дати такі результати:
через чотири-п’ять років сумарні збитки підприємств зменшаться як мінімум у 2,5–3 рази, і це дасть країні додаткові ресурси – близько 100 млрд грн щороку. Прибутки незбиткових компаній підвищаться на 15–20%, а це ще 30–40 млрд грн;
обсяг непрямих податків (орієнтовно 190 млрд грн) має зменшитися на 20–25%, а чистих державних позик – на 75–80 % (2010-го становили 117 млрд грн);
інфляція не перевищуватиме 3–4% на рік, бюджет формуватиметься з профіцитом 1–1,5% ВВП, а курс гривні не знижуватиметься більше ніж на 1–2% протягом року;
можливий приріст банківських кредитів підприємствам у п’ять-шість разів – до 200–250 млрд грн. При цьому відсоткові ставки за такими позичками обов’язково мають вкладатися у межі 6–7%;
інвестиції в основний капітал зростуть щонайменше удвічі – до 300–350 млрд грн, а портфельні – у шість – вісім разів (до 100–120 млрд грн);
можливе збільшення кількості зайнятих у національній економіці приблизно на 2–2,5 млн осіб. Щонайменше 2,5 млн українців мають повернутися з еміграції;
співвідношення соціально-пенсійних виплат і зарплати зміниться завдяки збільшенню зайнятості. Можна буде позбутися дефіциту коштів солідарного пенсійного фонду;
на принципово інший рівень вийдуть параметри кінцевого споживання. Реальні доходи населення можуть зрости на 45–50%. Гривневі заощадження щонайменше подвояться;
динаміка ВВП країни може сягнути темпів, які демонструє китайська економіка, а міжнародний обмін даватиме щорічний приріст золотовалютних запасів і гарантії твердості майнових статків домогосподарств.
Щоб капітал перетікав у новітні економічні сектори, потрібно забезпечити свободу бізнесу й усунути державне утримання застарілих виробництв. Особливе значення для появи інноваційних проектів і виробництв має розширення сектору малого та середнього підприємництва – найбільш гнучкого в ринкових пропозиціях і фінансово дисциплінованого щодо своїх зобов’язань. Ще одним ключовим питанням є прямий доступ громадян до фондових ринків і заохочення їх до володіння акціями та іншими корпоративними правами. Захист прав, свобод та операційних можливостей дрібних акціонерів повинен бути одним із центральних питань державної влади.
Читайте також: Зайві руки: модернізацію української економіки потрібно було розпочати вчора
Конвертація деградованих капітальних об’єктів у фінансові ресурси суспільства – другий бік процесу оновлення структури капіталу. Вона відбуватиметься за ліквідації хронічної збитковості, банкрутства безнадійних боржників, скасування адміністративного ціноутворення на продукцію державних корпорацій. Пришвидшенню процесу оновлення допомагатимуть також запровадження високих ставок амортизації основного капіталу, введення податку на нерухомість великих комерційних об’єктів, демонополізація державних холдингів і компаній.
Приплив приватних капіталовкладень буде значним, якщо головними інвесторами виступлять громадяни, адже їхні загальні доходи становлять найбільшу частку ВВП. Інвестиційні стимули – до депозитних заощаджень у банках, накопичень на індивідуальних пенсійних рахунках, а також до інвестицій у цінні папери та будівництво житла – виникають за умов фінансової стабільності та збільшення реальних доходів населення.
Фінансово-цінова стійкість досягається за спорадичної саморегулювальної дії ринкових економічних механізмів і рівності прав усіх суб’єктів господарювання – від окремої фізособи до цілої держави. Будь-яка свавільна операція уряду, що порушує природно встановлені пропорції розподілу, обміну, споживання суспільних благ, призводить до розбалансованості й неефективного використання національних ресурсів. У цьому контексті підлягають згортанню також втручання уряду та регулятора у формування ліквідності банків, встановлення відсоткових ставок, визначення напрямів кредитування, виконання зобов’язань і матеріальну відповідальність фінустанов, зокрема й гасіння «пожеж», що виникають через неповернення позичок.
Читайте також: Ілюзія макроекономічної стабільності
Приріст доходів домогосподарств буде результатом структурних зрушень економіки на користь високоприбуткових виробництв, підвищення продуктивності праці на підприємствах, збільшення загальної кількості робочих місць та зайнятості громадян. Цьому має сприяти ринковий розподіл інвестицій, переважно через вільні фондовий ринок та банківське кредитування бізнес-проектів за критеріями найвищої прибутковості. Також зростання ринкових інвестицій може бути наслідком зменшення бюджетних видатків на держзакупівлі та субсидіювання окремих підприємств, обмеження урядових запозичень та зниження оподаткування бізнесу і прибутків домогосподарств. Пріоритетним заходом мала б бути відмова від ПДВ, адресного рефінансування грошовим регулятором держбанків і боргових паперів збиткових державних корпорацій.
Мотивація до праці та бізнесу не може не супроводжуватися придушенням різних виявів кримінально-корупційного збагачення, розкрадання бюджетних коштів, нелегального присвоєння деякими особами політичної та майнової ренти, зловживань заради захоплення монополістичних надприбутків, кулуарного привласнення об’єктів державної власності тощо.
Збільшенню кількості робочих місць і зайнятості населення мали б сприяти зниження ставки відрахувань компаній до пенсійно-соціальних фондів і звільнення від цих відрахувань малого бізнесу. Потрібна реальна реформа оподаткування, що включатиме також скасування непотрібної звітності, заборону свавільного відчуження майна платників та утиску їхніх громадянських прав, запровадження накопичувального пенсійного страхування, ліквідацію податку з обороту дрібних підприємств тощо, яка має стати початком динамічного розгортання малого бізнесу.
Безумовно, поліпшення умов для інвестицій та фінансова стабільність залучать іноземний капітал до України. А прямі іноземні інвестиції сприятимуть технологічній модернізації виробництв і зростанню їхньої конкурентоспроможності. Тоді реальними стануть профіцити зовнішньої торгівлі й поточного платіжного балансу країни.
Потрібно розуміти, що успіхи України залежать також і від того, наскільки корисною є бюджетна політика. Фінансові кошториси держави мають бути орієнтовані насамперед на забезпечення потреб соціального, гуманітарного розвитку суспільства, а також на деякі важливі загальнодержавні потреби, такі як безпека, велика виробнича, комунальна та соціальна інфраструктури. Бюджетне фінансування цих потреб має бути збільшено щонайменше удвічі-втричі.
Соціогуманітарний розвиток пов’язаний із вирішенням низки проблем, головними поміж яких є наука, освіта, духовна і фізична культура, медицина, чистота довкілля, житлово-комунальна сфера, інформатизація, а також соціальна допомога малозабезпеченим та соціально вразливим громадянам. Доречно не тільки збільшити видатки, а й принципово змінити формули фінансування, надаючи кошти не пропорційно кількості працівників закладів, а з огляду на обсяги послуг останніх. Принциповому реформуванню підлягає й система соціальної допомоги: її слід надавати найбіднішим, інвалідам, хворим тощо, а не призначати «за заслуги перед державою», продовжуючи тоталітарні радянські традиції. Також основна частина соціогуманітарних виплат має здійснюватися не з центрального, а з місцевих бюджетів.
Читайте також: Податковий зашморг для хворої економіки
Посилення потребує й такий спеціальний напрям, як фінансування створення сільської інфраструктури й стимулювання аграрного виробництва. І, звичайно, треба запровадити іншу методику розподілу та надання коштів із держбюджету: через банківські рахунки – безпосередньо господарствам, без зарахування до регіональних і місцевих бюджетів, а отже, без розпорядження ними провінційних бонз.
В умовах домінування солідарної пенсійної системи бюджетним коштом покривають брак ресурсів у державному ПФ. Однак розгортання накопичувальної пенсійної системи швидко перекриє цей брак і дасть змогу пришвидшено нарощувати рівень виплат малозабезпеченим пенсіонерам.
Видатки бюджету за іншими напрямами необхідно скорочувати і поступово скасовувати. Має відійти в минуле й практика різних державних допомог та рекапіталізацій збанкрутілих фірм і банків.
Доцільно також позбутися гіперцентралізації бюджетної системи. Місцеві бюджети – муніципальні, селищні й сільські – потрібно формувати автономно, на власній стійкій податковій базі й без субвенцій із центру. Тільки окремі області, які будуть визнані депресивними, мають отримувати урядові субвенції.
Ефективна макроекономічна модель потребує адекватної системи управління народногосподарським комплексом. Така система відрізняється від наявної трьома характеристиками: урядовою структурою; функціями органів управління; якістю керівного складу органів влади. Немає потреби утримувати нинішню чисельність віце-прем’єрів і міністрів, які займаються в державних кріслах здебільшого власними справами. Новий склад міністерств та відомств повинен включати такі їхні типи, які керують національним господарством загалом і виконують при цьому специфічну функцію управління, а не окремими групами підприємств (галуззю, сектором тощо). Тому міністерства лінійного типу управління не мають права на існування. Винятками з цього правила можуть бути хіба що деякі галузеві міністерства: енергетики і сільського господарства.
Структура апарату Кабміну не повинна дублювати, як тепер, склад міністерств. Її мінімізація полягає у створенні лише підрозділів забезпечення підготовки рішень урядових засідань. Слід розформувати ті підрозділи влади, що надають послуги громадянам та організаціям (ці роботи має виконувати приватний сектор), а також усі управління, агенції, держкомітети, що підпорядковані міністерствам і виконують подрібнені функції останніх або є представництвами центральних відомств на місцях.
Органи урядового управління потрібно позбавити адміністративно-наказових функцій щодо галузей, ринків, груп товарів тощо; скасувати їхню роль як передавальних пристроїв під час руху грошей від казначейства до установ, закладів, виконавців держзамовлень, тобто усунути їхній статус головних розпорядників коштів. Натомість головними функціями міністерств мають бути розробка та запровадження фінансово-економічних регуляцій, що стимулюватимуть розвиток країни.
Окремі ринки, зараховані до природно-монопольних, повинно бути регульовані спеціальними національними комісіями. Однак, по-перше, останні не мусять підпорядковуватися уряду – право на їх утворення треба передати парламенту; по-друге, їхнім завданням має стати не ціноутворення, як нині, а контроль за монополіями, зокрема й для запобігання можливим зловживанням.
Щодо якості керівного складу влади, то найлогічнішим є, вочевидь, призначення на урядові посади визнаних фахівців із мисленням загальнонаціонального масштабу, а не великих капіталістів.
Окреме питання – якість взаємодії економіки та суспільства із зовнішнім світом, від міжнародного обміну до об’єднання національних ринків. Сьогодні Україна справляє враження не частини великого сучасного континенту, а острівної, відірваної від міжнародних процесів держави. Країна і далі перебуває за височенним муром, ніби так безпечніше, але залишається європейською окраїною, провінцією, глибинкою. Зокрема, тому нашим прокурорам і суддям ані загальнолюдські цінності, ані римське право, ані міжнародні суди та трибунали не указ. Цей стан вигідний лише панівному класу, який має можливості нав’язувати людям власні думки і пріоритети та видавати свою діяльність за найдосконалішу та неперевершену. Обмеженість міжнародного обміну і високі бар’єри для співпраці й транзакцій не дають змоги працювати на повну силу найкращим макроекономічним важелям і моделям. У будь-якому разі їх застосування на українському ґрунті дає значно менший ефект, ніж у відкритих національних системах, інтегрованих до світового співтовариства.
Отже, паралельно з процесом внутрішніх фінансово-економічних вдосконалень має відбуватися зовнішня конвергенція наших інститутів, структур, правових норм, знань, мов, цінностей, стандартів, правил, відносин і процедур.
Загалом, діючи в межах такої системи цінностей, концептуальні зміни в макроекономічному регулюванні мають забезпечити динамічний розвиток країни і пристойний рівень життя. За попередніми оцінками, здійснення вказаних вище перетворень може дати такі результати:
через чотири-п’ять років сумарні збитки підприємств зменшаться як мінімум у 2,5–3 рази, і це дасть країні додаткові ресурси – близько 100 млрд грн щороку. Прибутки незбиткових компаній підвищаться на 15–20%, а це ще 30–40 млрд грн;
обсяг непрямих податків (орієнтовно 190 млрд грн) має зменшитися на 20–25%, а чистих державних позик – на 75–80 % (2010-го становили 117 млрд грн);
інфляція не перевищуватиме 3–4% на рік, бюджет формуватиметься з профіцитом 1–1,5% ВВП, а курс гривні не знижуватиметься більше ніж на 1–2% протягом року;
можливий приріст банківських кредитів підприємствам у п’ять-шість разів – до 200–250 млрд грн. При цьому відсоткові ставки за такими позичками обов’язково мають вкладатися у межі 6–7%;
інвестиції в основний капітал зростуть щонайменше удвічі – до 300–350 млрд грн, а портфельні – у шість – вісім разів (до 100–120 млрд грн);
можливе збільшення кількості зайнятих у національній економіці приблизно на 2–2,5 млн осіб. Щонайменше 2,5 млн українців мають повернутися з еміграції;
співвідношення соціально-пенсійних виплат і зарплати зміниться завдяки збільшенню зайнятості. Можна буде позбутися дефіциту коштів солідарного пенсійного фонду;
на принципово інший рівень вийдуть параметри кінцевого споживання. Реальні доходи населення можуть зрости на 45–50%. Гривневі заощадження щонайменше подвояться;
динаміка ВВП країни може сягнути темпів, які демонструє китайська економіка, а міжнародний обмін даватиме щорічний приріст золотовалютних запасів і гарантії твердості майнових статків домогосподарств.
Коментарі
Дописати коментар