Невидима українськість. Більшість населення Південного Сходу країни становлять україномовні
Інна Завгородня
Південний Схід України не є однорідним: переважно російськомовні великі міста оточені здебільшого україномовними містечками й селами. Міста, які русифікували тутешніх українців, певно, від часу свого заснування, роблять це і далі.
Південний Схід України не є однорідним: переважно російськомовні великі міста оточені здебільшого україномовними містечками й селами. Міста, які русифікували тутешніх українців, певно, від часу свого заснування, роблять це і далі.
 |
Водночас українська стихія села хоч і увібрала у свою мову елементи російської лексики, проте зберігає українську самосвідомість. Тиждень досліджував особливості формування ідентичності на Південному Сході країни, де крізь відлущену фарбу радянського минулого проступають козацькі хрести.
Що об’єднує?
На центральній площі україномовної Томаківки, що на Дніпропетровщині, на честь прийняття мовного законопроекту відбувся концерт, на який, утім, ледь зібрали сто осіб. У місцевій україномовній районці з цього приводу вийшла передовиця з абсурдним заголовком «Мова об’єднує нас». На центральній площі тут сусідять новий пам’ятник Шевченкові зі старим, наново пофарбованим, Лєнінові, є вулиці і Хмельницького, і Чекістів.
«Якщо ти живеш в Україні, повинен знати українську мову – це не обговорюється», – переконує продавчиня томаківського ринку Віра. Тут уже котрий тиждень не вщухають дебати. «Якщо ти став чиновником – поки не вивчиш української мови, не повинен бути ним. У Томаківці всі на тому, щоб була українська мова – ніяких двох мов», – долучається Василь. «Ми вчимо англійську, німецьку, а української соромимося – отак виходить? – не вгаває Віра. – У нас школа українська, але наші діти вчаться, потім їдуть до Дніпропетровська, а там усе російською. Це не правильно, повинно бути на українській. По телевізору кажуть одне, а насправді тут і в Дніпропетровській, і Запорізькій області люди підтримують українську мову. Там кажуть: Схід хоче по-російськи. Ні, Схід не хоче такого. Може, хтось десь і хоче, але не всі».
Труднощі пристосування
«У нас розмовляють по-тарасівськи, – каже лікарка Наталя Гусейнова, яка походить із Вищетарасівки Томаківського району, – «а´кають». Поселення заснували переселенці з Орловської губернії – місцевий поміщик Стрюков приймав на свої землі каторжан. Зараз вищетарасівці вже говорять українською, хоч їхня мова і вирізняється особливою вимовою.
Читайте також: Геть песимізм! Українська проєвропейська більшість стала реальністю
«Школа, звісно, була україномовна, – пригадує Наталя. – Вступила до інституту – там усе російською. І мені було так важко порівняно з моїми одногрупниками, які закінчували російськомовні заклади. Через це я почувалася дещо пригніченою, другосортною, поки втяглася». Ситуація з мовою вищої освіти у Дніпропетровську від часу навчання Гусейнової в 1990-х практично не змінилася. За поодинокими винятками – викладання здебільшого і досі ведеться російською. «Я приїжджаю до Дніпропетровська і говорю по-тарасівськи, – каже Наталя. – Може, переросла це. Раніше намагалася підлаштуватися: якщо людина зверталася російською, намагалася відповісти цією мовою. А тепер просто говорю рідною мовою, як я балакаю зі своєю мамою. Чому ми так під них підлаштовуємося? У Росії ж ніхто не вводить українську? Люди домагалися незалежності – життя, здоров’я втратили. А тут тобі на».
Меблі замість книжок
У Миколаєві нещодавно з’явилися білборди, на яких ідеться про те, що 780 тис. жителів області говорять російською, тобто приблизна кількість міського населення Миколаївщини. То відверта маніпуляція. Про це свідчать дані перепису 2001 року. Загалом в області мешкає близько 1,3 млн осіб, з яких українців – 81,9%. При цьому 69,2% її населення назвали рідною українську.
«Українська – це тут наша мова, – розповідає Людмила Зелінська із села Покровка Очаківського району Миколаївської області, яка має туристичний бізнес на березі Чорного моря. – Буває проскакує російське слово. У селах корінні мешканці говорять переважно українською. А в містах, таких як Миколаїв, – в основному російською». Розчаруватися в сьогоднішньому «курсі» України Людмилу змусили реалії, які спостерігає навколо: «Позабирали ліси в Криму, з автоматами стоять, не пускають людей. І це нормально? Це не нормально. Тут понахапували землі – сюди приїжджали високі шишки і гребли собі. З цим урядом не бачу перспективи. Я працювала на виборах – не заплатили. Як я, так і більшість людей на Півдні не задоволені тим, кого ми вибирали. І тими, хто був раніше, теж. Хороших людей, які для народу хочуть щось зробити, не допустять – вбивають, знищують».
У Генічеському районі Херсонщини живе чимала меншина кримських татар. Проте на кримськотатарську як регіональну їм розраховувати не варто, натомість їх використовують для лобіювання «общєпанятного». «Я спілкувався з представниками штабу регіоналів у Генічеську, – розповідає херсонський журналіст Дементій Білий. – Він казав: «Ми провели разъяснительную работу». Я відповідаю: «Це добре, тепер у вас буде кримськотатарська регіональна». Після паузи біло-синій перепитав: «К чему? Они же прекрасно по-русски разговаривают».
Читайте також: Єдина «регіональна»
Вчителька Людмила Коновалова все життя викладала українську в Педагогічному коледжі у Бериславі, що на Херсонщині. Жінка скаржиться на відсутність культурної політики держави – це перетворило райцентр на глуху провінцію. «У нас був книжковий магазин, тепер у його приміщенні меблі. Звичайно, бібліотеки мають бути модні й сучасні, а в них – сучасна книжка», – переконана Людмила. Згадує вона і програму, яку раніше пропонував місцевий Будинок культури. «Зараз у БК єдине, що проводиться, – це ярмарки-розпродажі взуття раз на місяць», – зауважує чоловік Людмили Георгій Коновалов.
Пазли ідентичності
Комуністичні назви топонімів уже практично нічого не означають для місцевого люду. А на перейменування, навіть за наявності ініціатив, не погоджується влада. «Міста Півдня, щоб повернути собі власне, нерадянізоване обличчя та колорит, притаманний їм у XIX столітті, коли було дуже багато середземноморських впливів – грецьких, французьких, мусять відновити деякі історичні назви. Топоніми мають відображати також українську історію цього краю і боротьбу за незалежність. У Херсоні готель «Фрегат» звернувся до міськради з пропозицією до десятиліття незалежності назвати сквер, розміщений неподалік, на честь незалежності. Тоді міськрада вирішила, що, аби не дратувати суспільну думку, краще лишити так, як є, тобто ніяк», – пригадує історик із Херсонщини Роман Кабачій. А якщо обласний центр взагалі не пристав на перейменування, то й райцентрам це зробити дуже важко.
Міськрада Цюрупинська попереднього скликання прагнула перейменувати місто на Олешки. Фракція комуністів запропонувала винести це питання на референдум – люди проголосували проти. «Але треба лікувати суспільство, а не запитувати в нього, чи хочуть вони, щоб їхнє 900-річне місто називалося іменем людини, яка організувала голод 1921-го в Україні, – Олександра Цюрупи», – вважає Роман Кабачій. Наступна міськрада ухвалила рішення про перейменування, проте його не затвердив парламент. Хоча стара назва Олешшя лишилася в місцевій свідомості: виробляються вина Олешшя, проводиться спортивний фестиваль «Олешківські забави», навіть районка має назву «Вісник Олешшя». Так само побутує старе найменування села Гладківка в Голопристанському районі – Келигеї, хоча під час поділу села на два друга частина вирішила назватися безликим Таврійськом (в області вже є місто з такою назвою).
Спільна ідентичність могла би бути побудована на спільній історії, проте для цього потрібно вийти за межі радянщини. Проте для деяких мешканців цього регіону, а особливо для влади, минуле – не якесь стародавнє, а радянське. «Хоча за 20 років те минуле було розхитане і з’явився козацький порох. Це нікуди не зникало, але нині набуло сили. Історичні міфи увійшли у свідомість, і влада не може їх не підтримувати, тому що це міфічні засади, на яких усе тримається», – вважає Дементій Білий.
Що об’єднує?
На центральній площі україномовної Томаківки, що на Дніпропетровщині, на честь прийняття мовного законопроекту відбувся концерт, на який, утім, ледь зібрали сто осіб. У місцевій україномовній районці з цього приводу вийшла передовиця з абсурдним заголовком «Мова об’єднує нас». На центральній площі тут сусідять новий пам’ятник Шевченкові зі старим, наново пофарбованим, Лєнінові, є вулиці і Хмельницького, і Чекістів.
«Якщо ти живеш в Україні, повинен знати українську мову – це не обговорюється», – переконує продавчиня томаківського ринку Віра. Тут уже котрий тиждень не вщухають дебати. «Якщо ти став чиновником – поки не вивчиш української мови, не повинен бути ним. У Томаківці всі на тому, щоб була українська мова – ніяких двох мов», – долучається Василь. «Ми вчимо англійську, німецьку, а української соромимося – отак виходить? – не вгаває Віра. – У нас школа українська, але наші діти вчаться, потім їдуть до Дніпропетровська, а там усе російською. Це не правильно, повинно бути на українській. По телевізору кажуть одне, а насправді тут і в Дніпропетровській, і Запорізькій області люди підтримують українську мову. Там кажуть: Схід хоче по-російськи. Ні, Схід не хоче такого. Може, хтось десь і хоче, але не всі».
Труднощі пристосування
«У нас розмовляють по-тарасівськи, – каже лікарка Наталя Гусейнова, яка походить із Вищетарасівки Томаківського району, – «а´кають». Поселення заснували переселенці з Орловської губернії – місцевий поміщик Стрюков приймав на свої землі каторжан. Зараз вищетарасівці вже говорять українською, хоч їхня мова і вирізняється особливою вимовою.
Читайте також: Геть песимізм! Українська проєвропейська більшість стала реальністю
«Школа, звісно, була україномовна, – пригадує Наталя. – Вступила до інституту – там усе російською. І мені було так важко порівняно з моїми одногрупниками, які закінчували російськомовні заклади. Через це я почувалася дещо пригніченою, другосортною, поки втяглася». Ситуація з мовою вищої освіти у Дніпропетровську від часу навчання Гусейнової в 1990-х практично не змінилася. За поодинокими винятками – викладання здебільшого і досі ведеться російською. «Я приїжджаю до Дніпропетровська і говорю по-тарасівськи, – каже Наталя. – Може, переросла це. Раніше намагалася підлаштуватися: якщо людина зверталася російською, намагалася відповісти цією мовою. А тепер просто говорю рідною мовою, як я балакаю зі своєю мамою. Чому ми так під них підлаштовуємося? У Росії ж ніхто не вводить українську? Люди домагалися незалежності – життя, здоров’я втратили. А тут тобі на».
Меблі замість книжок
У Миколаєві нещодавно з’явилися білборди, на яких ідеться про те, що 780 тис. жителів області говорять російською, тобто приблизна кількість міського населення Миколаївщини. То відверта маніпуляція. Про це свідчать дані перепису 2001 року. Загалом в області мешкає близько 1,3 млн осіб, з яких українців – 81,9%. При цьому 69,2% її населення назвали рідною українську.
«Українська – це тут наша мова, – розповідає Людмила Зелінська із села Покровка Очаківського району Миколаївської області, яка має туристичний бізнес на березі Чорного моря. – Буває проскакує російське слово. У селах корінні мешканці говорять переважно українською. А в містах, таких як Миколаїв, – в основному російською». Розчаруватися в сьогоднішньому «курсі» України Людмилу змусили реалії, які спостерігає навколо: «Позабирали ліси в Криму, з автоматами стоять, не пускають людей. І це нормально? Це не нормально. Тут понахапували землі – сюди приїжджали високі шишки і гребли собі. З цим урядом не бачу перспективи. Я працювала на виборах – не заплатили. Як я, так і більшість людей на Півдні не задоволені тим, кого ми вибирали. І тими, хто був раніше, теж. Хороших людей, які для народу хочуть щось зробити, не допустять – вбивають, знищують».
У Генічеському районі Херсонщини живе чимала меншина кримських татар. Проте на кримськотатарську як регіональну їм розраховувати не варто, натомість їх використовують для лобіювання «общєпанятного». «Я спілкувався з представниками штабу регіоналів у Генічеську, – розповідає херсонський журналіст Дементій Білий. – Він казав: «Ми провели разъяснительную работу». Я відповідаю: «Це добре, тепер у вас буде кримськотатарська регіональна». Після паузи біло-синій перепитав: «К чему? Они же прекрасно по-русски разговаривают».
Читайте також: Єдина «регіональна»
Вчителька Людмила Коновалова все життя викладала українську в Педагогічному коледжі у Бериславі, що на Херсонщині. Жінка скаржиться на відсутність культурної політики держави – це перетворило райцентр на глуху провінцію. «У нас був книжковий магазин, тепер у його приміщенні меблі. Звичайно, бібліотеки мають бути модні й сучасні, а в них – сучасна книжка», – переконана Людмила. Згадує вона і програму, яку раніше пропонував місцевий Будинок культури. «Зараз у БК єдине, що проводиться, – це ярмарки-розпродажі взуття раз на місяць», – зауважує чоловік Людмили Георгій Коновалов.
Пазли ідентичності
Комуністичні назви топонімів уже практично нічого не означають для місцевого люду. А на перейменування, навіть за наявності ініціатив, не погоджується влада. «Міста Півдня, щоб повернути собі власне, нерадянізоване обличчя та колорит, притаманний їм у XIX столітті, коли було дуже багато середземноморських впливів – грецьких, французьких, мусять відновити деякі історичні назви. Топоніми мають відображати також українську історію цього краю і боротьбу за незалежність. У Херсоні готель «Фрегат» звернувся до міськради з пропозицією до десятиліття незалежності назвати сквер, розміщений неподалік, на честь незалежності. Тоді міськрада вирішила, що, аби не дратувати суспільну думку, краще лишити так, як є, тобто ніяк», – пригадує історик із Херсонщини Роман Кабачій. А якщо обласний центр взагалі не пристав на перейменування, то й райцентрам це зробити дуже важко.
Міськрада Цюрупинська попереднього скликання прагнула перейменувати місто на Олешки. Фракція комуністів запропонувала винести це питання на референдум – люди проголосували проти. «Але треба лікувати суспільство, а не запитувати в нього, чи хочуть вони, щоб їхнє 900-річне місто називалося іменем людини, яка організувала голод 1921-го в Україні, – Олександра Цюрупи», – вважає Роман Кабачій. Наступна міськрада ухвалила рішення про перейменування, проте його не затвердив парламент. Хоча стара назва Олешшя лишилася в місцевій свідомості: виробляються вина Олешшя, проводиться спортивний фестиваль «Олешківські забави», навіть районка має назву «Вісник Олешшя». Так само побутує старе найменування села Гладківка в Голопристанському районі – Келигеї, хоча під час поділу села на два друга частина вирішила назватися безликим Таврійськом (в області вже є місто з такою назвою).
Спільна ідентичність могла би бути побудована на спільній історії, проте для цього потрібно вийти за межі радянщини. Проте для деяких мешканців цього регіону, а особливо для влади, минуле – не якесь стародавнє, а радянське. «Хоча за 20 років те минуле було розхитане і з’явився козацький порох. Це нікуди не зникало, але нині набуло сили. Історичні міфи увійшли у свідомість, і влада не може їх не підтримувати, тому що це міфічні засади, на яких усе тримається», – вважає Дементій Білий.
Тут – сприятливий ґрунт для патріотичного виховання, поширення не шароварної, а модерної української культури, глибшого усвідомлення власної історії та прищеплення українства саме через самоусвідомлення та за допомогою складників місцевої південно-східної ідентичності.
Коментарі
Дописати коментар