Синьоводська битва: міфи та реалії. Частина 2.
Володимир БІЛІНСЬКИЙ, публіцист
Найпівнічніше татарське місто па Дніпрі, яке згадують давні мандрівники, було розташоване на правому березі Дніпра навпроти сучасного Кременчука. Послухаємо російського професора В. Л. Єгорова:
«Наиболее северный из таких пунктов отмечен Эрихом Ляссотой, проезжавшим к запорожским казакам в 1594 г. В своем дневнике путешественник отметил, что на правом берегу Днепра ниже р(еки) Тясмин, примерно напротив современного Кременчуга, стоит старая татарская мечеть...» [10, глава 3].
Для нашого дослідження це дуже важливе свідчення, бо зайвий раз доводить, що татари Золотої Орди північніше Канева й річок Росі та Гнилого Тікича своїх поселень на Правобережжі України не мали.
Річки: Рось - Гнилий Тікич - Синюха - Південний Буг були порубіжним кордоном, на якому Золота Орда тримала свої військові залоги та поселення, які захищали її західний кордон.
Звичайно, володарі Західного улусу, такі як Ногай (кінець XIII ст.) та Мамай (друга половина XIV століття), землі за Бугом, до Дунаю та Пруга, вважали своїми.
Навіть у ті часи, коли хан Ногай 1300 р. був знищений, а його улус перебрав до своїх рук золотоординський хан Тохта, який відселив із улусу всі роди Ногая, порубіжні міста і залоги збереглися до 1362 р. Тільки після Синьоводської битви Великий Литовсько-Руський князь Ольгерд зруйнував татарські поселення порубіжжя і переніс кордон на річку Дніпро, від Кременчука до Чорного моря. Хоча це сталося не раптово, а тривало до часів Вітовта. Саме із цих та «Мещерських земель» Велике Литовсько-Руське князівство сплачувало податки Тохтамишу та кримським ханам.
Нагадаємо всі відомі залоги (міста), які існували на річці Буг та в ІІрибужжі. Ось їхній перелік:
«Днестровско-Днепровское междуречье. Сведения об оседлых населенных пунктах Золотой Орды в зтом регионе крайне малочисленны и скупы. Это, однако, не означает, что их здесь не было...
Городище Маяки. Находится близ устья Днестра, на его левом берегу, у современного поселка Маяки. В источниках отмечено существование на зтом месте переправы через Днестр с остатками мечети и развалинами нескольких каменных зданий...
Городище Великая Мечетка. Находится на правом берегу Южного Буга у современного села Великая Мечетка. От золотоордынского города сохранились остатки кирпичных и каменных построек и склепов...
Безымянное городище на Южном Буге, в районе слияния с ним рек Колыма и Синюхи. Б источнике XVI в. коротко сообщается об имеющихся здесь развалинах, относяшихся ко времени правления хана Узбека...
Городище Солоное. Находится у д. Солоной на р. Соленой, правом притоке Гнилого Еланца (Левобережье 10. Буга)...
Городище Аргамакли - Сарай. Находится на правом берегу реки Громоклей правого притока Ингула. Отмечено значительное колличество фундаментов каменных построек и развалины мечети...
Городище Ак-Мечеть. Находится на правом берегу Южного Буга, у селения Ак-Мечеть. В прошлом веке на этом месте были отмечены развалины золотоордынского города...
Городище Балыклей. Находится в устье реки Чичаклей при его слиянии с Южным Бугом... Отмечено на карте Риччи Занопи...» [10, глава З].
Золотоординські міста перекривали тодішні торговельні шляхи, броди, переправи і служили для Золотої Орди одночасно митницями, опорними пунктами та звичайними місцями дислокацій татарських сотень і тисяч, які прикривали кордони та забезпечували функціонування «ямського шляху».
Історичні та археологічні дослідження вчених давно визначили західні кордони Золотої Орди з другої половини XIІІ ст. до 1362 р. на сучасній території України.
«...Степные пространства между Днестром и Днепром в XIII в. с... образования Золотой Орды входили в ее состав. В бассейне Южного Буга... (татарські. - В. Б.) кочевья распространялись к северу, захватывая нижнее течение его левого притока - Синюхи. Они, видимо, доходили до южных границ современных Винницкой и Черкасской областей, т.е. до среднего течения Южного Буга. Выше золотоордынская территория не распространялась» [10, глава 3].
Слід мати на увазі, що навіть понизькі терени, з центром у місті Бакота, за свідченням «Руського Літопису», не належали до складу Золотої Орди, а лише платили їй данину. Це трапилося наприкінці 50-х років XIII століття, коли володар Західного улусу поширив свої володіння до річки Прут (сучасна територія Молдови), до передгір’я Карпат.
Пониззя, як пише професор В. Л. Єгоров, «представляло собой своеобразную буферную зону между галицкими и золотоордынскими владениями...» [10, глава 2].
Як бачимо, західні поселення Орди на 1362 рік сягали річок Росі, Гнилого Тікича, Синюхи, Південного Бугу.
Іншого історія та археологія не зафіксували, хоч би як того хто-небудь бажав. Хоча, звичайно, татари ходили (і то не раз) у грабіжницькі походи на Русь, Молдову, Валахію, Литву, Польщу, Угорщину та інші землі.
Хотілося б нагадати читачам і таке:
«Синюха река..., левый приток р(еки) Ю(жный) Буг. Образуется слиянием рек Б(ольшая) Высь и Тикич. Дл(ина) 111 км (с наибольшей составляюшсй Гнилой Тикич - 283 км)...» [ 12, т. 23, с.444].
У давні часи річка Синюха не мала визначеного початку. Синюхою була і Велика Вись, і Гнилий Тікич, які стали так називатися значно пізніше.
На старовинних картах, наприклад, на карті 1630 року, яка була видана в Амстердамі, - річка Синя Вода (ліва притока Бугу) тягнеться в напрямку Житомира, оминаючи Чорний ліс. До речі, перед містом Синя Вода, яке позначене на березі одноіменної річки й лежить на київському меридіані, Чорний ліс розірваний навпіл і між його східною та західною частиною - чисте поле на добру сотню кілометрів [11, c. 140 - 141].
Події, певно, відбувалися за таким сценарієм: довідавшись про міжусобну війну в Золотій Орді і знаючи, що вона знесилена страшною чумою, князь Ольгерд під тиском руських князів навесні 1362 р. прийшов із невеликим військом до Києва, провів ѓрунтовну розвідку золотоординськнх теренів до самої Волги і, переконавшись у слабкості противника, рушив уздовж Дніпра на південь у напрямку: Київ - Обухів - Кагарлик - Таганча - Звенигород.
Переважну частину свого війська князь Ольгерд залишив па півночі на чолі зі своїм сином для контролю за землями, відібраними у Золотої Орди, про які ми вже говорили. На півночі залишалися його вороги - митрополит Алексій та московський князь. Тому Ольгерд був змушений вчинити саме так.
Звісно, Москва невдовзі дізналася про похід Ольгерда па південь, тому не тільки повідомила Мамая, якому на той час підкорялася, про похід, а й надіслала свою військову допомогу до ставки Мамая. Радше, то була тьма - десятитисячна бойова одиниця.
Оскільки Мамай та його ставленик хан Авдула влітку 1362 р. були розгромлені на Волзі східними (заволзькими) ханами Золотої Орди і втратили контроль над столицею, то Мамай зі своїми спільниками вирішили продовжити боротьбу за столицю держави і за титул царя (хана), а на західне порубіжжя відправили з’єднану армію (до тридцяти тисяч кінноти) трьох татарських князів «Ходжибея, Кутлубуги и Дмитрия».
Варто згадати також кількісний склад армій, які брали участь у Синьоводській битві. На думку автора, силу татарського війська визначив той факт, що Ольгерд вирушив до Києва з військовим загоном у 10 - 12 тисяч чоловік. Решту війська князь Ольгерд добрав на землях Київщини, Сіверщини та Волині. І, ймовірно, його армія, яка під осінь вирушила з Києва, налічувала не менше 40 - 45 тисяч чоловік.
Таке ж за кількістю військо мали й татари, бо долучили до свого складу порубіжну варту, тобто одну тьму.
Отже, військові сили супротивників були однаковими, про що свідчить опис битви давніми істориками і хроністами.
Подобається нам чи ні, але князь Ольгерд змушений був рухатися уздовж річки Дніпра. Цього вимагала безпека походу: він повністю убезпечував свій тил і лівий бік руху від можливого раптового нападу. Не забуваймо, князь Ольгерд 1362 р. ішов у степ уперше та мусив слухатись порад русичів і своїх служивих татарських князів. І, як пам’ятаємо, літописи і хроністи також повідомляють, що Ольгерд зі своїм військом минув Канів та Черкаси, рухаючись уздовж Дніпра.
Ми не можемо запідозрити літописців і хроністів у спотворенні наведеного факту. Для цього немає жодної вагомої причини. Тому ці факти є достовірні, з ними слід рахуватись.
Торговиця. Не може виникати сумніву, що сучасне селище Торговиця Новоархангельського району сучасної Кіровоградської області України пов’язане з Синьоводською битвою. Автор особисто бачив сучасні розкопки Торговиці й переконався, що залишки розкопаних споруд, методи їхньої побудови, планові розміри, залишки водопроводу й опалення, посуд та все інше належать до золотоординського періоду кінця ХІІІ - першої половини XIV століття.
Між іншим, є чудова праця російського професора В. Лебедєва «Загадочный город Мохши», видана в Пензі 1958 року, про розкопки на теренах «исконно русской земли» золотоординського міста Мохші (Наровчата), яке за часів ханів Тохти та Узбека було столицею держави, де знайдено абсолютно подібні будівлі, водопровід, методи опалення, посуд, квадратні цегла та камінь для споруд та все інше. Розкопки Мохші (Наровчата) проводилися саратовським професором А. Кротковим за часів російсько-більшовицького шабашу 1916 - 1928 років, тож дозволили професору багато чого розкопати та виявити.
Більшість робіт Кроткова досі лежать неопубліковані у сховищах Саратовського університету.
Оговтавшись, більшовики зрозуміли, якого нищівного удару по їхній офіційній науці завдав професор-археолог із Саратова, і розстріляли його.
Пропоную кіровоградським археологам проаналізувати й порівняти археологічні розкопки в Мохші (Наровчаті) та Торговиці. Мова йтиме про одну й ту ж державу, ті самі часи.
Остаточним підтвердженням причетності розкопаної Торговиці до давнього поселення є знайдені при розкопках монети, останні з яких датуються 1359 - 1360 роками.
Отож порубіжне місто Золотої Орди Торговиця, яке 1362 року покинули татари, спаливши свої оселі та державні установи (митницю, казарми, улусні будівлі тощо), було приєднане до Великого Литовсько-Руського князівства. Це надзвичайно вагоме свідчення, а головне - незаперечне, бо підтверджене археологічними розкопками і золотоординськими монетами ханів 1294 -1360 років: Тохти (1291 - 1312), Узбека (1312 - 1342), Джанібека (1342 - 1357), Бердібека (1357 - 1359), Кульпи (1359), Навруза (1360).
Звернімо увагу: ознак битви на місці давнього поселення Торговиця - немає. Тут повний збіг історичних, археологічних та нумізматичних доказів.
Ще одним визволеним містом став Звенигород.
Звенигород. Слід розуміти, що місто, визволене в результаті Синьоводської битви князя Ольгерда, не можна ототожнювати з літописним Звенигородом - Київським, яке припинило існування 1240 року.
Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію (третє видання):
«Звенигород Киевский, др(евне)-рус(ский) город-крепость, прикрывавший Киев с Ю(го)-В(остока). Точное местонахождение З(венигорода) К(иевского) неизвестно. Упоминается в Ипатьевской летописи в связи с междоусобной княжеской борьбой под годами 1097, 1150, 1151 и по поводу битвы с половцами 1234. З(венигород) К(иевский) перестал существовать после монголо-гатарского нашествия в сер(едине) 13 в.» [12,т. 9, с. 427].
На 1362 рік Звенигороду Київського не було, тому звільнити його Ольгерд не міг. Крім того, слід пам’ятати, що це місто-фортеця прикривало Київ від набігів половців із південного сходу, тому, скоріше за все, розташовувалося за Дніпром, на Лівобережжі. Отож до Синьоводської битви не могло мати жодного стосунку.
Треба думати, що під Звенигородом, про який ведуть розмову давні автори, є сучасна Звенигородка - розташоване на річці Гнилий Тікич, тобто, за давніми джерелами, на річці Синюха, і належало до таких же порубіжних міст Золотої Орди, як Торговиця.
Автор звернувся до серії «Міст і сіл УРСР», зокрема до матеріалів:
«Черкаська область» (1972), «Кіровоградська область» (1972), «Миколаївська область» 1972) і був надзвичайно вражений відвертою фальсифікацією матеріалу цієї серії. Це при тому, що автор знав про можливу фальсифікацію.
Але те, що читав у книжках, вражало. Майже всуціль при описі давніх поселень теренів сучасної України говориться, що на місці цього поселення велися розкопки, які зафіксували його існування чи то тисячі, чи то сотні років тому. Можлива згадка про місто за часів Великого Київського князівства, про його завоювання ворожою Литвою чи Польщею або знищення так званими татаро-монголами. А далі йде повний провал до часів «славної Росії», коли та прийшла і все поновила.
Складається враження, що на українській землі припинилося життя, а ті люди, які невідомо де та як існували, тільки про те й мріяли й боролися, щоб приєднатися до «великої Росії».
Якщо ж згадуються якісь міста та поселення, то через те, що події навколо них зафіксовані європейцями. Москва вимушено дозволяла згадувати про них. Хоча жорстко контролювала, про що вже йшлося. Якщо не подобалося - викидала текст. Без пояснень, Так, в загальному описі події ХIV - ХV століть Черкаської області сторінки 17-32 просто викинуто.
Користь від мого вивчення історичного матеріалу була вагомою. Саме там я довідався про татарське поселення Таганчу.
Треба розуміти, що ті достовірні факти, які прорвалися на сторінки цих видань, є надзвичайно вагомими і важливими свідченнями. Саме про шлях князя Ольгерда 1362 року вздовж Дніпра та про звільнення ним порубіжних поселень свідчать ось такі факти, що прорвалися на сторінки серії «Міст і сіл УРСР». Наводимо тільки окремі витяги:
Черкаська область:
«Близько 1362 року Каневом заволоділи литовські феодали...» [14, с. 324].
«Таганча - село (розташоване в Каневському районі на притоці річки Рось. - В. Б.)... Перші писемні згадки про Таганчу стосуються XIV ст. Слово «Таганча» тюркського походження, що означає трикутник» [14, с. 343].
Татарське поселення Таганча було одним із укріплень порубіжного трикутника, який мав такі вершини: Канів - Звенигород - Біла Церква та омивався річками Россю і Синюхою.
Слід провести археологічні розкопки в районі сучасного села Таганча і дізнатися, що трапилося 1362 року з Таранчею, - відбувся бій за місто, чи золотоординська залога відійшла без бою у напрямку Звенигород (Звенигородка) - Торговиця.
На думку автора, татари і цей земельний трикутник теж зараховували до своїх володінь. Це зайвий раз вказує, що північно-західний кордон Золотої Орди напередодні Синьоводської битви 1362 року позначався ріками: Рось - Гнилий Тікич - Синюха.
На рубежах цього трикутника Золота Орда мала
не тільки ці, нам відомі поселення. Існували й інші, які несли прикордонну службу, де дисклокувалися татарські сотні. Слід думати, що автори давніх хронік згадали тільки поселення русичів, у яких ті мешкали та які залишились після Синьоводської битви. До таких належить сучасна Звенигородка. Послухаємо:
«У ХVI ст. літописи (на теренах сучасної Черкаської області. - В. Б.) називають міста Звенигород і Черкаси, а в XV - Жаботин, Мліїв, Мошни, в XVI - Золотоношу, Домонтів, Смілу та інші» [14, с. 16].
Як бачимо, у XIV столітті Звенигородка існувала й називалася Звенигорода. Тож сумніву, що давні літописи та хроніки у своїх згадках про Синьоводську битву мали на увазі саме це місто, - бути не може.
Отак ми визначили всі три міста, визволені під час походу 1362 року князя Ольгерда на південь:
1. Біла Церква (сучасна Київська область), де татари тримали свою північну залогу. Склад населення був змішаним. Татарська залога, скоріше за все, покинула місто і відійшла на південь.
2. Звенигород (сучасне місто Черкаської області). Татари теж тримали залогу в цьому місті. Після захоплення Таганчі Ольгерд зі своїм військом рушив на Звенигород, який, скоріше за все, татари покинули, відійшовши до Торговиці.
3. Торговиця (село на р. Синюха Кіровоградської області). Про неї уже говорилось.
На думку автора, Синьоводська битва 1362 року князя Ольгерда з татарами відбулася на шляху: Богуслав - Звенигородка.
Татари з’єднаного війська братів Чингізидів - «Хаджибея, Кутлубуги и Дмитрия» - разом із порубіжною вартою Золотої Орди не могли дозволити Ольгерду вийти на головні переправи держави, розташовані на Бузі та Дніпрі. Тому після визначення і напрямку руху війська Ольгерда на Торговицю та річку Буг, вони намагалися не випустити того за річку Синюху і Тікич. Отож битва відбулася в трикутнику: Звенигородка - Біла Церква - Канів. На мою думку, саме у верхів’ях річки Синюхи відбулася Синьоводська битва 1362 року. І, скоріше за все, вона відбувалася на Бранному Полі, сучасне село Київської області - Бране Поле.
Наш коментар:
Вцілому до автора претензій нема. З його концепцією можна майже повністю погодитись. От тільки Еріх Лясота відносно пізно їхав по наших землях. В записках Павла Алепського є цікавий епізод, коли він гостюючи в Суботові у Хмельницького, побачив напис арабським шрифтом на одному з каменів, з яких складена Іллінська церква (що на 5-гривневій купюрі). Хмельницький пояснив, що церкву збудували розібравши на камені татарську мечеть, що була неподалік. Це значить, що кордон проходив по Тясмину. Хоча, звісно, коли будували мечеть - невідомо і кордони могли й пересунути. Але то малоймовірно, Орда нічого сама не віддавала!
І ще зауваження. Синьоводська битва могла бути і на Браному полі. Але поставимо себе на місце командира гарнізону в Звенигородці чи іншому місці. На нас суне литовське військо. Сил гарнізону для захисту недостатньо, бой
«Наиболее северный из таких пунктов отмечен Эрихом Ляссотой, проезжавшим к запорожским казакам в 1594 г. В своем дневнике путешественник отметил, что на правом берегу Днепра ниже р(еки) Тясмин, примерно напротив современного Кременчуга, стоит старая татарская мечеть...» [10, глава 3].
Для нашого дослідження це дуже важливе свідчення, бо зайвий раз доводить, що татари Золотої Орди північніше Канева й річок Росі та Гнилого Тікича своїх поселень на Правобережжі України не мали.
Річки: Рось - Гнилий Тікич - Синюха - Південний Буг були порубіжним кордоном, на якому Золота Орда тримала свої військові залоги та поселення, які захищали її західний кордон.
Звичайно, володарі Західного улусу, такі як Ногай (кінець XIII ст.) та Мамай (друга половина XIV століття), землі за Бугом, до Дунаю та Пруга, вважали своїми.
Навіть у ті часи, коли хан Ногай 1300 р. був знищений, а його улус перебрав до своїх рук золотоординський хан Тохта, який відселив із улусу всі роди Ногая, порубіжні міста і залоги збереглися до 1362 р. Тільки після Синьоводської битви Великий Литовсько-Руський князь Ольгерд зруйнував татарські поселення порубіжжя і переніс кордон на річку Дніпро, від Кременчука до Чорного моря. Хоча це сталося не раптово, а тривало до часів Вітовта. Саме із цих та «Мещерських земель» Велике Литовсько-Руське князівство сплачувало податки Тохтамишу та кримським ханам.
Нагадаємо всі відомі залоги (міста), які існували на річці Буг та в ІІрибужжі. Ось їхній перелік:
«Днестровско-Днепровское междуречье. Сведения об оседлых населенных пунктах Золотой Орды в зтом регионе крайне малочисленны и скупы. Это, однако, не означает, что их здесь не было...
Городище Маяки. Находится близ устья Днестра, на его левом берегу, у современного поселка Маяки. В источниках отмечено существование на зтом месте переправы через Днестр с остатками мечети и развалинами нескольких каменных зданий...
Городище Великая Мечетка. Находится на правом берегу Южного Буга у современного села Великая Мечетка. От золотоордынского города сохранились остатки кирпичных и каменных построек и склепов...
Безымянное городище на Южном Буге, в районе слияния с ним рек Колыма и Синюхи. Б источнике XVI в. коротко сообщается об имеющихся здесь развалинах, относяшихся ко времени правления хана Узбека...
Городище Солоное. Находится у д. Солоной на р. Соленой, правом притоке Гнилого Еланца (Левобережье 10. Буга)...
Городище Аргамакли - Сарай. Находится на правом берегу реки Громоклей правого притока Ингула. Отмечено значительное колличество фундаментов каменных построек и развалины мечети...
Городище Ак-Мечеть. Находится на правом берегу Южного Буга, у селения Ак-Мечеть. В прошлом веке на этом месте были отмечены развалины золотоордынского города...
Городище Балыклей. Находится в устье реки Чичаклей при его слиянии с Южным Бугом... Отмечено на карте Риччи Занопи...» [10, глава З].
Золотоординські міста перекривали тодішні торговельні шляхи, броди, переправи і служили для Золотої Орди одночасно митницями, опорними пунктами та звичайними місцями дислокацій татарських сотень і тисяч, які прикривали кордони та забезпечували функціонування «ямського шляху».
Історичні та археологічні дослідження вчених давно визначили західні кордони Золотої Орди з другої половини XIІІ ст. до 1362 р. на сучасній території України.
«...Степные пространства между Днестром и Днепром в XIII в. с... образования Золотой Орды входили в ее состав. В бассейне Южного Буга... (татарські. - В. Б.) кочевья распространялись к северу, захватывая нижнее течение его левого притока - Синюхи. Они, видимо, доходили до южных границ современных Винницкой и Черкасской областей, т.е. до среднего течения Южного Буга. Выше золотоордынская территория не распространялась» [10, глава 3].
Слід мати на увазі, що навіть понизькі терени, з центром у місті Бакота, за свідченням «Руського Літопису», не належали до складу Золотої Орди, а лише платили їй данину. Це трапилося наприкінці 50-х років XIII століття, коли володар Західного улусу поширив свої володіння до річки Прут (сучасна територія Молдови), до передгір’я Карпат.
Пониззя, як пише професор В. Л. Єгоров, «представляло собой своеобразную буферную зону между галицкими и золотоордынскими владениями...» [10, глава 2].
Як бачимо, західні поселення Орди на 1362 рік сягали річок Росі, Гнилого Тікича, Синюхи, Південного Бугу.
Іншого історія та археологія не зафіксували, хоч би як того хто-небудь бажав. Хоча, звичайно, татари ходили (і то не раз) у грабіжницькі походи на Русь, Молдову, Валахію, Литву, Польщу, Угорщину та інші землі.
Хотілося б нагадати читачам і таке:
«Синюха река..., левый приток р(еки) Ю(жный) Буг. Образуется слиянием рек Б(ольшая) Высь и Тикич. Дл(ина) 111 км (с наибольшей составляюшсй Гнилой Тикич - 283 км)...» [ 12, т. 23, с.444].
У давні часи річка Синюха не мала визначеного початку. Синюхою була і Велика Вись, і Гнилий Тікич, які стали так називатися значно пізніше.
На старовинних картах, наприклад, на карті 1630 року, яка була видана в Амстердамі, - річка Синя Вода (ліва притока Бугу) тягнеться в напрямку Житомира, оминаючи Чорний ліс. До речі, перед містом Синя Вода, яке позначене на березі одноіменної річки й лежить на київському меридіані, Чорний ліс розірваний навпіл і між його східною та західною частиною - чисте поле на добру сотню кілометрів [11, c. 140 - 141].
Події, певно, відбувалися за таким сценарієм: довідавшись про міжусобну війну в Золотій Орді і знаючи, що вона знесилена страшною чумою, князь Ольгерд під тиском руських князів навесні 1362 р. прийшов із невеликим військом до Києва, провів ѓрунтовну розвідку золотоординськнх теренів до самої Волги і, переконавшись у слабкості противника, рушив уздовж Дніпра на південь у напрямку: Київ - Обухів - Кагарлик - Таганча - Звенигород.
Переважну частину свого війська князь Ольгерд залишив па півночі на чолі зі своїм сином для контролю за землями, відібраними у Золотої Орди, про які ми вже говорили. На півночі залишалися його вороги - митрополит Алексій та московський князь. Тому Ольгерд був змушений вчинити саме так.
Звісно, Москва невдовзі дізналася про похід Ольгерда па південь, тому не тільки повідомила Мамая, якому на той час підкорялася, про похід, а й надіслала свою військову допомогу до ставки Мамая. Радше, то була тьма - десятитисячна бойова одиниця.
Оскільки Мамай та його ставленик хан Авдула влітку 1362 р. були розгромлені на Волзі східними (заволзькими) ханами Золотої Орди і втратили контроль над столицею, то Мамай зі своїми спільниками вирішили продовжити боротьбу за столицю держави і за титул царя (хана), а на західне порубіжжя відправили з’єднану армію (до тридцяти тисяч кінноти) трьох татарських князів «Ходжибея, Кутлубуги и Дмитрия».
Варто згадати також кількісний склад армій, які брали участь у Синьоводській битві. На думку автора, силу татарського війська визначив той факт, що Ольгерд вирушив до Києва з військовим загоном у 10 - 12 тисяч чоловік. Решту війська князь Ольгерд добрав на землях Київщини, Сіверщини та Волині. І, ймовірно, його армія, яка під осінь вирушила з Києва, налічувала не менше 40 - 45 тисяч чоловік.
Таке ж за кількістю військо мали й татари, бо долучили до свого складу порубіжну варту, тобто одну тьму.
Отже, військові сили супротивників були однаковими, про що свідчить опис битви давніми істориками і хроністами.
Подобається нам чи ні, але князь Ольгерд змушений був рухатися уздовж річки Дніпра. Цього вимагала безпека походу: він повністю убезпечував свій тил і лівий бік руху від можливого раптового нападу. Не забуваймо, князь Ольгерд 1362 р. ішов у степ уперше та мусив слухатись порад русичів і своїх служивих татарських князів. І, як пам’ятаємо, літописи і хроністи також повідомляють, що Ольгерд зі своїм військом минув Канів та Черкаси, рухаючись уздовж Дніпра.
Ми не можемо запідозрити літописців і хроністів у спотворенні наведеного факту. Для цього немає жодної вагомої причини. Тому ці факти є достовірні, з ними слід рахуватись.
Торговиця. Не може виникати сумніву, що сучасне селище Торговиця Новоархангельського району сучасної Кіровоградської області України пов’язане з Синьоводською битвою. Автор особисто бачив сучасні розкопки Торговиці й переконався, що залишки розкопаних споруд, методи їхньої побудови, планові розміри, залишки водопроводу й опалення, посуд та все інше належать до золотоординського періоду кінця ХІІІ - першої половини XIV століття.
Між іншим, є чудова праця російського професора В. Лебедєва «Загадочный город Мохши», видана в Пензі 1958 року, про розкопки на теренах «исконно русской земли» золотоординського міста Мохші (Наровчата), яке за часів ханів Тохти та Узбека було столицею держави, де знайдено абсолютно подібні будівлі, водопровід, методи опалення, посуд, квадратні цегла та камінь для споруд та все інше. Розкопки Мохші (Наровчата) проводилися саратовським професором А. Кротковим за часів російсько-більшовицького шабашу 1916 - 1928 років, тож дозволили професору багато чого розкопати та виявити.
Більшість робіт Кроткова досі лежать неопубліковані у сховищах Саратовського університету.
Оговтавшись, більшовики зрозуміли, якого нищівного удару по їхній офіційній науці завдав професор-археолог із Саратова, і розстріляли його.
Пропоную кіровоградським археологам проаналізувати й порівняти археологічні розкопки в Мохші (Наровчаті) та Торговиці. Мова йтиме про одну й ту ж державу, ті самі часи.
Остаточним підтвердженням причетності розкопаної Торговиці до давнього поселення є знайдені при розкопках монети, останні з яких датуються 1359 - 1360 роками.
Отож порубіжне місто Золотої Орди Торговиця, яке 1362 року покинули татари, спаливши свої оселі та державні установи (митницю, казарми, улусні будівлі тощо), було приєднане до Великого Литовсько-Руського князівства. Це надзвичайно вагоме свідчення, а головне - незаперечне, бо підтверджене археологічними розкопками і золотоординськими монетами ханів 1294 -1360 років: Тохти (1291 - 1312), Узбека (1312 - 1342), Джанібека (1342 - 1357), Бердібека (1357 - 1359), Кульпи (1359), Навруза (1360).
Звернімо увагу: ознак битви на місці давнього поселення Торговиця - немає. Тут повний збіг історичних, археологічних та нумізматичних доказів.
Ще одним визволеним містом став Звенигород.
Звенигород. Слід розуміти, що місто, визволене в результаті Синьоводської битви князя Ольгерда, не можна ототожнювати з літописним Звенигородом - Київським, яке припинило існування 1240 року.
Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію (третє видання):
«Звенигород Киевский, др(евне)-рус(ский) город-крепость, прикрывавший Киев с Ю(го)-В(остока). Точное местонахождение З(венигорода) К(иевского) неизвестно. Упоминается в Ипатьевской летописи в связи с междоусобной княжеской борьбой под годами 1097, 1150, 1151 и по поводу битвы с половцами 1234. З(венигород) К(иевский) перестал существовать после монголо-гатарского нашествия в сер(едине) 13 в.» [12,т. 9, с. 427].
На 1362 рік Звенигороду Київського не було, тому звільнити його Ольгерд не міг. Крім того, слід пам’ятати, що це місто-фортеця прикривало Київ від набігів половців із південного сходу, тому, скоріше за все, розташовувалося за Дніпром, на Лівобережжі. Отож до Синьоводської битви не могло мати жодного стосунку.
Треба думати, що під Звенигородом, про який ведуть розмову давні автори, є сучасна Звенигородка - розташоване на річці Гнилий Тікич, тобто, за давніми джерелами, на річці Синюха, і належало до таких же порубіжних міст Золотої Орди, як Торговиця.
Автор звернувся до серії «Міст і сіл УРСР», зокрема до матеріалів:
«Черкаська область» (1972), «Кіровоградська область» (1972), «Миколаївська область» 1972) і був надзвичайно вражений відвертою фальсифікацією матеріалу цієї серії. Це при тому, що автор знав про можливу фальсифікацію.
Але те, що читав у книжках, вражало. Майже всуціль при описі давніх поселень теренів сучасної України говориться, що на місці цього поселення велися розкопки, які зафіксували його існування чи то тисячі, чи то сотні років тому. Можлива згадка про місто за часів Великого Київського князівства, про його завоювання ворожою Литвою чи Польщею або знищення так званими татаро-монголами. А далі йде повний провал до часів «славної Росії», коли та прийшла і все поновила.
Складається враження, що на українській землі припинилося життя, а ті люди, які невідомо де та як існували, тільки про те й мріяли й боролися, щоб приєднатися до «великої Росії».
Якщо ж згадуються якісь міста та поселення, то через те, що події навколо них зафіксовані європейцями. Москва вимушено дозволяла згадувати про них. Хоча жорстко контролювала, про що вже йшлося. Якщо не подобалося - викидала текст. Без пояснень, Так, в загальному описі події ХIV - ХV століть Черкаської області сторінки 17-32 просто викинуто.
Користь від мого вивчення історичного матеріалу була вагомою. Саме там я довідався про татарське поселення Таганчу.
Треба розуміти, що ті достовірні факти, які прорвалися на сторінки цих видань, є надзвичайно вагомими і важливими свідченнями. Саме про шлях князя Ольгерда 1362 року вздовж Дніпра та про звільнення ним порубіжних поселень свідчать ось такі факти, що прорвалися на сторінки серії «Міст і сіл УРСР». Наводимо тільки окремі витяги:
Черкаська область:
«Близько 1362 року Каневом заволоділи литовські феодали...» [14, с. 324].
«Таганча - село (розташоване в Каневському районі на притоці річки Рось. - В. Б.)... Перші писемні згадки про Таганчу стосуються XIV ст. Слово «Таганча» тюркського походження, що означає трикутник» [14, с. 343].
Татарське поселення Таганча було одним із укріплень порубіжного трикутника, який мав такі вершини: Канів - Звенигород - Біла Церква та омивався річками Россю і Синюхою.
Слід провести археологічні розкопки в районі сучасного села Таганча і дізнатися, що трапилося 1362 року з Таранчею, - відбувся бій за місто, чи золотоординська залога відійшла без бою у напрямку Звенигород (Звенигородка) - Торговиця.
На думку автора, татари і цей земельний трикутник теж зараховували до своїх володінь. Це зайвий раз вказує, що північно-західний кордон Золотої Орди напередодні Синьоводської битви 1362 року позначався ріками: Рось - Гнилий Тікич - Синюха.
На рубежах цього трикутника Золота Орда мала
не тільки ці, нам відомі поселення. Існували й інші, які несли прикордонну службу, де дисклокувалися татарські сотні. Слід думати, що автори давніх хронік згадали тільки поселення русичів, у яких ті мешкали та які залишились після Синьоводської битви. До таких належить сучасна Звенигородка. Послухаємо:
«У ХVI ст. літописи (на теренах сучасної Черкаської області. - В. Б.) називають міста Звенигород і Черкаси, а в XV - Жаботин, Мліїв, Мошни, в XVI - Золотоношу, Домонтів, Смілу та інші» [14, с. 16].
Як бачимо, у XIV столітті Звенигородка існувала й називалася Звенигорода. Тож сумніву, що давні літописи та хроніки у своїх згадках про Синьоводську битву мали на увазі саме це місто, - бути не може.
Отак ми визначили всі три міста, визволені під час походу 1362 року князя Ольгерда на південь:
1. Біла Церква (сучасна Київська область), де татари тримали свою північну залогу. Склад населення був змішаним. Татарська залога, скоріше за все, покинула місто і відійшла на південь.
2. Звенигород (сучасне місто Черкаської області). Татари теж тримали залогу в цьому місті. Після захоплення Таганчі Ольгерд зі своїм військом рушив на Звенигород, який, скоріше за все, татари покинули, відійшовши до Торговиці.
3. Торговиця (село на р. Синюха Кіровоградської області). Про неї уже говорилось.
На думку автора, Синьоводська битва 1362 року князя Ольгерда з татарами відбулася на шляху: Богуслав - Звенигородка.
Татари з’єднаного війська братів Чингізидів - «Хаджибея, Кутлубуги и Дмитрия» - разом із порубіжною вартою Золотої Орди не могли дозволити Ольгерду вийти на головні переправи держави, розташовані на Бузі та Дніпрі. Тому після визначення і напрямку руху війська Ольгерда на Торговицю та річку Буг, вони намагалися не випустити того за річку Синюху і Тікич. Отож битва відбулася в трикутнику: Звенигородка - Біла Церква - Канів. На мою думку, саме у верхів’ях річки Синюхи відбулася Синьоводська битва 1362 року. І, скоріше за все, вона відбувалася на Бранному Полі, сучасне село Київської області - Бране Поле.
Наш коментар:
Вцілому до автора претензій нема. З його концепцією можна майже повністю погодитись. От тільки Еріх Лясота відносно пізно їхав по наших землях. В записках Павла Алепського є цікавий епізод, коли він гостюючи в Суботові у Хмельницького, побачив напис арабським шрифтом на одному з каменів, з яких складена Іллінська церква (що на 5-гривневій купюрі). Хмельницький пояснив, що церкву збудували розібравши на камені татарську мечеть, що була неподалік. Це значить, що кордон проходив по Тясмину. Хоча, звісно, коли будували мечеть - невідомо і кордони могли й пересунути. Але то малоймовірно, Орда нічого сама не віддавала!
І ще зауваження. Синьоводська битва могла бути і на Браному полі. Але поставимо себе на місце командира гарнізону в Звенигородці чи іншому місці. На нас суне литовське військо. Сил гарнізону для захисту недостатньо, бой
овий досвід - мізерний, бо аскери виконують в основному поліційні функції - боротьба з контрабандою і збір мита. Єдиний правильний вихід - тактика випаленої землі, щоб ворогу нічого не дісталось, а самим рухатись на з'єднання з основними силами улусу. Регіональна столиця - Ябгу, то і є Торговиця. "За Синюхою для нас землі нема!" - сказав мулла, бо політруків тоді ще не було. Оскільки основні сили Орди приймали участь у громадянській війні, а територія Кіровоградщини була глибоким тилом, то військ було обмаль, боєздатність їх була низькою, то ж до поразки князі були готові і тому місто Ябгу було попередньо підготовлене до підпалу, а жителі евакуйовані. Литовцям у Торговиці нічого не дісталось, тому й мовчать літописи. Було б чим поживитись, тодішній агітпроп на кількох сторінках описував би Альгірдасові трофеї.
А нам, українцям, повинно бути жалко спаленої Торговиці. Бо ми жили по обом берегах Синюхи. Литовці для нас не визволителі, а татари не загарбники, позаяк в степах змішалися слов'янський і половецький (тюркський) компонент і постали ми, українці. Незалежна Україна все одно була б, хоча українці могли говорити і кипчацькою мовою, і молитися Аллаху. Іншалла!
А нам, українцям, повинно бути жалко спаленої Торговиці. Бо ми жили по обом берегах Синюхи. Литовці для нас не визволителі, а татари не загарбники, позаяк в степах змішалися слов'янський і половецький (тюркський) компонент і постали ми, українці. Незалежна Україна все одно була б, хоча українці могли говорити і кипчацькою мовою, і молитися Аллаху. Іншалла!
2012-09-14 10:39:00
