Реверс української ГТС: бізнес, блеф чи стратегія?

Алла Єрьоменко «Дзеркало тижня. Україна» №9, 09 березня 2012, 20:15

Фото gazprom.ru

Газовий бізнес, або, точніше, бізнес на газі, яким він є й досі на пострадянському просторі, ми давно звикли розглядати (і, на жаль, сприймати) переважно як джерело прибутку для обмеженої кількості учасників цієї гри без правил. Ми ж, споживачі газу, як мимовільні її учасники, мусимо платити непомірну плату і «за їх вхід», і за газ. Є маса підтверджень цього. 

Утім, можна спробувати подивитися на газовий бізнес і з іншого боку, як це роблять у цивілізованих країнах, — як на цілком ринковий механізм, покликаний забезпечити не тільки прибуток, а й енергетичну безпеку та стабільність енергозабезпечення економіки країни, тим більше такої, що перебуває в європейському геопросторі. Адже географічно Україна — в Європі.

Саме тому пошук маршрутів диверсифікації поставок газу в Україну та наявність власної газотранспортної системи, до якої входять потужні підземні сховища газу, набувають тепер особливого значення. І не так у переговорному процесі з «Газпромом» про зниження ціни газу, як для стратегічної перспективи. Тому дедалі реальнішими видаються спроби реверсу української ГТС та активного пропонування євротрейдерам використовувати можливості наших «підземок».

Скажете — утопія? Ні, якщо уважно подивитися на те, як за кілька останніх років змінився і продовжує змінюватися енергоринок Європи в цілому і ринок газу зокрема. За українсько-російськими газовими перипетіями ми цього не помічаємо, а дарма. Росіяни, наприклад, про «нетрадиційний» газовий аспект пам’ятають завжди. І навіть беруть активну участь (через присутність у статутному капіталі європейських енерготрейдерів і безпосередньо газотрейдерів) у міжнародній торгівлі газом. Ідеться не тільки про газопоставки за довгостроковими контрактами з базовим принципом «бери або плати», а й про біржову торгівлю газом (спотові контракти), включно з торгівлею скрапленим газом (LNG), а також стисненим газом (CNG).

Адже спотові контракти дедалі більше впливають на кон’юнктуру ринку газу, зокрема на цінову. У різні періоди спотові ціни на газ на європейських хабах на 100 і більше доларів були нижчі, ніж ціна, за якою «Нафтогаз» купує газ в «Газпрому» за довгостроковим контрактом. Покупці російського газу в Європі вже вимагають включення так званої спотової складової у довгострокові контракти з «Газпромом».

«Газпром»: курс на розширення мережі ПСГ у Європі

Російська газова монополія, у свою чергу, намагається мінімізувати для себе ризики, пов’язані з диверсифікованістю європейського ринку газу. Тому не тільки бере участь у спотовій торгівлі своїм газом, а й розширює інфраструктуру, зокрема потужності підземного зберігання газу (ПСГ), без чого складно забезпечити маневреність, у тому числі спотового ринку, й поставки за короткостроковими контрактами.

Для реалізації своєї стратегії збуту «Газпром» має намір істотно розширити потужності для зберігання газу в Європі — удвічі до 2015 року, вклавши в це чверть мільярда євро. А до 2030 року «Газпром» планує збільшити активні потужності підземного зберігання газу до 5% від поставок газу на експорт, повідомляє журнал «Энергополитика. Нефть и газ». Нині цей показник становить трохи більше 1%, виходячи з попередньої оцінки експорту в країни Європи та СНД за підсумками 2011 року (221 млрд. кубометрів).

На 2015 рік російська монополія має намір володіти потужностями для зберігання газу обсягом до 5 млрд. кубометрів, що, практично, вдвічі більше за теперішні. Щоб досягти планованого показника до 2030 року, потужності ПСГ мають становити близько 11 млрд. кубометрів.

Поки що ж російський газ, окрім ПСГ в Австрії, зберігається в газосховищах у Німеччині та Литві. «Газпром» також використовує потужності для зберігання газу компанії Vitol у Франції і Великобританії.

Є пропозиція: задійте українські ПСГ

Слід зазначити, що ще за часів СРСР газотранспортна система тоді ще єдиного Союзу будувалася з урахуванням того, аби на західних кордонах розміщувався максимум резервних обсягів запасів газу в підземних сховищах. Тепер це західні кордони України, і розташовані тут ПСГ цілком здатні забезпечувати дедалі більший попит на газ у період пікових навантажень (наприклад, у зимовий період та у разі аварій на якомусь магістральному газопроводі).

Загальний же обсяг українських ПСГ дозволяє зберігати близько 32 млрд. кубометрів активного газу в сезон. Усього Україна має 13 підземних газосховищ, 12 із яких обслуговує ДК «Укртрансгаз» (обсягом близько 31 млрд. кубометрів). У них тепер в основному «Нафтогаз України» зберігає свій резервний запас газу.

До 2008 року в українських ПСГ зберігав газ і російський «Газпром». Слід зазначити, зберігав майже задарма. Потім він від цієї практики відмовився. Випадково чи ні, але збіглося це з нібито «пропажею» семи з хвостиком мільярдів газу з українських ПСГ. Газ «знайшовся», але, так би мовити, осад залишився. Інцидент нібито підштовхнув «Газпром» відмовитися від послуг українських ПСГ. Тепер «Газпром» вирішив за краще розширювати свою мережу ПСГ ще західніше України — у Європі. Це дороге задоволення, але воно дозволяє «Газпрому» брати активну участь у спотовій торгівлі газом (заодно впливаючи на ціни) і підстраховувати свої довгострокові контракти.

Хоча, судячи з подій січня-лютого 2012 року, коли через аномально низькі температури знову мерзли європейці та так і не отримали вдосталь російського газу, «Газпром» не здатний оперативно задіяти резерви газу з ПСГ. І все ж він, зокрема й своїми заявами про ненадійність українських партнерів, добивається того, що, наприклад, європейські компанії, котрі купують газ в «Газпрому» за довгостроковими контрактами, теж не ризикують зберігати свої резерви газу в ПСГ України. Хоч європейські і газотрейдери, і газотранспортні компанії добре інформовані про можливості української газотранспортної системи та підземного зберігання газу. А можливо, саме тому? Тим більше що технічна угода, яка передбачає умови, режими та оплату газозберігання в Україні, в «Нафтогазу України» є тільки з «Газпромом». Навіть із компаніями прикордонних держав — Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини та Польщі — таких угод поки що немає. Навряд чи євроімпортери захочуть, аби їхній газ зберігався в загальній газотранспортній системі України, не маючи чітких гарантій того, що в потрібний для них момент вони зможуть скористатися своїм резервом газу.

До того ж належить з’ясувати, за яких умов зберігання в українських ПСГ вигідне, тобто якими мають бути ціна газу, транспортний тариф, вартість послуг зі зберігання газу в ПСГ України. І розробити відповідний механізм насамперед технічної та технологічної взаємодії. У цьому контексті, як стало відомо DT.UA із джерел у «Нафтогазі» та і Міненерговугільпромі, українська сторона вже зробила конкретні кроки.

Насамперед ідеться про реверс української ГТС, що дозволить імпортувати в Україну газ по трубопроводах не тільки з РФ, а й з ЄС. Наприклад, через трубопровідну систему Словаччини. І якщо ця спроба України буде вдалою, то цілком логічним стане й продовження історії, аж до укладання контрактів на зберігання європейськими покупцями газу в українських ПСГ. Це також може бути реальним кроком до диверсифікації джерел і напрямків газопостачання в Україну, що в сумі може знизити ціну імпортного газу на вітчизняному ринку.

Пробну «газову кулю» у реверсному напрямку може закинути RWE

І статися це може вже найближчим часом. Недарма керівники «Нафтогазу України» згадали про переговори з «однією з німецьких компаній». Як стало відомо DT.UA, ідеться про компанію RWE. Саме з нею «Нафтогаз» має намір підписати, очевидно, поки що короткостроковий контракт на поставку в Україну через трубопроводи Словаччини спотового газу, купленого на одному з європейських хабів.

Редакція DT.UA має копію проекту рамкової угоди та відповідних контрактів, покликаних забезпечити угоду «Нафтогазу» з RWE. Слід зазначити, що проект цього документа разюче відрізняється від договору купівлі-продажу від 19 січня 2009 року, укладеного між «Нафтогазом» і «Газпромом». І не тільки тому, що йдеться наразі про так звану пробну кулю — «Нафтогаз» має намір поки що імпортувати з Європи близько 3 млн. кубометрів газу. Це мізерний обсяг. Але сам факт може вплинути на подальші позиції України в переговорному процесі з «Газпромом».

З юридичної точки зору, як свідчать спеціалісти міжнародного торгового права, з якими консультувалася редакція DT.UA, рамкова угода «Нафтогазу» з RWE є досить збалансованим документом. У цілому права та зобов’язання кожної зі сторін — паритетні й не обтяжені надмірними або нерозумними умовами.

Однак у рамковій угоді є низка положень, які потребують додаткового аналізу і які годилося б уточнити для того, аби права «Нафтогазу» були надійніше гарантовані. Йдеться, зокрема, про статтю 12 рамкової угоди, яка встановлює, що права сторін регулюються законами Німеччини, і яка містить норму про незастосування Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року. Це положення однозначно посилює позиції німецької компанії-продавця: навряд чи в «Нафтогазу» є фахівці, які так само добре розбираються у праві Німеччини, як юристи німецької RWE. Українській компанії слід було б наполягати на підпорядкуванні рамкової угоди більш нейтральній правовій системі (наприклад, праву Швеції чи праву Англії), особливо з урахуванням того, що продаж газу за рамковою угодою передбачений у Словаччині, а не в Німеччині.

Також було б доцільно наполягати на застосуванні Конвенції 1980 року, що дозволило б перевести правовідносини сторін у більш зрозумілий і загальноприйнятий (універсальний) правовий режим, мінімізувавши таким чином ризики, пов’язані з незнанням (або неглибоким знанням) сторонами рамкової угоди (або однієї з них) закордонного права, вибраного для регулювання взаємин між сторонами. 

Стаття 12 рамкової угоди також передбачає, що спори між сторонами цієї угоди підлягають вирішенню міжнародним арбітражем, який засідає у Франкфурті (Німеччина). Для забезпечення паритету сторін потрібно було б передбачити «нейтральну» країну для проведення арбітражу, оскільки проведення арбітражу в Німеччині дає очевидні переваги RWE (насамперед процесуального характеру).

Разом з тим, зауважують юристи, вказані юридичні аспекти не є критичними чи геть неприйнятними, а сама рамкова угода дає уявлення про те, який вигляд має «європейська газова угода» і наскільки не відповідає європейським стандартам контракт купівлі-продажу газу, укладений 19 січня 2009 року між «Нафтогазом» і «Газпром».

Окремо слід розглянути питання, що стосуються практичного значення рамкової угоди в разі її укладення.

По-перше, як випливає із самої назви, угода є рамковою і не визначає ні конкретної ціни, ні конкретних обсягів закуповуваного «Нафтогазом» газу: і ціна, і обсяги підлягають додатковому узгодженню між «Нафтогазом» і RWE у кожному конкретному випадку. З одного боку, це має свої переваги: жодна зі сторін не потрапляє в залежність від іншої сторони чи від мінливих ринкових умов. З іншого — це також означає, що поставки газу за рамковою згодою мають короткостроковий характер і не є гарантованими, тобто навряд чи вони можуть бути враховані для цілей забезпечення газового балансу України, особливо в довгостроковій перспективі.

По-друге, зі статті 10 проекту рамкової угоди випливає, що «Нафтогаз» повинен надати забезпечення виконання своїх зобов’язань з оплати вартості газу. З одного боку, така вимога цілком виправдана, особливо зважаючи на те, що оплата газу відбувається протягом 20 днів (чи навіть тривалішого періоду за певних умов) після закінчення місяця поставки. З іншого — трохи насторожує те, що в рамковій угоді не зазначено, яке конкретно забезпечення надає «Нафтогаз».

По-третє, згідно з рамковою угодою «Нафтогаз» купує газ у пункті поставки Вельке Капушани на території Словаччини. Ще донедавна це означало, що газ, придбаний «Нафтогазом» у Європі, не може бути поставлений в Україну, оскільки ГТС Словаччини не могла функціонувати одночасно і в аверсному режимі (для доставки «газпромівського» газу в Австрію та інші країни ЄС), і в реверсному (для поставки купованого «Нафтогазом» газу в Україну). Тобто раніше «Нафтогаз» технічно міг тільки транспортувати придбаний газ далі в ЄС.

Але наприкінці січня — початку лютого «Нафтогаз» відновив і з’єднав з усією системою два наявні трубопроводи, прокладені раніше (як резервні) паралельно експортним у напрямку Словаччини. І тепер з’явилася технічна можливість одночасно експортувати й імпортувати газ через Вельке Капушани.

«Нафтогазу» необхідні технічна і транзитна угоди зі Словаччиною

Для цього, у свою чергу, треба буде укласти угоду зі словацькою компанією Eustream про транзит газу через територію Словаччини. І тут є кілька «але».

Крім додаткових фінансових витрат для «Нафтогазу», транзит через Словаччину вимагатиме якщо не офіційного, то як мінімум фактичного (у робочому порядку) погодження з «Газпромом», який 2008 року уклав з компанією Eustream угоду про транзит газу територією Словаччини на період до 2028 року на умовах «качай або плати». Іншими словами, від «Газпрому» залежить, чи знайдеться у словацькій трубі місце для «нафтогазівського» газу. З іншого боку, куди й для кого «Нафтогаз» транзитуватиме газ через Словаччину? Якщо для українських споживачів, котрі купують газ у НАК, то тоді вирішальне значення матиме кінцева ціна «європейського» газу (з урахуванням усіх транспортних витрат). І в різний час вона може бути вигідною чи ні. Тим більше що на тих самих європейських хабах торгується і російський газ, і трейдерами виступають компанії, в капіталі яких є частка «Газпрому». Тож «Газпром» загалом має можливість вплинути на ціну продажу газу «Нафтогазу». Хоча беручи до уваги лібералізацію європейського газового ринку зробити це буде дедалі важче.

Альтернативою викладеному вище варіанту реверсу української ГТС (із транспортування газу через територію Словаччини для подальшого продажу в Україні) є перепродаж «Нафтогазом» газу іншій зацікавленій компанії в тому самому місці, в якому його придбають у компанії RWE, тобто в пункті поставки Вельке Капушани. Там, до слова, проводитимуться і виміри обсягів газу, як аверсного, так і можливого реверсного.

Усе викладене вище має сенс затівати в тому разі, якщо «Нафтогаз» зможе реалізувати так звану схему заміщення, тобто обміняти газ, який він поставить у ЄС, на газ, що поставляється в Україну. По суті, це був би ідеальний варіант. Однак для реалізації такої схеми заміщення контрагентом «Нафтогазу» повинна виступити компанія, яка отримує газ від «Газпрому» у точці, розташованій на схід від кордону України з європейськими країнами (тобто в точці на українсько-російському кордоні або в самій Україні). Наскільки відомо, таких компаній немає (крім, звісно ж, самого «Газпрому» та його дочірніх структур). Отже, реалізація схеми заміщення поки що неможлива без згоди «Газпрому».

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що рамкова угода між «Нафтогазом» і RWE є лише однією з ланок планованого більш масштабного проекту. Відсутність достовірної інформації про інші ланки цієї схеми не дає змоги оцінити, чи відповідає цей проект інтересам України, але може породити безліч чуток і припущень. Наприклад про те, що такий проект реалізується за негласною домовленістю із «Газпромом» і є одним з можливих механізмів зниження ціни газу, який поставляється в Україну (полягає в тому, що частина газу поставлятиметься в Україну не за контрактом від 19 січня 2009 року, а фактично за контрактом між «Газпромом» та однією з європейських компаній), і що цей механізм дасть змогу досягти своїх цілей і українській стороні (отримувати газ за нижчими цінами, ніж на цей час), і російському «Газпрому» (залишити «недоторканним» кабальний контракт купівлі-продажу газу від 19 січня 2009 року).

Велика реверсна гра

Звісно, роль України на європейському ринку газу може змінитися. Але для цього українська влада повинна чітко дотримуватися планів реверсування української ГТС. І з цього погляду можливий продаж навіть частини акцій української ГТС «Газпрому» — не на руку українській стороні.

Крім того, можливий реверс української ГТС можна розглядати і як велику схему. Ця схема з участю «Газпрому» могла б мати такий вигляд: «Газпром» передає газ третій компанії (скажімо, компанії Х) на українсько-російському кордоні, одночасно НАК отримує газ у Вельке Капушани від RWE; далі — заміщення, при якому НАК отримує газ від компанії Х на українсько-російському кордоні, а компанія Х отримує газ від НАК у Вельке Капушани.

І цю схему реалізувати набагато простіше, ніж реверс зі Словаччини. Вона може мати свої плюси: компанії Х не треба платити за транзит по Україні; «Газпром» зберігає обличчя і позицію — контракт від 19 січня 2009 року залишається без змін тощо.

Можливі й інші комбінації: НАК продасть газ у Вельке Капушани якійсь афілійованій структурі «Газпрому» за ціною більшою, ніж газ від RWE, а отриманий прибуток використає для «пом’якшення» платежів за контрактом від 19 січня 2009 року.

Є підстави сподіватися, що реверс української ГТС для імпорту газу з півдня і заходу українська сторона розглядає як цілком реальну перспективу на майбутнє. Як стало відомо DT.UA, представники України провели переговори з Туреччиною і Болгарією на предмет використання одного з турецьких LNG терміналів для того, щоб потім організувати поставку газу через газотранспортну систему Болгарії в Україну. У принципі, ні Туреччина, ні Болгарія не заперечують. Болгари останнім часом модернізували свою ГТС і проклали паралельно експортним газопроводам труби, які дадуть змогу транспортувати газ у реверсному напрямку до Румунії. Тож якщо Україна домовиться з Румунією, організувати реверс газу і в цьому напрямку технічно буде цілком можливо. Простіше, звичайно, було б організувати реверс через Молдову. Але молдовську газотранспортну систему на 50% контролює «Газпром», тож навряд чи в цьому напрямку «Нафтогазу» є що ловити. Та й якщо вести мову про транзит через Болгарію і Румунію, теж можуть виникнути питання з «російським» підтекстом. Але головне з них — де і за якою ціною Україна може реально закупити газ для реалізації цієї схеми? У перспективі, це може бути азербайджанський газ і навіть туркменський. Але наскільки далека ця перспектива? Чи не опиниться на той час українська ГТС під контролем «Газпрому», з яким Україні доведеться домовлятися про реверс та інші джерела закупівлі газу?

Крім того, Болгарія і Румунія — потенційні учасники «Південного потоку». І з погляду їхніх економічних інтересів для них може бути вигідно поторгуватися з «Газпромом» за свої преференції, а не за реверс української ГТС і диверсифікованість газопоставок в Україну.

Усе це пазли великої газової гри, в якій Україна поки що — майже пасивний спостерігач. Боязкі й не завжди своєчасні спроби «Нафтогазу України» заявити про себе як про повноцінного учасника європейського газового ринку наражаються на агресивну тактику «Газпрому» і РФ. Залишається тільки сподіватися, що лібералізація європейського газового ринку та обіцяна реорганізація «Нафтогазу» згідно з європейськими правилами і нормам ведення газового бізнесу сприятимуть зміцненню позицій України. Якщо, звісно, всі реверсні плани НАК — не наївна спроба, блефуючи, налякати «Газпром» у зв’язку з його небажанням змінювати дискримінаційний контракт від 19 січня 2009 року.

Адреса матеріалу: http://dt.ua/ECONOMICS/revers_ukrayinskoyi_gts__biznes,_blef_chi_strategiya-98504.html

© 1994-2012.  «Дзеркало тижня. Україна». Усi права захищенi.