Синьоводська битва: міфи та реалії. Частина 1.


Володимир БІЛІНСЬКИЙ, публіцист

Синьоводська битва, яка відбулася 1362 року і принесла звільнення південним землям Правобережжя України від Золотої Орди, мала великий вплив на розвиток Русі (України). Після цієї битви землі Поділля відійшли до Великого Литовсько-Руського князівства. Майже вся земля, заселена на ті часи українською людністю, позбулася примусового впливу законів і порядків Золотої Орди.
Треба розуміти, що Давня Русь на 1240 рік, коли татари хана Батия проходили через нашу землю військовим походом, складалася з двох Великих князівств: Галицько-Волинського і Чернігівського. Мова йде про землі сучасної України. Так от, Велике Галицько-Волинське князівство, до якого належав і Київ у ті часи, ніколи не входило до складу Золотої Орди. Чернігівське ж князівство (Сіверська земля) після страти Великого князя Михайла (1246 рік) стало васально залежним від Золотої Орди, а його землі використовувалися, хоча й не постійно, ханами.
У 1320 році Київ увійшов до складу Великого Литовсько-Руського князівства, хоч як би те заперечували «палкі прихильники» сучасної московської історичної версії. І то не вигадки автора. Цієї думки дотримувалася офіційна історіографія Російської імперії до 1917 року. Прикладами того є історичні праці першого ректора Київського державного університету професора М. О. Максимовича (1804 - 1873), професора Московського університету М. П. Погодіна (1800 - 1875), врешті-решт «Історія Русів» Георгія Кониського та «Історія міста Києва» Максима Берлінського, які пройшли жорстоку потрійну церковну та державну цензури.
Це вже радянські професори, співаючи «палких пісень» про «великий русский народ», посунули дату «визволення» Києва з 1320 на 1362 рік. А Синьоводську битву 1362 року піддали цілковитому замовчуванню, щоби не заважала насолоджуватися вигаданою Куликовською битвою 1380 року. Великодержавну Москву ніколи не цікавили істина і правда, а тільки її возвеличення, нехай і вигадане. Тому фальшувалися події, дати, цілковито все, що відкривало шлях до правди. Особливо події на теренах Давньої Русі. Так була сфальшована замовчуванням правда про Синьоводську битву. А «Литовська метрика», яка розкриває таємниці давніх часів Литовсько-Руської держави, Москвою викрадена й захована до таємних сховищ.


Та повернімося до Синьоводської битви 1362 року. Вже майже 200 років точиться суперечка щодо місця, де вона відбулася. Одні історики й дослідники пов’язують битву з річкою Синя Вода (сучасна Вінницька область), інші - з річкою Синюхою (Кіровоградська область). До суперечки долучалися кращі українські історики: М. Грушевський, В. Антонович, Н. Молчановський, М. Дашкевич, Н. Полонська-Василенко, Д. Яворницький, Ф. Шабульдо та інші. Дискусії точаться й сьогодні. Місце Синьоводської битви не визначено досі. Запущені до літописів московські «доважки брехні» не дозволяють українцям консолідуватися та прийти до єдиних висновків. І сьогодні в Україні історична думка щодо локалізації Синьоводської битви не означена. Ведуться такі гострі суперечки, які іноді виходять з-під контролю і сягають відвертих образ. Що цікаво: цим грішить як одна, так й інша сторони.
Прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Вінницької області спираються на підтримку переважно дослідників-істориків, тоді як прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Кіровоградської області залучають на свій бік переважно дослідників-археологів. Досі відчувається вплив імперської шовіністичної науки на мислення та висновки сучасних досліджень українських науковців. Прихильники битви на річці Синя Вода дозволяють собі допускати неоднакові умови для порівняння. Так, вони заявляють про неможливість проходу війська князя Ольгерда через Чорний ліс, бо він був непрохідним, суцільним, тоді як (якщо вже розмірковувати в такий спосіб) через Поліські ліси та болота проходить без зайвого клопоту. Такі порівняння некоректні. У дослідженнях відсутні будь-які археологічні дані, що зводить їх до звичайних закликань.
Прихильники ж битви на річці Синюха оперують практично всуціль археологічними дослідженнями. Істориків, які звертають їхню увагу на певні невідповідності щодо трактування давніх подій, називають непрофесіоналами. Тому не дивно, що, наприклад, один професор-археолог розповідав: «Татаро-монголи розсипалися по всій Правобережній Україні й винищили геть усе до самої Буковини і Карпат».
Настав час об’єднати зусилля й прийти до спільної думки щодо місця Синьоводської битви 1362 року. При цьому слід врахувати всі аспекти як історичних, так і археологічних досліджень.
Сьогодні майже всі історики світу визнають факт Синьоводської битви (1362 рік) та її вплив на подальші події, що відбулися на східноєвропейських теренах. Головні суперечки ведуться щодо локалізації місця Синьоводської битви та шляху руху війська Великого Литовсько-Руського князя Ольгерда до місця битви.
Причому, з мовчазної згоди істориків, абсолютно не досліджено питання ідентифікації супротивників князя Ольгерда, які в давніх літописах та хроніках визначені як «три брата татарския князи отичи и дедичи Подольськой земли...».
Автор, спираючись на факти, на які чомусь досі не звертають уваги сучасні історики, подає своє бачення Синьоводської битви та тих міфів, які її супроводжують.
Хотів би зазначити: не можна виривати один рік чи одну подію з контексту минувшини, не пов’язуючи докупи всі чинники, які достовірно мали місце в ті часи. Цю аксіому всі розуміють, але не всі її дотримуються, тому пропоную проаналізувати події, що відбувалися напередодні Синьоводської битви. Цитати наводяться мовою оригіналу.
ШЛЯХ ОЛЬГЕРДА
Після смерті Великого Литовсько-Руського князя Гедиміна 1341 року єдине Велике князівство розпалося на уділи. Читаємо «Энциклопедический словарь» товариства «Бр. А. и И. Гранат»:
«Первое время после смерти Гедимина (1341) О(льгерд) владел лишь гор(одом) Крево и княжеством Витебским, не пользовался правами старшинства, и все его братья сохраняли самостоятельность в своих уделах; по в 1345 г. под влиянием напора Крестоносцев О(льгерд) и брат его Кейстут сознали необходимость объединения, заключили между собой союз и добились руководяшего положения в государстве... Фактически же Литовско-Русское государство оказалось разделенным на две сферы влияния: западную часть, коренную литовскую, доставшуюся Кейстуту, которьтй посвятил все свое внимание отражению Тевтонского ордена, и восточную, русскую, которой правил О(льгерд). Усилия О(льгерда) были направлены к расширению своих владений за счет русских земель... В 1355 г. была присоединена значительная часть Чернигово-Сиверского княжества. В 1362 г. О(льгерд) разбил на р. Синяя Вода татар и завладел Подолией...»
Звертаємо увагу: Ольгерд ще за часів життя батька мешкав у Вітебську й володів Вітебським князівством. Отже, його спадщина лежала на сході держави. Слід зазначити, що з 1347-го по 1361 рік Ольгерд із своїм військом майже постійно перебував або на сході, або на південному сході своєї держави. Про те свідчать не тільки польські та литовські джерела, а й російські.
Якщо ми звернемося до російських енциклопедій, то побачимо, що саме у 50-ті роки XIV століття Ольгерд приєднав до Великого Литовсько-Руського князівства майже всі землі так званої Західної Мещери з такими містами (мовою оригіналу): «Брянск, Стародуб, Почеп, Белый, Карачев, Радогощ, Великие Луки, Торопец, Ржев, Вязьма, Дорогобуж, Рославль, Кричев, Орта, Мстиславль, Мосальск, Мешовск (Мещерек), Козельск, Белев, Одоев, Калуга, Болхов, Мценск» тощо. Підкорив Ольгерд також так звані Сіверські міста: Новгород-Сіверський, Чернігів, Путивль, Глухів, Рильськ тощо.
Нагадаю, що в церковних джерелах Константинополя досі зберігається лист князя Ольгерда до Патріарха, де князь розповідає про свої негаразди з московським митрополитом Алексієм. Ось витяг із листа Великого князя:
«...От Царя Литвы Ольгерда Патриарху поклоны. Прислал ты ко мне писание с моим Феодором, что Митрополит печалуется тебе о неправде. Говорит: Царь де Ольгерд заезжает. Ино не я начал заезжать, а начали заезжать сперва они, и крестнаго целования, что имели ко мне, не сложили, и клятвенной грамоты ко мне не отослали. И заезжали они меня девять раз... Мимо крестного целования взяли города Ржев, Жижку, Нудень, Осечень, Горышев, Рясну, Великая Луки, Кличень, Всилук, Волго, Козлово, Липицу... Хотен, Фомин Городок, Березуй, Калугу, Мценск. А то все города, и все их взяли, и клятвенных грамот не отослали. И мы того не терпя, самих их заехали, а не исправят ко мне, и ныне терпеть не буду. По благословеннии твоєму Митрополит (Алексій. - В.Б.) благословляет их на пролитие крови.
А доныне и за отцев наших не бывало такого Митрополита, каков сей Митрополит: благословляет Москвитян на пролитие крови! И ни к нам не приходит, ни в Киев не отправляется. А кто целовал крест ко мне и убежал к нему, Митрополит (Алексій. - В. Б.) снимает с него крестное целование... Иван Козельский, слуга мой, целовал крест ко мне, и с матерью, и с женою, и с детьми... и он, кинувши мать, и братьев, и жену, и детей, бежал, и Митрополит Алексий снял с него крестное целование. Иван Вяземский целовал крест, и бежал, и порук выдал, и Митрополит снял с него крестное целование... А мы зовем Митрополита к себе, и он не йдет к нам. Дай нам другого Митрополита Киевского на Смоленск, на Тверь,.. на Новосиль, на Нижний Новгород...» Далі текст обірваний.
Автор перепрошує за надмірно велику цитату. Але вона надає настільки вагому та достовірну інформацію, що її треба було навести, аби зрозуміти тодішній стан Великого Литовсько-Руського князівства і Московії - складової частини Золотої Орди.
Щоби зрозуміти деякі з наведених фактів у листі князя Ольгерда до Константинопольського Патріарха, звернемося до офіційних московських джерел, які видані в Московії, пройшли державну цензуру й не заперечуються Москвою. Тобто - до Патріаршого (Никоновського) літопису та до «Истории Российской» В. М. Татіщева, які видавалися в один час і контролювалися одними цензорами під пильним оком Катерини II.
Книга В. М. Татіщева, яка подавала період князювання Ольгерда, друкувалася вперше у 1784 році. При цьому Катерина II, забираючи в академіка Г. Ф. Міллера третю частину рукопису В. Н. Татіщева, попередила того:
«...Ни один лист не может без ведома Коллегии сообщен быть кому-нибудь стороннему...»
Як бачимо, матеріали цих праць, до яких ми звертатимемося, нічого поганого для московитів нести не можуть. Отже, почитаємо, як розумів князь Ольгерд слово «заезжать»:
«6864 (1356)... Того же лета князя ситского сын Иван седе е Литвою во Ржеве... Тое же осени воевал Ольгерд Гедеминович Брянск н Смоленск...».
«6866 (1358)... Того же лета князь Василий Михайлович Тверский со своими и Можайскими полки взял Ржеву, а Литву изгнал».
«6867 (1359)... Того же лета смольяне воеваша Белую. А князь великий литовский Ольгерд приходил ратью к Смоленску и град Мстиславль взял, и намесники своя в нем посадил: и посла сына своего Андрея со многою силою ко Ржеве, и град взял, и намесники своя в нем посадил».
От що означає Ольгердове слово: «заезжать» - завойовувати.
Як бачимо, у 1356 році Ржев (Ржева) приєднався до Великого Литовсько-Руського князівства без війни, а Ржевський князь Іван дав Ольгерду Клятвенну грамоту й цілував хреста на вірність. Потім зрадив Ольгерда під впливом московського митрополита Алексія й повернувся 1358 року до Золотої Орди. А в 1359 році Ольгерд уже за допомогою військової сили повернув собі Ржев (Ржеву).
Словами князя Ольгерда це подано так: «И мы того не терпя, самих их заехали, а не исправят ко мне, и ныне терпеть не буду...» Що ж ми бачимо далі?
«6866 (1358)... Тое же зимы пред Крещением преосвященный Алексий Митрополит поехал в Киев...»
Патріарший літопис повідомляє про цю подію майже дослівно.
«В лето 6866... Тое же зимы по Крещении пресвященный Алексей Митрополит поеха в Киев...»
Що Митрополит робив у Києві більше року, ні Патріарший літопис, ні «История Российская» В. М. Татіщева не повідомляють.
Вони говорять таке:
«В лето 6868... Пресвященный и блаженный Алексей Митрополит приде из Киева в Володимер и на Москву; а Роман Митрополит приде во Тверь...».
А от, що говорить з цього приводу «История Российская» В. Н. Татішева:
«6868 (1360). Преосвященный Алексей митрополит прийде из Киева во Владимер и на Москву. А Роман митрополит приде во Тверь...».
Ми ще раз переконуємося, що обидві праці проходили через одні й ті ж руки редакторів та цензорів Катерини II. В офіційній російській історичній науці шукати істини про те, як зустрів князь Ольгерд митрополита Алексія в Києві, марна справа. Тому звернемося до російського професора Г. В. Вернадського (1887 - І973), який мав можливість працювати у кращих бібліотеках та університетах світу.
От, що він повідомляє:
«Митрополит Алексий пытался осуществить свои права и в 1358 году отправился... (в Київ. - В.Б.), но был арестован по приказу Ольгерда...»
Митрополит Алексій увесь 1359-й та початок І360 року за наказом князя Ольгерда сидів у Києві під арештом. А повернувся 1360 року до Москви без Тверського єпіскопату. Певно, і без інших, які в листі до Патріарха називав князь Ольгерд. Але те російська історія замовчує.
Відмовитися від єпархій та дати клятву не посягати в подальшому на них, аби бути звільненим, митрополит Алексій міг тільки особисто перед Ольгердом. Що й сталося в першій половині 1360 року в Києві.
Між іншим, як би московити не поливали брудом тодішнього Київського митрополита Романа, вони змушені були визнати: «Князь же Всеволод Александрович... многу сотвори честь и дары даде Роману митрополиту, и паки повеле его проводите... с честию».
Того ж таки 1360 року і Патріарший літопис, і «История Российская» В. Н. Татіщева повідомляють:
«6868 (1360)... Того же лета князь великий литовский Ольгерд Гедиминович приездил Ржевы смотреть».
Відчуваєте, як московити тенденційно та зневажливо подають історичний матеріал щодо князя Ольгерда, якого, згідно з російським літописом, більше цікавила маленька провінційна Ржева, а не нові єпархії, що відійшли до його князівства й які він так палко захищав у листі до Патріарха.
Ми б ніколи не дізналися саме про такий московський метод фальшування літописів, якби не знали змісту листа Ольгерда до Патріарха. Маймо це на увазі.
Отже, 1360 рік Ольгерд присвятив відвідинам та інспекції своїх земель від Дніпра до Волги на сході.
Про те свідчить і запис у літопису за 1361 рік. Читаємо:
«6869 (1361)... Того же лета приходиша Литва ратью на Тверские власти и многу пакость сотвориша».
Головне, саме на тих землях 1361 року перебували військові сили князя Ольгерда. Тому аж ніяк військо не могло розпочинати свій похід 1362 року із Вільни, як сьогодні стверджують деякі українські історики й дослідники.
До сьогоднішнього часу між Калинковичами (Гомельська область Білорусі) та Кобрином (Брестська область) не існує доріг, які б дозволили хоча би тридцятитисячній армії військовим походом пройти з півночі на південь, маючи на озброєнні технічні засоби ХІV століття, форсуючи річку Прип’ять та її притоки і десяток малих річок, долаючи суцільні багатокілометрові болота та безмежні лісові хащі.
Похід війська князя Ольгерда 1362 року не міг відбутися й не відбувався за маршрутом: Вільна - Новогрудок - Пінськ - Корчев (Корець).
Та найголовніший секрет полягає в тому, що в старих історичних документах, виданих у Російській імперії до 1784 року, вказано й напрям руху князя Ольгерда. Читаємо:
«6871 (1363)... Того же лета Литва взяша Орешеву. И князь Великий литовский Ольгерд Гедиминович Синюю Воду и Белобережие повоева».
Рух литовського війська розпочався з Вітебська на Оршу і далі мав напрям на Могильов, Гомель, Чернігів, Київ.
Про те, що Чернігів та Київ на той час уже входили до Великого Литовсько-Руського князівства, говорилося. Не будемо відволікатися на додаткові свідчення і розповідати, як у Російській державі фальшували літописи та хто те чинив. Нагадаємо тільки: до слова «Орешева (Орша)» в «Істории Российской» В. М. Татіщева 1965 року видання є пояснення на сторінці 282, де повідомляється, що за московсько-академічним літописом слово «Орешева» слід читати як «Коршева».
Давши війську перепочинок у Києві та розвідавши стан справ у татарів, які кочували далеко на півдні від Києва, Ольгерд зі своїм військом, підсиленим русичами, пішов далі на південь вздовж Дніпра.
І тут слід звернути увагу на стан золотоординських улусів у ті часи. Майже всі історики ведуть мову про безвладдя, яке з 1360 до 1380 років супроводжувало Золоту Орду. Таке явище, звичайно, мало місце, й досить відчутно вплинуло на завоювання Литви.
Та головним, на думку автора, фактором, що посприяв значним завоюванням Ольгерда, був інший, природний фактор - чума, яка в ті роки котилася з регіону в регіон.
Щоб не плутати роки, дотримуватимемося раніше названих першоджерел. Бо відомо, що різні джерела подають одні й ті ж події під різними роками.
Отже, за Патріаршим літописом та «Историей Российской» В. М. Татіщева, чума найбільше лютувала в таких місцях:
«6854 (1346)... Того же лета бысть мор во Пскове силен зело под восточною стороною на Орначи, и на Азсторокани, и на Сараи, и на Бездежи, и на протчих градех, странех, на христианех, и на армянех, и на фрезях, и яко не бысть кому погребати их».
«6860 (1352)... Того же лета бысть мор во Пскове силен зело и по всей земли Псковской... Но не бе помощи им, измроша бо мнозии, и погребаху по 20, по 30 и по 50 у церкви во едину могилу, и не бе погребаюсчих...
Того же лета бьють же мор силен зело в Новеграде и по всей земли Новогородской... Бысть бо мор силен зело в Смоленске, в Киеве, в Чернигове, и в Суздале... и на Белеозере...»
Літопис не пише, що така ж участь спіткала Москву, Володимир, Коломну тощо. Померли - московський князь, його сини, митрополит Феогност та десятки тисяч простих людей.
І саме після чуми, в 1355-1360 роках, Ольгерд прибрав до своїх рук золотоординські землі від Торопця та Ржева до Сіверських - Стародуба, Глухова, Путивля.
Тут стратегія й тактика князя Ольгерда цілковито збігалися. Оскільки в літописах, якими ми користуємося, немає свідчень про «мор» у межиріччі Дніпра й Дону, звернемося до одного з кращих істориків-тюркологів Радянського Союзу - М. Г. Сафаргалієва.
От, що він писав 1960 року в праці «Распад Золотой Орды»: «Из-за чумы «в землях Узбековых... обезлюдели деревни и города». Только в одном Крыму тогда погибло от чумы 85000 человек».
Зрозуміло - відновлення такої кількості людей навіть у Криму вимагало не одного десятка років. Не кращою була картина і в межиріччі Дніпра та Дону.
На цьому питанні слід зупинитися.
Сьогодні є історики, які заради своїх вигаданих теорій пропагують і поширюють думку про окупацію всієї землі Русі (України) татарами до 1362 року, до часів Синьоводської битви.
Це надзвичайно шкідливі вигадки. Такого історична наука не знає. Якщо ми звернемося до «Літопису Руського», який доведений до 1292 року, то В ньому жодним слоном не говориться, що татари після проходу хана Батия в 1240 - 1241 роках військовим походом через землі Русі до Центральної Європи окупували її Правобережжя. Вже у 1241 році Данило Галицький мечем і вогнем знищив болохівських князів, які заприсяглися ханові Батию «орати та сіяти і пшеницю, і проса».
«Данила же, услышав о приходе Ростислава с князьями болохинскими на Бакоту, сразу ринулся на них: города их огню отдал и валы их раскопал... Данила же на них большую вражду держал, что они от татар большую надежду имели»
Ось про що говорить «Літопис Руський». Не було Велике Галицько-Волинське князівство в 1240 - 1241 роках завойоване військом хана Батия.
І, звернімо увагу, тільки в 1250 році хан Батий прислав до князя Данила свого посла. Читаємо літопис:
«В год 6758 (1250). Между тем [хан| Могучий прислал посла своего к Даниле и Васильку, когда они оба были в [городе] Дороговске: «Дай Галич!..» И, посоветовавшись с братом своим, он поехал к Батыю, говоря: «Не дам я половину отчины своей, а еду к Батыю сам».
Можна на догоду московській історії будь-що вигадувати, але Велике Галицько-Волинське князівство зоставалося самостійним до 1320 року, року його завоювання (більшої частини) Литовським князем Гедиміном. Його князі не їздили до ханів Золотої Орди за ярликами (дозволами) на володіння своїми землями; не повзали навколішки перед ханами, та не злизували молоко і грив татарських коней. Маємо достовірні історичні факти. Їх слід пам’ятати. Хоча хани Золотої Орди, за свідченням тих же літописів, неодноразово палили та плюндрували землі Правобережної Русі.
Говорити про ворожих татарів у 1362 році у «Корчевы» (сучасний Корець Рівненської області) - недоречно. В 1362 році їх там бути не могло, і князь Ольгерд їх там зустріти не міг.
Не можна українським історикам і дослідникам заради своїх вигаданих ідей так чинити зі своєю землею. Навіть у найтяжчі часи історії русичі (українці) не поступалися без жорстокого бою клаптем рідної землі.
ВИСНОВКИ
1. Великий князь Ольгерд навесні 1362 року вирушив у похід на південь із Вітебська за маршрутом: Вітебськ - Орша - Могильов - Гомель - Чернігів - Київ.
2. Київ і Чернігів на той час уже входили до Великого Литовсько-Руського князівства.
3. Сучасне місто Корець Рівненської області не є літописним містом «Корчев», де Ольгерд розгромив татар.
4. А й сучасне селище Торговиця (Кіровоградська область) не є місцем Синьоводської битви 1362року.
Початок. Продовження читайте згодом

2012-09-07 10:34:00



Коментарі

Популярні публікації