Безальтернативність розмежування. Чому дерадянізація в Україні неможлива без дерусифікації
 |
|
Дуже важке просування України в напрямку Європи, постійне тупцювання на місці й навіть провали у, здавалося б, давно подолане минуле спонукають до пошуків глибших причин усіх цих невдач, аніж особисті якості окремих осіб, історичні випадковості чи неминучі помилки. |
|
 |
Адже, декларуючи свою європейськість, Україна ніяк не може ідеологічно, політично і ментально відірватися від іншої цивілізації, іншого культурного світу, який на північ від Хутора-Михайлівського воліють називати «російським». Наша країна сама для себе має остаточно з’ясувати, чи вона є органічною складовою Європи, чи виступає як продовження Росії, як її варіант. Щодо Білорусі, то Аляксандр Лукашенка не без гумору вирішив це питання, заявивши, що «білоруси – це росіяни зі знаком якості». Українцям без самовизначення щодо Європи і Росії не вдасться вирішити проблему дерадянізації, а отже, перейти від псевдодемократії до демократії, від квазідержавності до державності, від нібито незалежності до незалежності, адже радянізація України, як і решти республік колишнього СРСР, була особливою формою російщення.
Тоді проголошувалося існування єдиного радянського народу як нової історичної спільноти людей, але та спільнота мала базуватися на російській мові (Хрущов, виступаючи в 60-ті роки ХХ століття в Білоруському університеті, виголосив: що швидше всі ми розмовлятимемо російською, то швидше збудуємо комунізм), російській культурі та історії як панівних і визначальних. Увесь комплекс російського набував навіть офіційно характеру культурно-духовного гегемона на теренах СРСР. Фактично йшлося про нову історичну форму російськості, коли на традиційне російське месіанство, росієцентризм і ксенофобію нашаровувалися засади комунізму, мрії про всесвітню соціалістичну систему московського зразка і заперечення буржуазності. Тут уже комуністичне месіанство мало заступити місце імперсько-православного. Один із більшовицьких лідерів і керівних діячів Комінтерну Карл Радек, обіграючи фразу давнього російського ченця Філофія: «Два Рима падоша, третій стоіт, четвертому нє биті. Москва – третій Рим», напівжартома сказав: «Не вийшло третього Риму, вийде Третій Інтернаціонал». Мільйони людей звикли (їх активно до цього привчали) сприймати все російське як радянське, а все радянське – як російське. Лише тепер певні кола російської інтелігенції у РФ намагаються відокремити ті явища, однак часто це спричинює лише повернення до архаїчних царистсько-чорносотенних форм.
Читайте також: Експансивна безправність. Чому потрібно позбутися російської культурної матриці
У контексті зазначеного вище зрозуміло, що жодні дерадянізація і декомунізація в Україні неможливі без дерусифікації. Проте русифікація – явище набагато складніше, ніж її мовний аспект. Бо йдеться також про русифікацію, себто організацію за російським зразком, державно-політичних інститутів (наприклад, Генеральна прокуратура України з її збереженим ще від радянських часів загальним наглядом є копією ГП РФ), системи охорони здоров’я, освіти, житлово-комунального господарства, судової та пенітенціарної системи тощо. І це та русифікація, що є не менш, а може, й більш небезпечною, ніж мовна. Сьогодні вона відбувається у вигляді рабського наслідування владою України російського, здебільшого негативного, соціально-економічного досвіду. В деяких сферах це набуває карикатурного характеру, приміром, найвища нагорода – Герой України – є калькою комуністичного Героя Радянського Союзу й нинішнього Героя Росії. Але найгірший феномен – русифікація політичних практик і звичаїв України, що внаслідок цього стають геть несумісними з європейськими, а еліти, які охоче сприймають такий російський вплив, дедалі більше набувають виразно антиєвропейських рис.
Утім, перед тим як говорити про цивілізаційне розмежування між Україною і РФ, треба чітко з’ясувати, чим є Росія як цивілізація.
Читайте також: Дерадянізація, яка не відбулася
На їхню думку, Росія – то особлива окрема цивілізація (Освальд Шпенґлер називав її «російсько-сибірською»), протилежна як засадам Європи, так і засадам Азії: «Культура Росії не є ні культурою європейською, ні однією з азійських, ні сумою чи механічним поєднанням елементів тієї чи інших… Її треба протиставляти культурам Європи й Азії як серединну євразійську культуру». Євразійці визнавали величезний вплив на Росію Сходу, насамперед тюрко-монгольського. Вже в радянські часи відомий російський письменник і публіцист Вадім Кожинов проголосив: «Ну які ми спадкоємці Київської Русі? Ми спадкоємці великої імперії Чингізидів!» А євразієць Пьотр Савіцкій стверджував: «…без татарщини не було б Росії». Його однодумці вважали, що засновниками Російської держави були не київські князі, а московські царі, які стали наступниками монгольських ханів. На їхню думку, Золота Орда, що розпалася, відроджувалася в новому обличчі Московського царства. У текстах євразійців навіть подибуємо цікавий вираз: «…диво перетворення татарського середовища на російську державність». А знаний російський ліберал Пьотр Струве, який уславився, зокрема, й активною боротьбою проти українства, не сумнівався: «Головним чинником утворення великоросійської нації були Московська держава і монголо-татарські впливи». Цікаво, що в добу Боріса Єльцина знаний ще за СРСР економіст Ґєннадій Лісічкін опублікував статтю із симптоматичною назвою «Царь Борис (він мав на увазі Єльцина. – Авт.) и упадок советской «Золотой Орды».
Звісно, можна заперечувати азійський характер російської цивілізації, згадавши реформи Пєтра І. Але чи не була та вестернізація Росії дуже поверховою і суто формальною? Бо чи стали турки європейцями, змінивши чалму і феску на капелюх? Тартуська школа професора Юрія Лотмана в знаменитих «Трудах по знаковым системам» в одній із наукових публікацій дала дуже яскравий образ пєтровської вестернізації, описавши типового російського дворянина XVIII століття, який під сорочкою з брабантським мереживом носив іржаві ланцюги («вєрігі») московського юродивого. Обмеженість своїх реформ чудово розумів сам Пьотр І, який хотів узяти на Заході технічно-адміністративні й наукові досягнення, геть не змінюючи багатовікової російської традиції деспотизму, сваволі й неподільності влади. Саме у світоглядному сенсі Європа його лякала, бо могла цю російську систему якщо не зруйнувати, то послабити. Не випадково Пьотр І дав таку оцінку видатному математикові та філософові Ляйбніцу, якого збиралися запросити на роботу до Петербурзької академії: «Розумний Ляйбніц, дуже розумний, але не по-нашому, не по-російськи розумний». Ляйбніцу відмовили…
Пьотр І усвідомлював і фундаментальні суперечності між Європою та Росією, що чудово описав «червоний граф» Алексєй Толстой в однойменному романі, який приніс авторові Сталінську премію. Коли Пьотр під псевдонімом Пьотр Міхайлов працював теслею в одному з міст Нідерландів (псевдонім був секретом Полішинеля, бо всі місцеві мешканці знали, що то російський цар), якось він вирушив на прогулянку, а це ж Нідерланди – «низові землі», кругом вода, канали і місточки. Пьотр пішов одним із них, але попереду під ногами в нього чимчикував маленький хлопчик, який їв яблуко. Пьотр не витримав, схопив малюка за комір і перекинув на інший бік каналу. Той упав, образився і жбурнув недоїдком яблука в пику російському цареві. Цікавою була реакція останнього. Він утерся, підійшов до маленького голландця і промовив: «Пробач, брате, забувся. Думав, що по Москві йду…» Ця сцена важить більше, ніж десятки томів наукових розвідок щодо європейської та російської цивілізації. Пьотр, вибачившись, визнав, що в Нідерландах зовсім інша цивілізація, в якої дуже мало спільного з його батьківщиною, що в Нідерландах навіть дитина має свою гідність, котрої не можна чіпати. У Москві ні про яку людську гідність і мови бути не може.
Вестернізацію Росії не варто перебільшувати. То була одна з численних московських і петербурзьких «перебудов», яких у російській історії, за підрахунками американського професора Олександра Янова, було 12, остання ґорбачовська – 13-та. Усі вони мали одну спільну рису – кінцеву перемогу, реванш антиєвропейських, реакційних сил.
Людміла Нарусова, вдова відомого політика Анатолія Собчака, захистила докторську дисертацію, в якій довела, що будь-які реформи в Росії можливі, тільки якщо вони здійснюються з єдиного всевладного центру і до того ж жорсткими антиліберальними методами. Саме так проводилися реформи в Японії після революції Мейдзі, у Китаї, Туреччині за султанів, шахами Ірану в ХХ столітті. Себто тут Росія вписана в цілком однозначну схему. А якщо реформи проводити по-іншому, стверджувала Нарусова, то на них чекає неминучий крах. Усі ці особливості пояснюються специфічними рисами російської цивілізації: засадничим антиюридизмом мислення, гранично централізованою і практично необмеженою владою, переконаністю в універсалізмі насильства, за допомогою якого нібито можна вирішити всі проблеми, епіфеноменальністю людської особистості тощо (епіфеномен – явище, реальна цінність якого є мізерною).
Антиюридизм російської ментальності й політичної практики полягає в тому, що у Росії суб’єктом права виступає лише держава, часто-густо в особі деспота, на відміну від Заходу, де держава й особистість є рівноправними юридичними суб’єктами, тому там можливі судові процеси на кшталт «містер Сміт проти США». Російський цивілізаційний антиюридизм має потужну історичну традицію від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Його важлива особливість – сваволя влади, інколи замаскована під юстицію. Доля Міхаіла Ходорковского (на тлі щасливішої долі Романа Абрамовіча) змушує згадати слова Івана IV: «Я цар-государь і холопей своїх волєн казніть, волєн міловать же». Можна згадати і його ж лист до англійської королеви Єлизавети, у якому московський цар вимагав покарати англійських журналістів, які у своїх «курантах» нешанобливо висловлювалися про Лютого. Здивована королева відповіла, що в Англії не лише вона, а навіть (!) парламент не може вказувати журналістам, що їм писати. Навряд чи Іван її зрозумів… У Росії діяв і дотепер діє неартикульований, проте від того не менш могутній «правовий» принцип: «Я начальник, ти дурень». Себто має рацію той, хто має владу або, у ліберальнішому варіанті, гроші.
З такою «правовою» системою зіткнулися українські козаки під час Переяславської ради. До цієї вікопомної події вони присягали королю Речі Посполитої нести прикордонну службу й воювати проти ворогів Польської держави, а той, своєю чергою, – шанувати права і привілеї козаків. Присягнувши 1654 року царю Московії, козаки зажадали, щоб московський посол боярин Бутурлін від імені государя також присягнув їм. Московіт відповів: «Государь холопам своїм нє прісягаєт». Так вільні козаки миттєво стали холопами…
Треба визнати, що нинішня правова, а надто судова, система України є продовженням російської. Але народ «Руської Правди» Ярослава Мудрого і Ярославичів, Литовського статуту і Магдебурзького права навряд чи міг самостійно витворити те, що в нинішній Україні називають «правом». Тут ідеться про зовнішнє культурно-політичне щеплення. Однією з фундаментальних особливостей російської цивілізації є закладання влади у вигляді піраміди згори донизу, від всевладного центру до безправних територій, віддзеркаленням чого є формування бюджету таким чином, що території віддають практично всі кошти центру, а потім отримують свою частку як субвенції. Саме влада в такій цивілізації привласнює всі функції громадянського суспільства, роблячи його абсолютно пасивним та безпорадним. Про це влучно написав російський автор Боріс Орлов, порівнюючи російський і німецький соціуми: «Німці намагаються розв’язувати конфлікти, визнаючи їх неминучими. Звідси поняття «культура спору»… відсутня в росіян. Росіяни прагнуть придушувати конфлікти і досягати спільної згоди насильством. За таких умов німці розглядають учасника конфлікту як партнера, конкурента. Росіяни оперують іншими категоріями: «друг – ворог». Здатність вирішувати конфлікти мирним способом – одна з передумов громадянського суспільства. У росіян їх не так вирішує, як намагається усувати влада, держава».
Російське суспільство історично склалося як комунітарне, антиіндивідуалістичне, що було доведено до крайньої межі десятиліттями комуністичного тоталітаризму, коли права особистості є мізерною величиною порівняно з правами держави, суспільства, громади тощо. У радянських школах одним із найтяжчих звинувачень на адресу учня було звинувачення в індивідуалізмі. Європа протягом століть розвивалася в напрямі пошанування прав людини. Український індивідуалізм тривалий час підтримувався приватновласницьким володінням землею селянами, на відміну від російської общини, що називалася «крестьянскій мір» і була прототипом колгоспу. Тому й українська громада на селі принципово відрізнялася від російського «міру», будучи (принаймні до запровадження Росією кріпацтва на Великій Україні наприкінці XVIII століття) вільною асоціацією індивідуальних дрібних землевласників.
Подальший геополітичний шлях України, її цивілізаційний вибір передбачають також цивілізаційне розмежування з колишньою метрополією у сфері цінностей, інститутів та ідеології. Зокрема, наша держава потребує визначення «російського світу», цієї особливої історичної реальності з деспотичною владою, що практично не залежить від настроїв суспільства, з кастово-кланово-олігархічною системою, мізерним статусом людської особистості, всевладдям і безконтрольністю бюрократії, обмеженістю й маніпульованістю ЗМІ з боку урядової верхівки, відсутністю чесних, рівноправних і змагальних виборів, проте з наявністю неодмінного фюрер-принципу – від самодержця Лєніна і до Путіна.
Треба чітко з’ясувати, де починається і де закінчується український соціум, де починається і закінчується російський соціум. І на підставі цього вибирати цивілізаційну модель (Україні це простіше, враховуючи її багатовікову належність до європейських державно-політичних утворень), сприяючи збереженню європейських інтенцій українського суспільства, його проєвропейських культурних і соціальних орієнтацій. Без такого більш чи менш жорсткого розмежування, без дистанціювання від «східного деспотизму Москви» (вислів російського філософа і священика Ґєорґія Фєдотова) будь-які європейські прагнення нашої країни будуть лише імітацією і самообманом.
Тоді проголошувалося існування єдиного радянського народу як нової історичної спільноти людей, але та спільнота мала базуватися на російській мові (Хрущов, виступаючи в 60-ті роки ХХ століття в Білоруському університеті, виголосив: що швидше всі ми розмовлятимемо російською, то швидше збудуємо комунізм), російській культурі та історії як панівних і визначальних. Увесь комплекс російського набував навіть офіційно характеру культурно-духовного гегемона на теренах СРСР. Фактично йшлося про нову історичну форму російськості, коли на традиційне російське месіанство, росієцентризм і ксенофобію нашаровувалися засади комунізму, мрії про всесвітню соціалістичну систему московського зразка і заперечення буржуазності. Тут уже комуністичне месіанство мало заступити місце імперсько-православного. Один із більшовицьких лідерів і керівних діячів Комінтерну Карл Радек, обіграючи фразу давнього російського ченця Філофія: «Два Рима падоша, третій стоіт, четвертому нє биті. Москва – третій Рим», напівжартома сказав: «Не вийшло третього Риму, вийде Третій Інтернаціонал». Мільйони людей звикли (їх активно до цього привчали) сприймати все російське як радянське, а все радянське – як російське. Лише тепер певні кола російської інтелігенції у РФ намагаються відокремити ті явища, однак часто це спричинює лише повернення до архаїчних царистсько-чорносотенних форм.
Читайте також: Експансивна безправність. Чому потрібно позбутися російської культурної матриці
У контексті зазначеного вище зрозуміло, що жодні дерадянізація і декомунізація в Україні неможливі без дерусифікації. Проте русифікація – явище набагато складніше, ніж її мовний аспект. Бо йдеться також про русифікацію, себто організацію за російським зразком, державно-політичних інститутів (наприклад, Генеральна прокуратура України з її збереженим ще від радянських часів загальним наглядом є копією ГП РФ), системи охорони здоров’я, освіти, житлово-комунального господарства, судової та пенітенціарної системи тощо. І це та русифікація, що є не менш, а може, й більш небезпечною, ніж мовна. Сьогодні вона відбувається у вигляді рабського наслідування владою України російського, здебільшого негативного, соціально-економічного досвіду. В деяких сферах це набуває карикатурного характеру, приміром, найвища нагорода – Герой України – є калькою комуністичного Героя Радянського Союзу й нинішнього Героя Росії. Але найгірший феномен – русифікація політичних практик і звичаїв України, що внаслідок цього стають геть несумісними з європейськими, а еліти, які охоче сприймають такий російський вплив, дедалі більше набувають виразно антиєвропейських рис.
Водночас російщення ментальне і культурне нівелює духовний суверенітет української нації та самосвідомість мільйонів українців, розмиваючи природні кордони між своїм і чужим. Суб’єктивне усвідомлення індивідом й етносом межі між «моїм» та «не моїм» є однією з фундаментальних і водночас найпростіших підвалин духовної суверенності. Представники того чи іншого етносу, якщо вони не втратили етнічної самосвідомості, здебільшого досить чітко визначають межу між своїми і не своїми культурою, традицією, звичаєм, що аж ніяк не заважає поціновувати чуже, не забуваючи при цьому про власне. 20-річна (після здобуття незалежності) навала російського шоу-бізнесу, ЗМІ, кінематографа, продуктів книговидавництва (не кажучи вже про попередні століття) суттєво знівелювала національні орієнтири у свідомості українців, які нерідко не розрізняють (що й було метою консолідованих зусиль деяких зовнішніх сил та афілійованих із ними внутрішніх чинників) українське й російське в мистецтві, громадських видовищах, історичних споминах тощо. І це стосується навіть певної кількості наших україномовних співвітчизників, які сприймають усіляких естрадних «зірок» сусідньої держави, як-от Пуґачова, Басков, Ґалкін, Кіркоров, Лєпс та багато інших, як питому частину власного культурного світу. Тут ментальна межа стерлася, що тягне за собою й некритичне засвоєння, запозичення деяких політично-правових та ідеологічних конструкцій Російської Федерації. У цій країні зацікавлені особи добре усвідомлюють зв’язок радянського і російського. Звідси реставрація багатьох норм радянської ідеології, культивування прорадянської ностальгії, реабілітація і глорифікація найпохмуріших постатей та організацій радянського минулого (Сталін, Молотов, ЧК – ГПУ – НКВД – МГБ – КГБ), що виливаються на голови громадян України нескінченними російськими телесеріалами.
Утім, перед тим як говорити про цивілізаційне розмежування між Україною і РФ, треба чітко з’ясувати, чим є Росія як цивілізація.
Привертає увагу той факт, що чимало видатних західних культурологів, як-от Освальд Шпенґлер та Арнольд Тойнбі, ніколи не вважали Росію частиною власне європейського світу, трактуючи її як окрему особливу цивілізаційну форму. До речі, три роки тому найреспектабельніша соціологічна фундація РФ «Левада-Центр» провела дослідження російського загалу щодо його ставлення до європеїзації Росії. Результати виявилися шокуючими й показовими: 70% росіян (із числа опитаних) заявили, що не вважають себе європейцями, а головне – не хочуть ними бути. Російська філософсько-політична думка має потужні традиції критики Європи, а прихильники останньої, так звані западнікі, значно поступалися іншим ідеологічним течіям їхньої країни: слов’янофілам і євразійцям. Найбільш відверто і навіть брутально неєвропейськість Росії маніфестували саме євразійці – колишні імператорські професори і приват-доценти, які після 1917 року опинилися в еміграції в Європі й, живучи там роками, духовно не сприймали її, говорячи про несумісність фундаментальних основ європейської та російської культур, про їхню належність до різних світів.
Читайте також: Дерадянізація, яка не відбулася
На їхню думку, Росія – то особлива окрема цивілізація (Освальд Шпенґлер називав її «російсько-сибірською»), протилежна як засадам Європи, так і засадам Азії: «Культура Росії не є ні культурою європейською, ні однією з азійських, ні сумою чи механічним поєднанням елементів тієї чи інших… Її треба протиставляти культурам Європи й Азії як серединну євразійську культуру». Євразійці визнавали величезний вплив на Росію Сходу, насамперед тюрко-монгольського. Вже в радянські часи відомий російський письменник і публіцист Вадім Кожинов проголосив: «Ну які ми спадкоємці Київської Русі? Ми спадкоємці великої імперії Чингізидів!» А євразієць Пьотр Савіцкій стверджував: «…без татарщини не було б Росії». Його однодумці вважали, що засновниками Російської держави були не київські князі, а московські царі, які стали наступниками монгольських ханів. На їхню думку, Золота Орда, що розпалася, відроджувалася в новому обличчі Московського царства. У текстах євразійців навіть подибуємо цікавий вираз: «…диво перетворення татарського середовища на російську державність». А знаний російський ліберал Пьотр Струве, який уславився, зокрема, й активною боротьбою проти українства, не сумнівався: «Головним чинником утворення великоросійської нації були Московська держава і монголо-татарські впливи». Цікаво, що в добу Боріса Єльцина знаний ще за СРСР економіст Ґєннадій Лісічкін опублікував статтю із симптоматичною назвою «Царь Борис (він мав на увазі Єльцина. – Авт.) и упадок советской «Золотой Орды».
Що ж саме євразійці в політичному сенсі засвоїли зі своїх загальних міркувань? Ось що: «Що здоровіші культура і народ, то більшою владою та жорстокістю характеризується їхня держава». Вони активно використовували поняття «російський світ» у тому ж таки дусі, що й Патріарх Московський Кірілл (Гундяєв) нині.
Звісно, можна заперечувати азійський характер російської цивілізації, згадавши реформи Пєтра І. Але чи не була та вестернізація Росії дуже поверховою і суто формальною? Бо чи стали турки європейцями, змінивши чалму і феску на капелюх? Тартуська школа професора Юрія Лотмана в знаменитих «Трудах по знаковым системам» в одній із наукових публікацій дала дуже яскравий образ пєтровської вестернізації, описавши типового російського дворянина XVIII століття, який під сорочкою з брабантським мереживом носив іржаві ланцюги («вєрігі») московського юродивого. Обмеженість своїх реформ чудово розумів сам Пьотр І, який хотів узяти на Заході технічно-адміністративні й наукові досягнення, геть не змінюючи багатовікової російської традиції деспотизму, сваволі й неподільності влади. Саме у світоглядному сенсі Європа його лякала, бо могла цю російську систему якщо не зруйнувати, то послабити. Не випадково Пьотр І дав таку оцінку видатному математикові та філософові Ляйбніцу, якого збиралися запросити на роботу до Петербурзької академії: «Розумний Ляйбніц, дуже розумний, але не по-нашому, не по-російськи розумний». Ляйбніцу відмовили…
Пьотр І усвідомлював і фундаментальні суперечності між Європою та Росією, що чудово описав «червоний граф» Алексєй Толстой в однойменному романі, який приніс авторові Сталінську премію. Коли Пьотр під псевдонімом Пьотр Міхайлов працював теслею в одному з міст Нідерландів (псевдонім був секретом Полішинеля, бо всі місцеві мешканці знали, що то російський цар), якось він вирушив на прогулянку, а це ж Нідерланди – «низові землі», кругом вода, канали і місточки. Пьотр пішов одним із них, але попереду під ногами в нього чимчикував маленький хлопчик, який їв яблуко. Пьотр не витримав, схопив малюка за комір і перекинув на інший бік каналу. Той упав, образився і жбурнув недоїдком яблука в пику російському цареві. Цікавою була реакція останнього. Він утерся, підійшов до маленького голландця і промовив: «Пробач, брате, забувся. Думав, що по Москві йду…» Ця сцена важить більше, ніж десятки томів наукових розвідок щодо європейської та російської цивілізації. Пьотр, вибачившись, визнав, що в Нідерландах зовсім інша цивілізація, в якої дуже мало спільного з його батьківщиною, що в Нідерландах навіть дитина має свою гідність, котрої не можна чіпати. У Москві ні про яку людську гідність і мови бути не може.
Вестернізацію Росії не варто перебільшувати. То була одна з численних московських і петербурзьких «перебудов», яких у російській історії, за підрахунками американського професора Олександра Янова, було 12, остання ґорбачовська – 13-та. Усі вони мали одну спільну рису – кінцеву перемогу, реванш антиєвропейських, реакційних сил.
Людміла Нарусова, вдова відомого політика Анатолія Собчака, захистила докторську дисертацію, в якій довела, що будь-які реформи в Росії можливі, тільки якщо вони здійснюються з єдиного всевладного центру і до того ж жорсткими антиліберальними методами. Саме так проводилися реформи в Японії після революції Мейдзі, у Китаї, Туреччині за султанів, шахами Ірану в ХХ столітті. Себто тут Росія вписана в цілком однозначну схему. А якщо реформи проводити по-іншому, стверджувала Нарусова, то на них чекає неминучий крах. Усі ці особливості пояснюються специфічними рисами російської цивілізації: засадничим антиюридизмом мислення, гранично централізованою і практично необмеженою владою, переконаністю в універсалізмі насильства, за допомогою якого нібито можна вирішити всі проблеми, епіфеноменальністю людської особистості тощо (епіфеномен – явище, реальна цінність якого є мізерною).
Антиюридизм російської ментальності й політичної практики полягає в тому, що у Росії суб’єктом права виступає лише держава, часто-густо в особі деспота, на відміну від Заходу, де держава й особистість є рівноправними юридичними суб’єктами, тому там можливі судові процеси на кшталт «містер Сміт проти США». Російський цивілізаційний антиюридизм має потужну історичну традицію від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Його важлива особливість – сваволя влади, інколи замаскована під юстицію. Доля Міхаіла Ходорковского (на тлі щасливішої долі Романа Абрамовіча) змушує згадати слова Івана IV: «Я цар-государь і холопей своїх волєн казніть, волєн міловать же». Можна згадати і його ж лист до англійської королеви Єлизавети, у якому московський цар вимагав покарати англійських журналістів, які у своїх «курантах» нешанобливо висловлювалися про Лютого. Здивована королева відповіла, що в Англії не лише вона, а навіть (!) парламент не може вказувати журналістам, що їм писати. Навряд чи Іван її зрозумів… У Росії діяв і дотепер діє неартикульований, проте від того не менш могутній «правовий» принцип: «Я начальник, ти дурень». Себто має рацію той, хто має владу або, у ліберальнішому варіанті, гроші.
З такою «правовою» системою зіткнулися українські козаки під час Переяславської ради. До цієї вікопомної події вони присягали королю Речі Посполитої нести прикордонну службу й воювати проти ворогів Польської держави, а той, своєю чергою, – шанувати права і привілеї козаків. Присягнувши 1654 року царю Московії, козаки зажадали, щоб московський посол боярин Бутурлін від імені государя також присягнув їм. Московіт відповів: «Государь холопам своїм нє прісягаєт». Так вільні козаки миттєво стали холопами…
Треба визнати, що нинішня правова, а надто судова, система України є продовженням російської. Але народ «Руської Правди» Ярослава Мудрого і Ярославичів, Литовського статуту і Магдебурзького права навряд чи міг самостійно витворити те, що в нинішній Україні називають «правом». Тут ідеться про зовнішнє культурно-політичне щеплення. Однією з фундаментальних особливостей російської цивілізації є закладання влади у вигляді піраміди згори донизу, від всевладного центру до безправних територій, віддзеркаленням чого є формування бюджету таким чином, що території віддають практично всі кошти центру, а потім отримують свою частку як субвенції. Саме влада в такій цивілізації привласнює всі функції громадянського суспільства, роблячи його абсолютно пасивним та безпорадним. Про це влучно написав російський автор Боріс Орлов, порівнюючи російський і німецький соціуми: «Німці намагаються розв’язувати конфлікти, визнаючи їх неминучими. Звідси поняття «культура спору»… відсутня в росіян. Росіяни прагнуть придушувати конфлікти і досягати спільної згоди насильством. За таких умов німці розглядають учасника конфлікту як партнера, конкурента. Росіяни оперують іншими категоріями: «друг – ворог». Здатність вирішувати конфлікти мирним способом – одна з передумов громадянського суспільства. У росіян їх не так вирішує, як намагається усувати влада, держава».
Російське суспільство історично склалося як комунітарне, антиіндивідуалістичне, що було доведено до крайньої межі десятиліттями комуністичного тоталітаризму, коли права особистості є мізерною величиною порівняно з правами держави, суспільства, громади тощо. У радянських школах одним із найтяжчих звинувачень на адресу учня було звинувачення в індивідуалізмі. Європа протягом століть розвивалася в напрямі пошанування прав людини. Український індивідуалізм тривалий час підтримувався приватновласницьким володінням землею селянами, на відміну від російської общини, що називалася «крестьянскій мір» і була прототипом колгоспу. Тому й українська громада на селі принципово відрізнялася від російського «міру», будучи (принаймні до запровадження Росією кріпацтва на Великій Україні наприкінці XVIII століття) вільною асоціацією індивідуальних дрібних землевласників.
Подальший геополітичний шлях України, її цивілізаційний вибір передбачають також цивілізаційне розмежування з колишньою метрополією у сфері цінностей, інститутів та ідеології. Зокрема, наша держава потребує визначення «російського світу», цієї особливої історичної реальності з деспотичною владою, що практично не залежить від настроїв суспільства, з кастово-кланово-олігархічною системою, мізерним статусом людської особистості, всевладдям і безконтрольністю бюрократії, обмеженістю й маніпульованістю ЗМІ з боку урядової верхівки, відсутністю чесних, рівноправних і змагальних виборів, проте з наявністю неодмінного фюрер-принципу – від самодержця Лєніна і до Путіна.
Треба чітко з’ясувати, де починається і де закінчується український соціум, де починається і закінчується російський соціум. І на підставі цього вибирати цивілізаційну модель (Україні це простіше, враховуючи її багатовікову належність до європейських державно-політичних утворень), сприяючи збереженню європейських інтенцій українського суспільства, його проєвропейських культурних і соціальних орієнтацій. Без такого більш чи менш жорсткого розмежування, без дистанціювання від «східного деспотизму Москви» (вислів російського філософа і священика Ґєорґія Фєдотова) будь-які європейські прагнення нашої країни будуть лише імітацією і самообманом.
Коментарі
Дописати коментар