Українська Повстанська Армія: 70 років самотності

12 жовтня, 13:51

УПА була формуванням, яке, за великим рахунком, не було потрібне нікому. Ні нацистам, ні комуністам, хоча всі вони з нею контактували. УПА була потрібна тим, кому була і є потрібною незалежна Україна.

Зазвичай про Українську Повстанську Армію (УПА) починають говорити або з неприхованим пафосом, або з неприхованою ненавистю. У кожному разі починають говорити епічно. Хочу зруйнувати ці стереотипи й розпочати з іншої тональності.

Якось нелегка доля вченого закинула мене з кількома колегами на околицю Києва в ресторан під назвою «Партизан». Офіціант приніс нам меню. І воно мене як історика здивувало. Я побачив на його обкладинці портрети Джузеппе Ґарібальді, Ернесто Че Ґевари, Нестора Махна, Сидора Ковпака та чомусь Василя Івановича Чапаєва (по-перше, він насправді не Чапаєв, а Чепаєв, а по-друге, партизаном ніби й не був). У ресторані ми виявили спеціальні іменні зали на честь згаданих осіб.

Нас завели в залу імені Махна, офіціант навіть почав щось там про Нестора Івановича розповідати. Тут я не витримав і запитав, чому на меню немає портрета Тараса Бульби-Боровця. У відповідь почулося: «А хто це?» Я пояснив, що Боровця називають «піонером української партизанської боротьби»; власне, він таким і був. І, взагалі, з нього почалася історія УПА. «Чули про таку?» — запитав офіціанта. Він витримав паузу, потім сказав, що щось ніби чув. А завершив взагалі чудово: «У нас дизайнер був із Москви, тож навряд чи він щось про нашу історію знає».

Батько УПА

Боровець, який узяв собі псевдо «Тарас Бульба», за одними джерелами — насправді звався Максимом, за іншими — Василем, а може, й Тарасом. Народився у 1908 році в селі Бистричі на Костопільщині (нині це Березнівський район Рівненської області) у малоземельній родині, в якій було дев’ятеро дітей. Вимушений з юних літ працювати на каменоломні, він, попри все, цікавився політикою. Зазначимо, що у 1920-х роках Боровець хитався у своїх політичних симпатіях між комуністами і українськими самостійниками. Проте відомості про реалії в Радянському Союзі допомогли йому зробити вибір і позбутися прокомуністичних ілюзій.

Боровець заснував підпільну організацію Українське Національне Відродження. Його переслідувала польська влада. У 1932 році Боровець через сотника армії УНР В.Раєвського знайомиться з полковником армії УНР І.Литвиненком. Той працював у розвідувальному відділі військового штабу УНР в екзилі. Очевидно, за завданням розвідки УНР Боровець нелегально переходив на територію СРСР на початку 1930-х років.

У 1934—1935 роках Боровець був в’язнем польського концтабору у Березі Картузькій. Після звільнення організував власний кам’яний кар’єр у селі Корпилівка. Керував кар’єром, а політики не полишав, проводячи нелегальну роботу, що мала на меті створення незалежної Української держави. Нічого не змінилося для Боровця і з появою у вересні 1939-го «братів зі Сходу», себто комуністичної влади.

Наприкінці 1939 року Боровець нелегально приїздить до Варшави, де активно співпрацює з Державним центром УНР в екзилі й отримує завдання готувати повстання на території України з метою встановлення української влади у момент початку війни третіх держав проти СРСР. Це збігалося з внутрішніми переконаннями Боровця. Він не сумнівався, що нацистський світовий «новий порядок» і комуністичні амбіції щодо завоювання світу тотожні. Розуміючи, що війна ось-ось перекинеться на Схід, Боровець вирішує випередити події.

Він перетинає кордон, щоб розпочати роботу з організації підпілля, здатного діяти партизанськими методами, на Поліссі і Волині. Влітку 1941-го, на початку нацистсько-радянської війни, Боровець, який отримав псевдо «отаман Тарас Бульба», сформував і очолив партизанські відділи «Поліської Січі» в місті Олевську. Стратегію цих відділів він визначав так: «Ми не знали, яку політику поведуть німці в Україні, від якої залежатиме наша тактика. Ясно було, що під час модерної блискавичної війни Україна буде переходити з рук до рук то одного, то другого окупанта. Політичної чи військової порожнечі, подібної до тієї, яка була в 1917 році над Україною, напевно не буде. Я був у цьому певний і докладав усіх сил це переконання ширити серед своїх колег та серед народу. Звідси й випливала проектована на майбутнє наша тактика: бити постійно того, хто постійно б’є нас. Допомагати тому, хто воює проти того, що б’є нас, навіть і тоді, коли він — наш явний ворог. Маневрувати так, щоб обом окупантам нанести якнайбільше втрат».

Спочатку відділи «Поліської Січі» боролися проти відступаючої Червоної армії та радянської адміністрації. Згідно з первісним задумом, такі «окружні Січі» мали формуватися в усіх реґіонах України, проте нестача кадрів та складні геополітичні умови не дозволили реалізувати задум.

У перші місяці німецької окупації Боровець діяв легально, але з грудня 1941-го, через конфлікт із німецькою окупаційною адміністрацією, перейшов у підпілля. Впродовж 1942 року на базі «Поліської Січі» він створив повстанське з’єднання, яке назвав Українською Повстанською Армією. Ще раз процитую Боровця, який (як, до речі, і Нестор Махно) встиг написати спогади: «Революційні ідеали Української Народньої Республіки, що їх винесли з собою та сіяли по цілому світі гнані ворогом з центральних земель України палкі патріоти, знайшли пригожий ґрунт у поліських багнах та лісах. На голих скелях і в трясовині ці ідеали виросли в національно-державний чин у формі Української Повстанської Армії. Ось де треба шукати генези УПА об’єктивному історикові нашої бурхливої доби. В національному ренесансі цілої Поліської Округи, починаючи від ідейно-політичних основ, а не від того, щоб «здобувати» Полісся для своєї партії тоді, коли воно було вже здобуте німецькою зброєю для партії Гітлера. Командно-провідний склад УПА дали колишні вояки армії УНР, а людський матеріял — Поліська Округа та Волинь».

Підсумовуючи цю частину розповіді, констатуємо, що Бульба-Боровець не був бандерівцем, себто не був націоналістичним «більшовиком». До того ж він маневрував, як справжній партизан. У 1942—1943 роках активно контактував із представниками мельниківської фракції ОУН. У серпні-вересні 1942-го вів переговори з командуванням радянських партизанів про спільні бойові дії. Проте домовитися про єдину політичну платформу для боротьби з гітлерівцями не вдалося. На зламі 1942—1943 років Боровець намагався нав’язати контакти з командуванням польської Армії Крайової (АК) для залагодження дедалі гострішого українсько-польського конфлікту. Нарешті, він намагався скоординувати зусилля інших оунівських збройних формувань, що фатально вплинуло на його долю.

Переділ УПА

Цікаво, що керівництво Організації Українських Націоналістів (ОУН), точніше — двох ОУН, оскільки вона розкололась у 1940 році на мельниківців, ОУН(М) і бандерівців ОУН(Б), — не дуже й хотіло мати власні мілітарні структури. Бандерівці засуджували, як вони висловлювались, «партизанку». Розрахунок був на те, що гітлерівська Німеччина і сталінський СРСР у боротьбі виснажать одне одного, тоді й настане час для побудови незалежної України.

Однак наприкінці 1942 року під Львовом відбувається нелегальна конференція військових референтів територіальних ланок (проводів) ОУН(Б), яка висловилася за формування власних військових відділів. У жовтні того ж року на Волині починається формування перших бойових загонів під командою Сергія Качинського («Остапа»). (Забігаючи наперед, скажу, що цей факт дасть привід Роману Шухевичу у жовтні 1947 року оголосити своїм наказом днем заснування УПА саме 14 жовтня 1942 року). Тодішній голова бандерівського Проводу Микола Лебедь не схвалював цих дій, а офіційну санкцію на розвиток партизанської боротьби було дано лише в лютому 1943 року на ІІІ конференції ОУН(Б).

Попри те, вже восени 1942 року перші оунівські відділи почали оперувати в околицях міста Сарни. У грудні 1942-го і в лютому 1943 року їхня діяльність перекинулась у район Костопіль — Людвипіль — Березне. З першої половини березня 1943 року захопила територію південніше Рівного — Дубна — Звягеля. У другій половині березня і в квітні того самого 1943-го ця діяльність поширилася на всі західні та південні райони Волинської, Рівненської, північні райони Тернопільської та Кам’янець-Подільської областей.

Усе це супроводжувалося досить драматичними колізіями. Військові структури почали формуватися незалежно від політичного забарвлення. І бандерівці, і мельниківці, і отаман Тарас Бульба-Боровець, який, як ми побачили, досягнув значних успіхів у формуванні військових відділів, діяли на власний розсуд. Проте невдовзі почалися переговори всіх трьох сил про об’єднання зусиль. Об’єднатися не вдалося, перемовини зайшли у глухий кут. І тоді бандерівці (як і належить справжнім радикалам) вдалися до силового методу розв’язання питання. На Волині та Поліссі впродовж травня — серпня 1943 року вони насильницьки об’єднали відділи Боровця. Сам він перейменував свої відділи, назвавши їх «Українська народно-революційна армія» («УНРА»). Та це не завадило бандерівцям «забрати» їх собі.

19 серпня у селі Черниця Корецького району Рівненської області головні сили Боровця було оточено. Крім кількох командирів, у полон потрапила його дружина Ганна Опочинська, яку після тортур знищили. Боровця у грудні 1943-го заарештувало у Варшаві гестапо й ув’язнило в концтабір Закзенгаузен. Приєднали до УПА і мельниківців із їхніми військовими структурами. Додали до них підрозділи Фронту української революції та «вільних козаків». До всього цього, буквально за одну ніч в УПА влилося до п’яти тисяч українців, котрі раніше служили в поліції.

З квітня 1943 року бандерівські збройні формування починають носити запозичену в Тараса Бульби-Боровця назву — Українська Повстанська Армія. До середини літа 1943 року було практично завершено роботу над створенням Головної команди, Головного військового штабу, командування та штабів груп, структуруванням тилу (або, як його називали, запілля). Як відомо, раніше в публікаціях, а у виступах лівих політиків — досі, скорочення ОУН-УПА широко вживалося без розрізнення. Тим часом, за твердженням українського дослідника Юрія Киричука, в УПА налічувалося лише приблизно 50% членів ОУН (Б). Решта стрільців і старшини були людьми інших політичних поглядів та переконань, хоча УПА діяла під постійним і невсипущим контролем бандерівського керівництва.

Тепер цю потужну структуру очолював Дмитро Клячківський, він же «Клим Савур», він же «Охрім». Народився Клячківський 1911 року у місті Збаражі на Тернопільщині, в сім’ї заможного банківського службовця. Закінчив юридичний факультет Львівського університету, служив у польській армії, працював у кооперативних закладах Галичини, став активістом українського молодіжного спортивно-патріотичного руху, а згодом — членом ОУН. Його переслідувала польська влада, а з початком «радянізації» Західної України — й НКВД. Одначе він тримався мужньо, і жодного разу причетність Клячківського до націоналістичного підпілля довести не вдалося. Проте, на відміну від поляків, комуністи засудили його у січні 1941 року до розстрілу. Розстріл замінили десятьма роками позбавлення волі. Скориставшись хаосом перших тижнів війни, Дмитро Клячківський утік із Бердичівської в’язниці й незабаром став обласним провідником ОУН(Б) у Львові. З 1942 року під псевдонімом «Охрім» він очолив Провід ОУН на «Північно-західних українських землях» (Волинь і Полісся) й серйозно займався розбудовою перших відділів УПА.

«Клима Савура» партизаном уже не назвеш. Це був направду військовик, жорсткий, вольовий, нещадний, який мало піддавався емоціям. Дбаючи про те, щоб УПА перетворилася на справжню силу, яка б спиралася на підтримку населення, він запроваджує сувору дисциплінарну та військово-правову практику. Наприклад, 15 травня 1943 року «Клим Савура» видав розпорядження, яким встановлювалася «найвища кара військового часу — смерть» за такі вчинки, як співпраця з ворогом, саботаж і диверсії проти УПА, шпигунство, вбивства, дезертирство з армії або з «місця праці в запільній мережі», за крадіжки військового та особистого майна, збройні пограбування тощо.

Особливу увагу приділяв «Клим Савур» розвідці та діяльності Служби безпеки (СБ), шефом якої був сам. Побудову і завдання спеціальних органів визначала «Інструкція розвідчої та контррозвідчої служби». Робота розвідувальних підрозділів штабів та формувань різних рівнів спиралася на розгалужену агентурно-інформаційну мережу серед населення, яка здобувала відомості про сили і плани радянських партизанів, німців, польських націоналістичних збройних угруповань.

Із польським «фактором» ім’я Клячківського має особливий зв’язок. Стверджують, що це саме він (усупереч думці Проводу ОУН) віддав наказ, який започаткував трагічний польсько-український міжетнічний конфлікт 1942—1944 років (включно з кривавими подіями на Волині у 1943 році). Самого наказу досі, правда, не віднайдено, але його наслідки цілком реальні. У безжальному обопільному протистоянні поляки втратили до 40 тис., а українці — до 16 тисяч осіб.

27 січня 1944-го, з огляду на необхідність об’єднання керівництва повстанським рухом і ОУН, Клячківський передав свою посаду Роману Шухевичу, залишаючись командиром УПА-«Північ».

Новий командир

Готуючи цю публікацію, я передивився (переважно в Інтернеті) чимало публікацій про Романа Шухевича, він же «Тарас Чупринка». Боже мій, скільки глупоти, упередженості, ненависті, включно з твердженнями, що його нагороджував нібито особисто Гітлер…

Народився Шухевич 1907 року на Львівщині. Ще з 6 класу гімназії став підпільником Української військової організації (УВО). У 1920-х роках брав участь у антипольських акціях, організовував і керував ними. Вступив до ОУН як один із перших членів, був бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН, яку очолював Степан Бандера. Саме Шухевич організував відому першу бойову акцію ОУН у місті Городок у 1930 році. Шухевич закінчив Львівський політехнічний інститут, але при цьому мав військовий вишкіл, був спортсменом, відзначився в лижному спорті, ставив рекорди в змаганнях із бігу, грав у футбол, керував свого часу у Львові низкою українських спортивних організацій. Одне слово, це була людина, підготовлена для бойових дій. Рішуча, вольова, коли треба — безжальна.

У 1933 році Шухевич організував напад на радянське консульство у Львові. 1934-го його ув’язнили поляки, але 1938-го — амністували. У 1938 — 1939 роках він був старшиною у штабі Карпатської Січі, а в 1939 — 1941-му у Проводі ОУН відповідав за організацію підпільної мережі на західноукраїнських землях. 1941-го як командир Українського леґіону увійшов до Львова. На початку радянсько-нацистської війни, у 1941 році, коли «чистили» західноукраїнські в’язниці, було розстріляно його брата, згодом заарештували його дружину, а доньку й сина відправили до спеціального дитячого будинку.

Шухевич як переконаний антикомуніст був готовий на союз хоч із самим чортом, щоб тільки перемогти у боротьбі за не залежну від Росії Україну. Після політичного прощання з нацистами, які не визнавали незалежної України, Шухевич керував УПА, а до того ще й очолював ОУН в Україні. І робив він це досить вдало.

УПА стала потужною силою, з якою тепер доводилося рахуватися і нацистам, і радянцям. Фактично підконтрольні УПА райони (площею 150 тисяч квадратних кілометрів і з населенням близько 15 млн. осіб) перетворювалися на своєрідні республіки з націонал-патріотичним режимом.

Донесення радянської партизанської розвідки серйозно оцінювали антинімецькі виступи УПА, тобто протистояння між повстанцями і німецькими окупантами. Збройні виступи УПА та підрозділів місцевої самооборони населення відчутно дошкуляли німцям. Загалом, як стверджують серйозні дослідники, сталося майже три тисячі сутичок УПА з німцями, втрати яких сягнули близько 18 тис. осіб.

Водночас УПА боролася проти радянських партизанів. Серед них, до речі, за офіційними даними, було непропорційно мало українців. Серед бійців п’яти найбільших з’єднань радянських партизанів в Україні налічувалося тільки 46% українців, тоді як у складі всього населення їх було майже 80%. Росіяни становили непропорційно велику частку — 37%. У деяких радянських працях стверджувалося, що кількість червоних партизанів в Україні сягала 250 чи навіть 500 тис., інша думка — близько 50 тис. Фахівці дотримуються останньої цифри. Встановлено також, що в конфліктах УПА і радянських партизанів загинуло приблизно по п’ять тисяч осіб із кожної сторони (включно з цивільним населенням).

Командування УПА у грудні 1943 року видало інструкцію, яка забороняла вести атаки проти Червоної Армії. Попри це, відділи УПА до початку 1946 року здійснювали такі атаки, щоб заволодіти зброєю, медикаментами, продуктами.

Проте у процесі витіснення німецьких окупантів, із поверненням Радянської Армії, ситуація починає змінюватися не на користь УПА. Наприклад, із метою посилення армійських з’єднань до квітня 1944 року на Волинь було кинуто Сухумську й Орджонікідзенську дивізії Внутрішніх військ (ВВ), п’ять бригад і кавалерійський полк, танковий батальйон дивізії імені Дзержинського з Москви, бронепоїзди. Поступово тактика дій УПА перейшла до малих підрозділів, широко розгорнулося будівництво підземних укриттів — бункерів.

На завершальному етапі війни УПА і націоналістичне підпілля боролися проти внутрішніх військ НКВД та комуністичної адміністрації. З січня 1943-го по листопад 1945 року ОУН і УПА втратили до 16 тис. осіб, а комуністичний режим — до 10 тис. осіб.

Тут варто нагадати, що мережа мельниківської ОУН упродовж 1943—1944 рр. не зуміла пристосуватися до непростих умов нелегальної боротьби і тому була майже повністю знищена німцями. Це примусило керівників мельниківського підпілля у 1944 році оголосити про необхідність виїзду решток своїх кадрів в еміграцію.

Іншу лінію обстоював і проводив Головнокомандувач УПА. Ольга, дружина близького приятеля Романа Шухевича, одного з керівників бандерівської ОУН, Олекси Гасина («Лицаря»), поцікавилася, чому їм, втомленим і виснаженим, не піти на Захід. З іронічно-гіркою посмішкою Шухевич відповів, що вони потрібні тут, в Україні, і нікому не потрібні там, на Заході. УПА продовжувала боротьбу на тих землях, які вважала українськими.

Morituri te salutant

І тут не можна не згадати про так званий Закерзонський край. Його виділило бандерівське керівництво ОУН у 1945 році, після визначення кордону між Польщею та СРСР. Це зробили спеціально, оскільки саме тут розпочалася грандіозна за масштабами переселенська акція, здійснювана урядом СРСР та прокомуністичним урядом Польщі. На Закерзонні було створено Провід ОУН, до якого входили: провідник Ярослав Старух («Стяг»), його заступник і референт пропаґанди Василь Галаса («Орлан»), командир УПА Мирослав Онишкевич («Орест», «Богдан», «Олег», «Білий») і керівник Служби Безпеки Петро Федорів («Дальнич»). Восени 1945 року в їхньому розпорядженні було десь 9 — 10 тис. осіб, які протистояли польським армійським силам.

Нині ми з польськими колегами завершуємо роботу над 9-м томом спільної видавничої серії «Польша та Україна в тридцятих-сорокових роках ХХ століття», який буде присвячено боротьбі польської комуністичної спецслужби проти Проводу ОУН на Закерзонні і нищенню структур УПА. Це вражаюча й трагічна історія, але правда полягає в тому, що, завдяки застосуванню регулярних військових частин і спецпідрозділів, завдяки депортації українського населення з території Закерзоння польська влада, яку постійно консультували радники з Москви, змогла знищити українське націоналістичне підпілля та повстанський рух у цьому реґіоні. Результат був такий: у 1944—1947 роках у Закерзонні вбито до 12 тис. українців, майже півмільйона депортовано на територію СРСР і
150 тис. (внаслідок операції «Вісла», розпочатої навесні 1947 року) розпорошено на півночі та заході Польщі.

Окремим загонам УПА у Польщі Шухевич наказав перейти на територію СРСР, а окремим — прорватися на Захід. У цей рейд вирушило 750 стрільців. Вони мусили подолати величезну відстань — перейти через Чехословаччину, радянську окупаційну зону Австрії і вийти до Баварії. Фахівці вважають, що цей рейд був потрібен насамперед задля пропагандистської мети. Адже збройною боротьбою і друкованими матеріалами повстанці заявляли про себе, примушуючи писати західну пресу про боротьбу українців за свою незалежність. Шухевич визначив, що оптимальна чисельність одного рейду не мала перевищувати 40 осіб. Від місця останньої зупинки бійці повинні були відходити не менш ніж на 15 кілометрів, хоча насправді багато хто проходив і по 50.

Проти повстанців вели боротьбу радянські, польські й чехословацькі частини. Міністерство оборони Чехословаччини для боротьби з українцями створило спеціальну групу «Тєпліце». У липні 1947-го було задіяно понад 4 тис. осіб, а також авіазагін «Кобра», який мав сім літаків.

Першим до Баварії прийшов відділ під командуванням Михайла Дуди («Громенка»). Останні учасники рейду з’явилися в американській зоні аж у травні 1948-го. Всього на Захід пробилося 360 повстанців. Група бунчужного Буркуна принесла навіть хроніку своєї сотні, а також інші унікальні документи і фото. Напевно, цей прорив на Захід став останньою вдалою масштабною операцією УПА.

Хоча криваве протистояння зі сталінським режимом на західноукраїнських землях тривало. 30 травня 1947 року своєю директивою Головнокомандувач УПА Роман Шухевич зрівняв ОУН і УПА. Вони стали називатися збройним підпіллям. Шухевич вирішив також узяти на озброєння принцип «валенродизму», себто проникнення у ворожі структури під виглядом лояльності до них. І пішли оунівці й упівці в комуністичні партійно-державні структури, щоб, ставши «інсайдерами», шкодити ненависному режиму.

З початком «холодної війни» у бандерівського керівництва виникли сподівання на можливий конфлікт між союзниками з Антигітлерівської коаліції. Шухевич був реалістом. Зокрема, він розумів ілюзорність надій на глобальне зіткнення США і СРСР. Згадана вже дружина Олекси Гасина («Лицаря») розповідала, що Шухевич висміяв мрії її чоловіка про радянсько-американську війну. Америка, саркастично зауважив він, чомусь ніяк не прислухається до думки «Лицаря».

УПА знову залишалася сам-на-сам із потужним і професійно підступним ворогом в особі сталінської Росії...

Фінал і баланс

Bloodlands — цим неологізмом позначив американський історик Тимоті Снайдер землі, які найбільше постраждали від нацистської та комуністичної диктатур. До «кривавих земель» він, зокрема, включив Україну. Снайдер зауважує, що динаміка масового знищення з боку Радянського Союзу та нацистської Німеччини була зумовлена саме спиранням обох режимів на утопічні ідеології, орієнтовані на імперський політичний курс. Цей курс повною мірою втілився в Західній Україні у повоєнний час, у справжній війні проти УПА.

Переважаюча військова сила, агентурна робота, провокації (досить лише згадати чекістські спецгрупи, які чинили злочини під виглядом відділів УПА) — все це складові, які забезпечили перемогу комуністичній владі. Ще в лютому 1945 року загинув Дмитро Клячківський, у березні 1950-го радянська держбезпека вистежила Романа Шухевича, який також загинув. Після цього УПА швидко втратила боєздатність. 24 травня 1954 року МҐБ був захоплений наступник Шухевича Василь Кук, справжня роль якого у забезпеченні трагічного фіналу драми УПА ще не прояснена до кінця…

І хоча окремі повстанські боївки протрималися до кінця 1950-х років, як зазначалося в одному з офіційних документів уже на початку 1956 року було закінчено «ліквідацію збройних банд і організованого підпілля українських буржуазних націоналістів». Військова сила, помножена силою репресивних органів, стала вирішальним чинником упокорення населення, ліквідації опору ОУН і УПА окупаційному комуністичному режимові. А ось і наслідок: за офіційною радянською статистикою, з 1944-го по 1952 рік у західних областях України репресіям (у різних формах, включно з розстрілами) комуністичними репресивно-каральними структурами було піддано майже 500 тис. осіб, у тому числі заарештовано понад  134 тис., вбито понад 153 тис. осіб, вислано довічно за межі України понад 203 тис. осіб. При цьому вилучено один літак, дві бронемашини, 61 артилерійську гармату, 595 мінометів, 77 вогнеметів, 358 протитанкових рушниць, 844 станкових і 8 327 ручних кулеметів, близько 26 тис. автоматів, понад 72 тис. гвинтівок, 22 тис. пістолетів, понад 100 тис. гранат, 80 тис. мін і снарядів, понад 12 млн. патронів. Розшукано й вилучено понад 100 друкарень із друкарською технікою, понад 300 радіопередавачів, 18 автомобілів і мотоциклів, значну кількість харчових складів та сховищ націоналістичної літератури. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, у яких загинуло не менш як 30 тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів.

Усього, за офіційними радянськими даними, у складі УПА за весь час її існування воювало понад 100 тис. осіб.

…УПА була формуванням, яке, за великим рахунком, не було потрібне нікому. Ні нацистам, ні комуністам, хоча всі вони з нею контактували. УПА була потрібна тим, кому була і є потрібною незалежна Україна. Так, очевидно, її не можна вважати безгрішною структурою, і люди в ній воювали різні. А хіба реальна, а не припудрена байками Радянська Армія була ідеальною, і ангели в ній служили? Та й, взагалі, не треба порівнювати державно-військове формування, що могло мільйонами мобілізовувати своїх громадян і класти їх на полях битв (якими згодом чомусь належало лише пишатись) із бездержавною силою, яка кинула виклик тоталітарним потугам в ім’я створення власної держави.

У 1991-му державу нібито створили. І кому ця УПА потрібна тепер? Хіба московським і промосковським політичним дизайнерам (пам’ятаєте офіціанта з ресторану «Партизан»?). Вони нам про УПА правду розкажуть. Ну-ну, послухаємо…

© 1994–2012 «Дзеркало Тижня. Україна». Всі права захищені.