На захист 23 лютого від галичан

22-02-13 13:07

23 лютого на більшій частині пострадянського простору святкують День захисника вітчизни. І Україна тут аж ніяк не виняток. Проте галичани чомусь стверджують, що 23 лютого – не їхнє свято, чомусь соромляться відзначати його, таврують його назвами, «радянське», «червоне». Напевне, через упередженість і необізнаність. Бо насправді все зовсім не так.

Хоча дійсно, моє покоління з дитинства пам’ятає розповіді про безсмертну перемогу Червоної армії 23 лютого 1918 року над військами кайзерівської Німеччини під Псковом і Нарвою, про бойове хрещення й славу пролетарської зброї.

Замалі ми тоді ще були, щоб задатися логічним запитанням: а чому ж тоді в ці дні звитяг більшовицькі комісари з піною на вустах носилися Петроградом і вигукували: «Социалістічєскоє отечество в опасності!», роздаючи відповідні листів й намагаючись запхати до армії всіх, хто ще рухався? А тому, що все було з точністю до навпаки.

18 лютого 1918, після відмови радянської Росії підписати Брестський мир, німецькі та австро-угорські війська оголосили про припинення перемир'я і почали наступ по всьому Східному фронту. А отже в наступ пішли й збройні підрозділи, до яких входили  галичани. Але не тільки, адже разом із німецькими військами на схід рухалися й війська Центральної Ради, ті, що встигли врятуватися втечею від вояків полковника Муравйова.

Російсько-американський історик Юрій Фельштинський так описує події тих днів: «Відносно невеликі німецькі загони просувалися, майже не зустрічаючи опору. У стані більшовиків виникла паніка через чутки про наближення міфічних німецьких військ. Міста й станції залишалися без бою ще до прибуття супротивника. Двінськ, наприклад, був узятий німецьким загоном в 60-100 осіб. Псков був зайнятий невеликим загоном німців, що приїхали на мотоциклах. У латвійському місті Резекне німецький загін був настільки нечисленний, що не зміг зайняти телеграф, який працював ще цілу добу».

Швидкість просування німців доходила до 50 км на добу. Упродовж першого ж тижня наступу вони захопили Мінськ, Полоцьк, Псков, Ревель. Загони червоних добровольців продемонстрували свою повну неефективність і небоєздатність. Можливо саме це змусить згодом Леніна з Троцьким вдаватися до жорстких дисциплінарних заходів, до червоного терору під час формування робітничо-селянських збройних сил. А поки що у статті «Важкий, але необхідний урок», опублікованій в «Правді», Ленін мусив визнати: «Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть Нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все і вся при відступі; не говоримо вже про втечу, хаос, безрукість, безпорадність, нехлюйство (...) В Радянській республіці немає армії». Як це так: виявляється «армії немає», а День її народження святкуємо фактично до сьогодні?

Тим часом німецькі військовики вже перебували на підступах до Петрограду – «колиски російської революції». І саме 23 лютого відбулося історичне засідання ЦК РСДРП (б), де вождь світового пролетаріату схилив членів ЦК прийняти німецький ультиматум, щоб ціною будь-яких втрат зберегти хоч острівець вже існуючої пролетарської влади. Радянська Росія зобов'язалася вивести війська з України, Фінляндії, Латвії та Естонії і провести повну демобілізацію армії і флоту. Росія відмовлялася від Карса, Ардагана і Батумі у Закавказзі. Цим, наприклад, зразу ж скористалися естонці, оголосивши 24 лютого незалежність своєї держави. А найбільше німецький успіх допоміг у державотворенні фінам. Історія не знає умовного способу, але дуже ймовірно: не було б німецького прориву, то навряд чи ми б носили в кишенях зручні й надійні «нокії».

Не менших військових успіхів досягнула тоді й австро-угорська армія в Україні, де її підтримували  галичани і війська УНР.  Історик Володимир Калініченко описує: «Червоноармійські загони та полки спочатку – з 18 лютого до середини березня 1918 р. – діяли розрізнено, без єдиного командування, вели бої в основному вздовж залізниць, обороняючи великі залізничні вузли й станції. 2 березня вони залишили Київ і до столиці вступили частини Запорізького загону, Гайдамацького коша та січових стрільців».

Тому не бачу підстав для своїх земляків, котрі готові розпиванням алкогольних напоїв вшанувати бойові перемоги своїх предків, не підняти зайвий раз келих саме 23 лютого. Єдину корективу галичани мали б внести у назву урочистості, бо «захисниками» вони тоді аж ніяк не були, а радше – звитяжними нападниками.  

Залишається тільки запитання: чому це свято досі святкують ті, хто ностальгує за славним радянським минулим? Для того, щоб відповісти на нього треба скористатися своєрідною логікою радянської політики пам’яті. А її суть дуже вдало описав Джордж Орвел у своєму «1984». «Брехня» легко перейменовується на «правду», «поразка» – на «перемогу», «ганьба» – на «свято».

Єдиний позитив того свята - це запальна маршова пісня «Красная Армия всех сильней» композитора Самуїла Покрасса, яку навіть взяли на озброєння корсиканці, оспівавши свою перемогу над французами у XVIII столітті.

Автор: Любко Петренко