«Козацька легенда» Межигірського монастиря

Олексій Кузьмук (Київ), молодший науковий співробітник

Національного Києво-Печерського історико-культурного

заповідника, кандидат історичних наук

Історія Києво-Межигірського Спасо-Преображенського козацького монастиря оповита легендами. Досі невідома приблизна дата заснування обителі, що стимулює появу великої кількості домислів і фантазій. Наприклад, у краєзнавчих працях люблять стверджувати, що обитель була заснована у 988 р. грецькими ченцями на чолі з митрополитом Михаїлом. Наприкінці 90-х років ХХ ст. і до сьогодні залишається популярною байка про закопану на території Межигір’я бібліотеку князя Ярослава Мудрого. В мережі Internet можна знайти розповіді про те, що княгиня Ольга запалила тут першу свічу християнської віри, і саме тут покоїться прах обезголовленого печенігами князя Святослава. В Межигір’ї писалося «Слово о полку Ігоревім» й було освячене Реймське Євангеліє, на якому присягали французькі королі тощо.

Вигадки щодо заснування монастиря у Х ст. критикував дослідник Києва М. Закревський, однак вони залишаються досить популярними і продовжують знаходити нових прихильників. Проте, хотілося б звернути увагу на пласт легенд і перекручень, який сформувався у середовищі любителів старовини протягом ХІХ ст., і стосується так званого «козацького» (себто XVII – XVIII ст.) періоду існування Межигір’я. Досить лаконічно, але, як на нашу думку, точно сформулював «козацьку легенду» Межигірського монастиря знавець Давнього Києва М. Берлінський: «Межигорский монастырь, покровительствуемый Малорусскими гетманами, а особливо обществом бывших Запорожских Козаков, имел важные доходы, почитался ставропигиальным, и в преимуществах уступал только Лавре»¹. У наукових, популярних та художніх творах, присвячених життю козацької верстви, автори ХІХ ст. зазвичай наголошують на виключній глибокій релігійності козаків. Ревність до православ’я полягає, перш за все, у щедрій милостині на церкви і монастирі та захисті православної віри від зазіхань ворогів (мусульман, католиків, уніатів та іудеїв). Як приклад, завжди наводиться особливий «козацький» статус Межигірського монастиря, який опікувався січовою Покровською церквою.

Переживши тривале забуття в роки радянської влади, з кінця 80-х років ХХ ст. старі легенди отримали друге життя: після зняття табу щодо багатьох питань, які в радянський час не досліджувалися, історики та краєзнавці почали користуватися здобутками і методологією своїх попередників, які писали 100 – 150 років тому. Відповідно, судження істориків та письменників ХІХ ст. повторюються і знаходять розвиток у нових працях². Думаємо, не варто наголошувати на тому, що бездумний повтор легенд та міфів на підтвердження тези про виключне релігійне чуття запорожців заважає тверезо і об’єктивно поглянути на минуле як Межигірського монастиря, так і Війська Запорозького Низового.

Історії Межигір’я присвячено доволі багато праць³, але класичним стали лише нариси М. Максимовича та М. Закревського. Саме в них «козацька легенда» набула свого довершеного вигляду. В ній варто виділити кілька складових.

1. Козаки-запорожці зробили Межигір’я своїм військовим монастирем, оскільки той володів ставропігійним статусом. Зазвичай саме таким чином пояснюють причину тісних контактів монастиря і Війська Низового. Це твердження зовсім не верифікується джерелами. В жодній грамоті або листі запорозьких кошових 1672, 1676, 1683, 1686 років⁴ до межигірського ігумена Феодосія Васковського ставропігія не згадується зовсім, а тим більш, як причина обрання монастиря «своїм». Натомість стверджується «благочесне» життя межигірських іноків. Певно, варто говорити про комплекс причин і процес поступового зближення саме Межигірського монастиря і січовиків, адже перша згадка про «козацькість» обителі є у Львівському літописі під 1630 р. Німецькі найманці пограбували Іорданський монастир і підступали до Межигірського, але ченцям вдалося підготуватися до оборони. «Що ж, розумієте, в яком ми страху були, же юж в козацькім монастиру, на котрий вшисткі зубами скреготали! І певне, гди би ся їм ведлуг замислов їх повело, вшисткой би ся русі було достало, але тамтому місцу на горі так ся трагедія точила»⁵. Усі церкви, збудовані коштами козаків, в народі називалися козацькими. Ця єдина глуха звістка про те, що монастир мав ранг козацького, не дозволяє робити якихось широких висновків. Перемовини і юридичне закріплення опіки межигірців над січовиками відбувалися на кілька десятків років пізніше – в останній третині XVII ст.

В часи Підпільненської Січі монах Полтавського монастиря Лука Яценко-Заленський відзначав, що у 50-ті роки ХVІІІ ст. годі було шукати людину, яка б могла пояснити, чому саме Межигір’я опікується січовою парафією: «Сечевой приход издревле принадлежал, не известно почему, Мижигорскому монастирю (бывшему не настоящим лазаретом) …»⁶. Він навіть невдало запропонував січовикам замінити межигірців і стати парафією Полтавського монастиря.

Отже, інформація про початковий етап зв’язків Межигір’я і Запорозької Січі не є достатньою, аби вирахувати той поштовх, який змусив січовиків зупинити свій вибір саме на цьому монастирі.

2. Українські гетьмани, починаючи від Богдана Хмельницького, видавали універсали на маєтності через те, що Межигір’я було «військовим»монастирем. Гетьмани видавали грамоти на маєтки УСІМ православним монастирям Гетьманщини (варто лише побіжно глянути на публікації універсалів)⁷, однак особливе, виключне їх ставлення відзначається ЛИШЕ ПО ВІДНОШЕННЮ ДО МЕЖИГІР’Я. Варто зазначити, що ігумени зазвичай дублювали гетьманські підтверджувальні універсали на маєтності привілеями і грамотами від польських королів та московських царів. Відповідно, це прямо вказує на те, що гетьмани і козацтво були в очах українського духовенства не надто легітимними державцями. Причому Межигір’я було «військовим» монастирем, перш за все, для низових козаків, а гетьмани завше мали обмежену владу над Запорозькою Січчю. Варто зазначити, що землеволодіння обителі погано досліджене, і тому навіть важко сказати, яку частку від монастирських земель складають власне гетьманські пожалування.

3. Запорожці масово, інколи по двічі на рік їздили до Межигірського монастиря на богомолля. Це «канонічне» твердження бездумно повторюється з публікації в публікацію. Наприклад, хіба міг звичайний запорожець дозволити собі двічі на рік їздити до Києва на прощу? Хто б тоді залишився на Січі? «Побуждаемые тем же религиозным чувством, запорожские козаки два раза в каждом году мирного времени отправлялись пешком «на прощу» ... первый раз осенью ... в другой раз перед постом на масленицу», – вважав Дмитро Яворницький⁸. Чи багато було справді мирних років на Запорожжі у XVII ст. або у першій половині XVIІI ст.? Невже низовики двічі на рік встигали подолати пішки сотні, а то і тисячі кілометрів? Через «непевність» вільний в’їзд запорожців у кінці XVII ст. на територію Гетьманщини обмежувався, а у 1708 – 1734 роках взагалі заборонявся. Дорога з Січі до Києва могла тривати близько двох-чотирьох тижнів і вимагала певних витрат на їжу, на фураж для коней тощо. Згідно записів в синодиках київських монастирів, на богомілля до Києва і Межигір’я у багатьох випадках їздила січова та паланкова старшина.

4. Старі запорожці доживали свій вік у Межигір’ї. Перед постригом січовики ходили по Києву, пили горілку і бешкетували (легенда «Запорожці в Києві»). Постриг запорозьких козаків у монахи, як представників служилого стану, обмежувався у XVIII cт. духовним і світським законодавством. Загалом, особовий склад тогочасного київського чернецтва складався з представників нижчих соціальних верств: селянства та міщанства. Чимало зустрічалося колишніх вдівців-священиків. Представників шляхетського і козацького станів було дуже небагато. У Межигірському монастирі за дев'ять років (1765 – 1773 рр.) серед 47 постриженників було 11 «козачих синів» (10 походило з Малоросійських полків і один – з Меджибожа). З козаків ніхто не воював, усі займалися вдома мирною працею. Тільки один постриженник-козак, Андрій Запішний, займав чини у Війську Запорозькому Низовому (прийняв постриг у 55 років). З числа посполитих тільки двоє – Лаврентій Лавура та Андрій Чорний займали чини у Війську Запорозькому Низовому. Отже, за дев'ять років у «своєму» військовому монастирі прийняли постриг тільки троє запорожців (з них лише один козак за походженням).

Легенда «Запорожці в Києві», де описується прощання старого запорожця зі світом перед тим, як піти «спасатися» до Межигірського монастиря, була записана на початку 1840-х років П.Кулішем зі слів Т.Шевченка, який міг її почути від селян під час поїздки в Межигір’я в червні 1843 р. Цей переказ став дуже популярним: П.Куліш використав цей сюжет у романі «Чорна рада», Т.Шевченко – у вірші «Чернець», присвяченому Семену Палію. Легенду, без жодних застережень, як доконаний історичний факт, використовували в своїх історичних працях Феодосій (Макаревський) та Дмитро Яворницький. Сучасний дослідник І.І. Лиман намагається представити козацьку пиятику і бешкети з цієї легенди як обряд (!), що, нібито, дійсно побутував у середовищі січовиків. Проте, народний переказ не можна вважати повноцінним історичним джерелом, на основі якого можна робити якісь узагальнення про релігійні практики козаків.

6. Завдяки щедрим пожертвам січовиків Межигірський монастир поступався багатством тільки Києво-Печерській лаврі. Будь-який монастир Київської, Чернігівської та Переяславської єпархій поступався багатством Печерській лаврі. Подібні порівняння існували в традиції будь-якого українського монастиря. Межигір’я, навіть з грошовою підтримкою Запорозької Січі, яка в 1770-ті роки дорівнювала прибуткам монастиря з маєтків, належало до середніх монастирів Київської єпархії. Про прибутки з січової парафії інформація збереглася тільки за останні роки існування Січі. Дохід Межигір’я з маєтків у 1771 р. складав 3378 крб. 29 коп. В цю суму входило 373 крб. 40 коп. «отказаннихъ на монастыръ по смерти разнихъ козаковъ запорожскихъ». Возів з Січі в цьому році не було через епідемію чуми. У 1772 р. загальний прибуток становив 2722 крб. 17 коп. Зате з Січі отримали 2447 крб. 50 коп., 34 червінці, 910 рун вовни, риби в’яленої голів 72, оселедців 60 бочок. У 1773 р. з Січі прийшло 800 рун старої вовни, риби в’яленої голів 72 ½, коропів 2000, 1020 пудів солі та 30 ок осетрової ікри⁹. Грошей було зібрано 2062 крб., а прибуток з маєтностей Межигір’я в 1773 р. склав 2593 крб. Надходження з Січі на початку 1770-х рр. складали майже половину прибутків монастиря. Проте, невідомі прибутки більш ранніх часів, а також витрати пов'язані з поїздками межигірців на Січ. Так само, як і землеволодіння, економіка Межигірського монастиря та матеріальний внесок Запорозького Коша в її розвиток, потребує додаткових досліджень. Варто відзначити, що зрештою січовикам набридло утримувати межигірців і вони самі позбулися духовної опіки Межигірської обителі у 1774 р., висвятивши на архімандрита Володимира Сокальського.

7. Катерина ІІ помстилася монастиреві за зв’язки з Кошем, ліквідувавши його у 1786 р. Межигірські ченці в знак протесту підпалили власну обитель. Після атаки Січі у 1775 р. межигірські ченці залишилися служити у січовій Покровській церкві (принаймні, вони там згадуються як священнослужителі у 1776 р.). За Межигір’ям залишився приписний Самарський монастир з угіддями. Якщо Катерина ІІ хотіла б помститися, то, напевно, повинна була зробити це негайно, а не чекати 11 років. Межигірський монастир був ліквідований одночасно з Кирилівським та Софійським в ході секуляризаційної реформи 1786 р. Щодо пожежі, яка сталася 1787 р., то, певно, варто говорити про прикре співпадіння, ніж про умисний підпал. До того ж, невідомі точні наслідки пожежі, і після ремонту межигірські храми залишилися діючими.

Отже, ні в якому разі не заперечуючи визначного взаємовпливу Запорозької Січі і Межигірського монастиря, варто відзначити існування багатьох перекручень та нез’ясованих деталей, які потребують подальшого дослідження та аналізу.

__________________

1. Берлинский М. Краткое описание Киева. – К., 1991. – С. 121.

2. Найліпше «легендарні» відомості зібрано в: Анцишкін І. Запорозька Січ і Межигірський монастир // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – К., 2001. – Т. 6. – C. 109 – 117; Доля української святині. З історії Межигір’я. – К., 2005; Лиман І. Церква в духовному світі запорозького козацтва. – Запоріжжя, 1997; Його ж. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734 – 1775). – Запоріжжя, 1998.

3. Андриевский А.А. По поводу возстановления Киево-Межигорского монастыря, несколько сведений к его истории // Киевская старина. – 1885. – № 9. – С. 178 – 183; Бреяк О. Будівлі Києво-Межигірського монастиря // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 1999. – Вип. 8. – С. 123—129; Її ж. Дослідники Межигір’я // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2000. – Вип. 9. – С.122—127; Її ж. Дерев’яні будівлі Межигірського монастиря першої половини XVII cт. // Українська культова архітектура у світовому контексті. Матеріали міжнародної наукової конференції. – К., 2001. – С. 202 – 207; Герасименко Н.О. До історії Межигір’я // Український історичний журнал. – 1990. – №12. – С. 90—99; Її ж. Межигір’я: сторінки історії // Київська старовина. – 1996. – № 4/5. – С.35—48; Її ж. Про стан вивчення історії Межигір’я // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 2002. – Вип. 11. – С.258—269; Її ж. Історія Межигір’я. – К., 2006; Доля української святині. З історії Межигір’я. – К., 2005; Закревский М. Описание Киева. – М., 1868. – Т.2. – С.455—498; Историческое сведение о бывшем ставропигиальном Киево-Межигорском монастыре. – К., 1830; Кузьмук О.С. Поменник Межигірського монастиря: спроба системного аналізу // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури / Ред. Василій Ульяновський – К., 2000. – Вип. 4. – С.80—100; Його ж. Ставропігія Києво-Межигірського монастиря: спроба компаративного аналізу // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви науки і культури культури / Ред. Василій Ульяновський – К., 2003. – Вип. 5. – С. 165 – 191; Його ж. Межигірський монастир і Запорозька Січ // Київська старовина. – 2003. – № 3. – С. 21 – 44; Його ж. "Козацьке благочестя": Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в XVII – XVIII ст.: еволюція взаємовідносин. – К.: ВД "Стилос", 2006; Крыжановский Е. М. Киево-Межигорский монастырь // Киевские епархиальные ведомости. – 1863. – № 23. – С.702—715; № 24. – С. 740 – 750; Максимович М. Сказание о Межигорском монастыре // Собрание сочинений М.Максимовича. – К., 1877. – Т.2. – С.253—285; Орловский Петр, протоиерей. Киево-Межигорский Ставропигиальный монастырь в 1774 г., во время учреждения архимандрии в Запорожской Сечи // Киевские епархиальные ведомости. – 1895. – № 18. – С. 840 – 855; Петров Н. О двух древних помянниках упраздненного Киево-Межигорского монастыря // Киевские епархиальные ведомости. – 1884. – № 6. – С.261 – 270; № 7. – С. 303 – 312; Пироженко І., Черняков І. Вишгород. Межигір’я. – К., 2007; Стрижевский Н. Киево-Межигорский Спасо-Преображенский женский общежительный монастырь (его прошлое и настоящее). – К., 1899.

4. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів: 1734 – 1775. – К., 1998. – Т. 1. – С. 107 – 112.

5. Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. – К., 1971. – С. 109.

6. Эварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценко-Зеленского, монаха Полтавского монастыря, в 1750-1751 г. – Екатеринослав, 1915. – C. 7.

7. Універсали Богдана Хмельницького. 1648 – 1657 / Упорядники І. Крип'якевич, І. Бутич. – К., 1998; Універсали Івана Мазепи. 1687 – 1709 / Упорядник І. Бутич. – Київ-Львів, 2002; Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657 – 1687) / Упорядники Бутич І., Ринсевич В., Тесленко І. – Київ-Львів, 2004.

8. Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв. – К., 1991. – Т. 1. – С. 258.

9. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф. 132. – Оп. 2. – Спр. 32. – Арк. 11, 14 зв., 15.

Джерело