Як король Данило псів-лицарів розгромив

05.04.2008

Цьогоріч минає 770 років від однієї найбільш замовчуваної битви в українській історії – перемоги Данила Галицького над німецькими лицарями під Дорогочином.

Довідник з історії України подає цю видатну подію скромно, трьома рядками в біографії Данила Галицького: в 1238 році розгромив німецьких лицарів, очолюваних магістром Бруно, які захопили місто Дорогочин... Натомість нашим поразкам під Крутами та під Базаром чи Берестечком присвячено чимало великих статей. Складається враження, що перемог у нас наче й не було... І цей довідник, що вийшов у світ 2001 року, рекомендований Міністерством освіти і науки України! Росіяни ніколи б не стали святкувати на державному рівні свою поразку під Конотопом чи спалення ханом Тохтамишем Москви. Поляки урочисто не відзначають річниці їх розгрому турками під Цецорою чи взяття Варшави шведами тощо. Так само роблять й інші великі нації (французи, англійці, японці), які навіть свої поразки подають перемогами (згадаймо Бородінську битву чи Кримську війну). Ми ж, на превеликий жаль, навіть здобувши незалежність, продовжуємо мислити як нація рабів. Але пора вже почати писати свою історію не з позиції рабів, а з позиції героїв. 

Кого ж саме переміг Данило Галицький під Дорогочином? Деякі вчені, ігноруючи історичні документи, називають їх то тевтонськими лицарями, то орденом Добжинських братів, то мечоносцями. Процитуємо основний документ – “Галицько-Волинський літопис”: “Коли ж настала весна, рушили вони удвох на ятвягів. І прийшли вони до Берестія, [але] ріки наводнилися і не змогли вони йти на ятвягів. Данило сказав: “Негоже є держати отчину нашу крижевникам – темпличам, тобто соломоничам”. І пішли вони обидва на них із великою силою, узяли город [Дорогочин] місяця березня і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили, і вернулися обидва у Володимир”.

Отож сам Данило говорив про орден Тамплієрів. А вже напевно, що і сам Данило, і літописець краще знали, з ким їм доводилось вести війну. Тож чому серед суперників Данила Галицького вчені бояться називати тамплієрів?

Орден Тамплієрів (лат. tampl – храм) виник у Палестині в 1118 році під час Хрестових походів. В 1099 році під час ІІІ Хрестового походу європейські лицарі захопили місто Єрусалим і створили там Єрусалимське королівство. Але на цьому війна з “невірними” не закінчилася. Тому для охорони Святої Землі, Гробу Господнього і паломників від невірних на шляху від побережжя до Єрусалима був створений лицарський орден тамплієрів. Свою другу назву Соломоничі він отримав від того, що король Єрусалиму віддав у їхнє розпорядження ціле крило в колишньому храмі Соломона. Через два століття цей орден перетворився на могутню таємну військову організацію, яка базувалася на власних законах, мала свою армію і флот, земельні володіння, фінанси, поліцію та суд і провадила незалежну зовнішню політику. Маючи свої командорства у багатьох державах, тамплієри не підпадали під юрисдикцію тих держав, на території яких перебували їх командорства. Вся Європа була обплутана густою мережею орденських організацій. Сила і могутність тамплієрів стали настільки великими, що вони почали диктувати свою волю європейським монархам і навіть Папі Римському. Такий стан справ, зрештою, викликав велике занепокоєння як у європейських володарів, котрі побачили в ордені велику небезпеку для своєї влади (більшість королів Європи змушені були позичати в ордену гроші під відсотки, внаслідок чого заборгували йому значні суми), так і у римської церкви, що виявила в ордені наявність єретичних ідей і вчень. Тому в 1307 році Папа Климент V звинуватив тамплієрів у єресі, внаслідок чого орден був оголошений поза законом. Його керівники, на чолі з великим магістром Жаном де Моле, були схоплені французьким королем Філіпом ІV Красивим і страчені, а володіння ордену конфісковано.



евтонський орден (Орден святої Марії Тевтонської) був заснований за допомогою і на засадах ордену Тамплієрів. Вони ж заснували й інший орден – Лівонський або Меченосців (їхньою емблемою був червоний хрест тамплієрів, до якого лише додали червоний меч). Є свідчення, що тамплієри керували і створенням на базі Тевтонського і Лівонського орденів особливого державного утворення Ordenstааt. Вони планували створити власну державу від Балтійського до Чорного моря, яка була б незалежною і в адміністративних, і в релігійних питаннях.

Цей план почав реалізовуватися у 1235 році, коли Папа Григорій ІХ своєю буллою об’єднав ордени Добжинців і Меченосців з Тевтонським орденом. Саме цього року польський князь Конрад Мазовецький підступом захопив руські землі між ріками Нуром і Західним Бугом та волинське місто Дорогочин – важливий стратегічний центр, що сполучав торговельні артерії європейських держав і Русі, а також Балтійський і Чорноморський регіони. Не маючи змоги утримати ці землі в покорі, в 1237 році Конрад Мазовецький передає їх у володіння начебто Добжинським братам (яких було всього лише... аж 14 братів-лицарів), а насправді – ордену Тамплієрів.

Перспектива створення тамплієрами своєї держави на захоплених землях “язичників” та “схизматиків” ставала реальністю. І раптом, пишуть історики, тамплієри втратили до цієї ідеї інтерес. А для пояснення несподіваної втрати інтересу історики подають не дуже переконливу версію про надмірну суворість клімату Східної Європи, розпещеність і розніженість лицарів ордену (це про тих, які відзначалися своєю суворістю та невибагливістю). В Прибалтиці для них клімат був сприятливий, а на Волині та Галичині занадто холодно? Справжньою ж причиною були аж ніяк не суворі природні умови, а занадто гострі мечі руських воїнів Данила Галицького, з якими тамплієрам довелось зіштовхнутися.



анило Галицький, який прекрасно розумів небезпеку появи на своїх землях хрестоносців, організував блискавичний похід, класичний з усіх правил військового мистецтва. На початку весни руські війська спішним маршем пішли до Берестя (нинішній Брест). Звідти вони мали йти начебто “на ятвягів”. За допомогою цих чуток Данилові вдалося приспати пильність хрестоносців і він несподівано з’явився під мурами Дорогочина. Уважно проаналізувавши манери ведення битв Данилом Галицьким і стратегічно - тактичні прийоми полководців тих часів, можна з великою імовірністю реконструювати весь перебіг битви. Ймовірно, Данило добре розумів, що штурмувати укріплене місто буде складно, а важкі облогові машини швидким маршем по весняному бездоріжжю підвести було неможливо. Несподівано ввірватись у місто, гарнізон якого перебував в умовах підвищеної бойової готовності (адже хрестоносці тільки недавно разом з поляками відбили його від русичів), також було складно.

Данилові Галицькому залишалось одне: хитрістю виманити лицарів у поле, розбити їх, і “на їхніх плечах” увірватися в місто. Для цього він, як завжди в таких випадках, послав наперед частину своєї регулярної піхоти (знаменитих літописних “пішців”, озброєних і вишколених на зразок грецької фаланги), підсилену кінними і пішими стрільцями. Хрестоносці, бачачи нечисленність піхоти, котру вони ніколи і військом не вважали (адже лицарі билися переважно верхи), на чолі з магістром Бруно кинулись у навальний наступ, але несподівано були зупинені стіною списів. (Битися з вишколеною фалангою важкоозброєних руських воїнів було не так легко, як з погано озброєними і недисциплінованими загонами ятвязьких і литовських племен. Тим паче, що Данило завжди прикривав важко озброєних піхотинців загонами лучників, котрі в бою накривали ворога градом стріл). Тим часом з боків і тилу на хрестоносців вдарили кіннота й решта піхоти Данила, які були у засідці.

У старих радянських фільмах і підручниках з історії чомусь постійно стверджувалося, що руські воїни нібито поступалися західним лицарям у важкому озброєні. Але, як свідчить археологія, в реальності озброєння руських кіннотників-бояр ХІІІ століття не лише не поступалося, а й переважало озброєння лицарів. Удар важкоозброєної руської кінноти став для лицарів фатальним. Хрестоносці були на голову розбиті і в паніці кинулись втікати. На їх плечах русичі увірвались в Дорогочин. Всі уцілілі лицарі на чолі з самим магістром Бруно потрапили в полон.

Ця перемога Данила Галицького завдала відчутного удару планам наступу хрестоносців на Схід і стала початком кінця існування лицарських орденів у Східній Європі. Через шість років пси-лицарі отримали ще одну відчутну поразку, якої їм завдав інший руський князь – Олександр Невський. А ще через 200 років війська хрестоносців були остаточно розгромлені під Грюнвальдом об’єднаними силам слов’янських військ. Тож ми маємо по праву пишатись славною перемогою наших предків під керівництвом Данила Галицького над жорстокими наїзниками, котрі “залізом і кров’ю” намагалися утвердити на нашій землі своє панування.

Тарас КАЛЯНДРУК, кандидат економічних наук


На фото: Картина Станіслава Серветника «Битва під Дорогочином».