Василь Іванишин про Дмитра Донцова

Дмитро Донцов - лицар волі і думки, духа і чину, це колосальна особистість: живий приклад, живий докір, живий пострах.

"...не гріхом, а величезною заслугою Донцова перед нацією є те, що він створив учення інтегрального націоналізму - ФІЛОСОФІЮ ВИЖИВАННЯ НАЦІЇ, ПОСТАВЛЕНОЇ НА КРАЙ МОГИЛИ...ЯКІСНО НОВУ ФІЛОСОФІЮ ВИЖИВАННЯ НАЦІЇ, ЯКА ФОРМУВАЛА НОВИЙ, РЕВОЛЮЦІЙНИЙ СПОСІБ НАЦІОНАЛЬНОГО ДУМАННЯ ПРИ ОСМИСЛЕННІ МИНУЛОГО, АНАЛІЗІ Й ОЦІНЦІ СУЧАСНОГО ТА ПЛАНУВАННІ ПОЛІТИЧНОГО МАЙБУТНЬОГО. ВОНА ВИКЛИКАЛА ОПТИМІЗМ, ПОВЕРТАЛА ВІРУ, КЛИКАЛА ДО ДІЇ.
Основна проблема, яку вирішував Донцов, зводилася до питання: як перетворити поневолену націю в націю господарів, володарів своєї ж рідної країни? Відповідь була однозначна: шляхом тотальної, безкомпромісної боротьби, опертої на власні сили.
Але боротися може тільки людина з душею воїна, а не раба, слуги чи лакея. Тому необхідно покінчити з рабською психологією і поведінкою - у всіх формах, в усіх проявах життя, передусім інтелектуальних. Підпорядкувати справі національно-визвольної боротьби і виховання борців всі ресурси нації, усі форми впливу на свідомість і навіть підсвідомість українця. Здолати століттями насаджуваний рабський інстинкт самозбереження і протиставити йому інстинкт волі до боротьби й перемог - інстинкт свободи. Необхідно інтегрувати мільйони індивідуальних воль і сил в єдину волю і силу нації, "бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ".
Донцов учив: у цій страшній борні за свободу українці мусять виступити як національний моноліт. А це можливо тільки тоді, коли її провід очолить когорта справжніх лідерів ідеї і чину, а не схильна до поступок і компромісів з усіма і всіма політична неміч. Поки є неволя, нація має бути в стані воєнного поготів'я і жити не за законами мирного часу, а за вимогами воєнного стану. "Свобода або смерть!" - цим має керуватися як окремий індивід, так і ціла нація.
Він витворив цілісну ідеологію національно-визвольної боротьби: конкретну, максимально відповідну реаліям життя, міцно оперту на історичний досвід народу, на спадщину борців, митців та мислителів, що плекали ідею національної свободи. Ця ідеологія враховувала і використовувала досвід інших народів, теорію і практику всіх без винятку переможних партій і рухів, навіть ворожих - до фашистських і більшовицьких включно.
Його філософія стала основою світогляду мільйонів українців. Його ідеологія національно визвольної боротьби послужила теоретичною базою для політичної практики ОУН, якій вдалося на цій основі виховати і поставити під знамена нещадної боротьби сотні тисяч патріотів, що без вагань жертвували собою в ім'я свободи України. Його вчення і досі не втратило свого значення як основа для витворення національно- екзистенціальної методології нашого часу і як можливий варіант національної дії в умовах не виключеної політичної безвиході.
Кажуть, Донцов хотів витворити якийсь новий тип українця, він, мовляв, як і більшовики, хотів прищепити українцям нові, чужі їм якості і ознаки, а отже, робив насильство над світоглядом, психологією, мораллю і ментальністю народу. Це неправда. На відміну від большевиків, Донцов жодної з якостей, які він хотів бачити у своєму народі, не видумував і не приносив зовні....Донцов акцентував на тих історичних обставинах, які перетворюють покірного невільника у відчайдушного воїна, характеризують безкомпромісного борця. Він нагадував українцям у цей критичний час про ті якості, які вони колись мали (особливо часто він посилається при цьому на людей 17 ст.), а потім, за віки неволі розгубили, утратили. У їх відродженні бачилась йому запорука успіху в боротьбі. Подивіться, апелював він до сучасників, ось такими рисами були наділені ваші предки в часи героїчних звершень, ось такі якості були властиві кращим людям нашого народу, якими ви гордитеся, якими захоплюєтесь, яких, зрештою, пам'ятаєте. Відродімо в собі ці риси, ці ознаки. Відродімо, бо загинемо....
Максималізмом позначений і його підхід до християнства: СПРИЙМАТИ ХРИСТА ТАКИМ, ЯК ВІН БУВ, А НЕ ТАКИМ, ЯКИМ ЙОГО ПОКАЗУВАЛИ НЕВІЛЬНИКАМ СЛУГИ ВОЛОДАРІВ ЦИХ НЕВІЛЬНИКІВ; ПЛЕКАТИ ПОСЛУХ БОГУ, АЛЕ НЕ САТАНІ. Вдумаймося в ці слова Донцова. :
"В добу, подібну до нашої, казали :"Скоріться Богові і протиставтесь дияволові, і втече від вас /Ап. Яків 4. 7./ Не раз двоєдушні чинять перше, та не мають відваги на друге. Аба мають останню, та не приймають того, першого. Тому й не можуть відігнати від себе диявола, ані від країни своєї".
Живемо в час другого приходу творів Донцова в Україну і нових нападок на його вчення. Он зневажливо відмахується від самої згадки про Донцова зарозумілий панок "звідти", який поняття не має про реалії нашої боротьби, за Україну звик боротися по західно-європейських "клюбах", а сюди приїхав як Міклухо-Маклай до папуасів... А он вигукує щось "антидонцовське" уже наш "борець", останньою повністю прочитаною книжкою якого була "Читанка" для другого класу і який ще не видушив з себе жодної власної фрази, як не тужився, але от випадково прочитав якусь брошуру - і бореться... А ось злегка деформує у зневажливій гримасі приклеєну телепосмішку демократичний златоуст, "розправляючись" із Донцовим не стільки з переконань, як з принципу: усе те нічого не варте, що вишло з-під чийогось, а не його, златоуста, пера...
Дарма стараються! Дмитро Донцов - лицар волі і думки, духа і чину, це колосальна особистість: живий приклад, живий докір, живий пострах. Він манить багатьох, але багатьох і відлякує.
Одні буквально впиваються густим конденсатом його думок і шукають в його творах готових політичних рецептів для вирішення насущних проблем нашого часу, але при цьому якось не помічають, які великі завдання ставив він у сфері духа - як необхідну передумову всіх подальших кроків у національно-визвольній боротьбі. А без цього... Сліпе наслідування лозунгів і виявів героїчної боротьби 30-50 років нічого доброго не дасть: плагіат тут не допоможе - не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку. З таким же успіхом можна запозичити методику часів Коліївщини. Правда, з косами і рогачами зараз трохи складно...
А є й такі, що криком кричать: нащо зараз видавати Донцова?! Що про нас подумає Захід?!
Що про них подумає їх власний народ, від якого, як від нерозумної дитини, вони пропонують сховати Донцова, таких ніколи не цікавило і не цікавить: для холуя головне - догодити панові, хай і чужому.
А Захід? Та біда його знає, що він подумає. А що, питається, думав про нас політичний Захід, поки ми не друкували Донцова?... Зрештою, ми будуємо Україну для себе, чи для Заходу? Для життя чи напоказ? ТА ЩО ПИТАТИ В ТИХ, ХТО МИСЛИТЬ СОБІ УКРАЇНУ ЯК СТАРУ ДІВУ, ЯКІЙ ТРЕБА ЗРОБИТИ ВІДПОВІДНИЙ МАКІЯЖ, ЩОБ ОБОВ'ЯЗКОВО ВИДАТИ ЗАМІЖ ЗА БАГАТИЙ ЗАХІД...
А друкувати справді є що. Усвідомлюємо і те, що твори Донцова - як спирт для слабкої голови: і захмеліти може. Але й від сірників трапляються пожежі. І лезом бритви можна не тільки голитися. То що- будемо послідовними і заборонимо те й те? Дико? Спрощено? А подібні пропозиції - не дикі, не спрощені? НЕ СТАВТЕ НАЦІЮ НА КРАЙ МОГИЛИ, ДАЙТЕ УКРАЇНЦЯМ МОЖЛИВІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ, ТО Й НЕ ХАПАТИМЕТЬСЯ МОЛОДЬ ЗА ТВОРИ ДОНЦОВА ЯК ЗА РЯТІВНЕ КОЛО В КАЛАМУТНИХ ХВИЛЯХ ІМПЕРІАЛІЗМУ І ШОВІНІЗМУ, ЛАКЕЙСТВА І ПРОДАЖНОСТІ.
Цікава виходить ситуація. Спочатку від творів Донцова нас пильно оберігали опікуни зі Сходу: для нашого ж блага - щоб ми не стали бандерівцями. Допомогали їм у цьому й місцеві доброхоти. Тепер від Донцова застерігають нас добродії з Заходу: щоб ми, боронь Боже, не стали націоналістами, бо це негарно для чемних хлопчиків... І знову тут як тут "рідні" доброхоти, тільки в іншому кадровому складі. Щастить Україні на "доброчинців"! У подібних випадках один мій знайомий вигукує: "Хай того чорти вхоплять, хто мені добра хоче!"
Пощезнуть! А Донцов залишиться. І ще й тому, що під його пером українська думка сягла таких глибин, висот і обширів, зазвучала в такій смисловій тональності, які доступні тільки надзвичано талановитій і внутрішньо вільній людині і до яких ніколи не підніметься мовлення холуя чи раба за покликанням...
Те, що його вихованці, рятуючи плюндровану польським шовінізмом, гітлерівським фашизмом і сталінським большевизмом Україну, змушені були пустити в хід зброю, не може ні принизити, ні, тим більше, заперечити Донцова. Бо своїми творами він виховував не дріб'язкову злобу, а праведний гнів, не бездумних різунів, а свідомих борців за свободу України. Він переконав їх, а тепер апелює до нас : НЕ МОЖЕ БУТИ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ СВОБОДИ ЛЮДИНИ, ЇЇ ЛЮДСЬКИХ ПРАВ БЕЗ ЯКІСНОГО ПЕРЕРОДЖЕННЯ НЕВІЛЬНИКА У НАЦІОНАЛЬНО СВІДОМУ ОСОБИСТІСТЬ, БЕЗ СВОБОДИ НАЦІЇ, БЕЗ ЇЇ ДЕРЖАВНОСТІ.
Донцов помер на чужині, цькований з усіх сторін. Але ось знову й знову тягнуться до його мудрих, відвертих і пристрасних творів, сповнених болю, гіркоти і - віри у волелюбний дух народу, нові покоління, інстинктивно відчуваючи у них справжнє, суттісне, екзистенціальне. А кого надихнули на особисту жертву твори його противників - ідеологів і теоретиків угодовства, націонал-комунізму, фарисейської "вселюдськості", облудно-шовіністичного космополітизму, паралізуючого рух до свободи фальшивого демократизму?
Творчість Донцова - не політичний посібник. Тому й не старіє. Це горнило національної духовності України. яке здатне переплавити руду в крицю, але також спроможне спопелити трухляву деревину, розфарбовану під благородний метал. Тому й сахаються від нього деякі "борці"...

В. Іванишин. "Нація. Державність. Націоналізм"