Межа держави

14 серпня, 2009  ▪  Борис Черкас

360 років тому вперше за модерної доби було визначено кордони козацької України

Матеріал друкованого видання № 33 (94) від 14 серпня 2009

Зображення: Малюнок: Андрій Єрмоленко

Кордони – невід’ємна складова існування будь-якої держави. Але не варто забувати, що ця умовна лінія виникає не на порожньому місці, а багато в чому є продуктом свідомості народу щодо визначення меж його розселення. Сьогодні наша держава стикається з проблемами визнання кордонів із тим чи іншим сусідом. Для їх визначення й узаконення потрібно залучати весь спектр можливостей, і не останню роль тут має відігравати історія. Проте коли чуєш вітчизняних можновладців, складається враження, що для них історія нашого народу й українських кордонів починається з пакту Молотова–Ріббентропа. І це в той час, коли інші країни не соромляться виводити права на свої території з тисячолітньої давнини! В такому підході немає нічого дивного, адже історія будь-якого народу є безперервним процесом (поки цей народ, зрозуміло, існує), незалежним від того, мав той чи інший етнос власну державу чи ні.

 

Звідки беруться кордони

 

Коли з ХХІ сторіччя дивишся на українську минувшину, історія укладання державних кордонів постає низкою взаємопов’язаних чинників. Держави українських племінних союзів (венедів, антів, полян, дулібів тощо) породили Київську Русь, яка стала матір’ю цілої низки українських князівств, що проіснували до початку XVI сторіччя (Київське князівство скасовано 1471-го, а Нов­го­род-Сівер­сь­­ке – 1520 року). Українське козацтво, яке виникло на основі військо-службового населення Київського князівства, на півдні цієї української держави створює Січ, а вже остання стає ядром Української козацької держави, що проіснувала 120 років. Визвольні змагання ХХ сторіччя українську державність виводили в першу чергу з козаччини. А вже без УНР і ЗУНР не було б УРСР, Закарпатської України і, зрозуміло, остаточної незалежності 1991 року та сучасних кордонів держави.

 

Знання цього родоводу України необхідне як для кожного пересічного громадянина, так і (особливо!) для тих представників нашого суспільства, які впливають на політику держави. Лише розуміння історії нашої держави як процесу з усіма негативами та позитивами дає змогу повною мірою оперувати на практиці конкретними подіями, датами й фактами. Однією з таких подій була Зборівська угода 1649 року, згідно з якою на міжнародному рівні було визнано кордони Української козацької держави.

 

Облога Збаража

 

Уже другий рік тривала Визвольна війна українського народу. Блискучі перемоги українського війська під Жовтими Водами, Корсунем, Старим Костянтиновом і Пилявцями дозволили поширити повстання на всю Центральну Україну. Проте ні Польща, ні Литва ще не кинули в бій усієї своєї сили, що дало привід Богданові Хмельницькому назвати свої перемоги «іграшками». Вирішальний бій був ще попереду. Крім військових і соціально-економічних проблем, що стояли перед Великим гетьманом, не останньою була ідеологічна, а саме питання – чим має закінчитися боротьба? І тут в українського керівництва вагань і розбіжностей не було – за мету ставили визволення всієї Русі (читай України, бо саме так називалися наші землі до XIX сторіччя). Що ж стосується кордонів, до яких, на думку наших пращурів, сягала Русь, то гетьман казав просто: «По Віслу (на заході), Прип’ять і Стародуб (на півночі), Сейм і Путивль (на сході)». На півдні вже запорожці дали чітке визначення: «До Чорного моря на стільки, на скільки кінь князя Вітовта зайшов» (маються на увазі часи, коли українські землі в складі Великого князівства Литовського простягалися до самого моря). Іноземним послам Хмельницький пояснював свою позицію щодо кордону двома чинниками – межами розселення русинів-українців і тим, що всі вищеперелічені землі з давнини належали руським князям.

 

Зрозуміло, що одна річ хотіти, а інша – отримати. Уряд Речі Посполитої мав зовсім протилежні плани – повстання придушити, а Січ знищити. Задля цього з заходу на Україну мали наступати два польських війська, а з півночі – литовське. Наприкінці травня 1649 року перше польське військо почало похід на український фронт у міжріччі Горині й Случі. Населення й козаки чинили шалений опір, поступово відступаючи на схід. Але, як виявилося пізніше, це відбувалося відповідно до плану Хмельницького. Ворожі війська, зайняті облогами й штурмами численних українських містечок і замків, розпорошили свої сили, тож наступ розтягнувся на два тижні. За цей час українське командування зібрало всі сили в один кулак, з’єдналося з татарами й 16 червня перейшло в наступ. Полки супротивника, захоплені зненацька, почали тікати, втрачаючи обоз і артилерію. Під Збаражем польське керівництво спромоглося-таки навести лад серед жовнірів. Планували вийти назустріч українсько-татарському війську. Проте зранку 30 червня козаки й степовики неочікувано з’явилися під Збаражем і першою атакою знищили до 4000 тис. жовнірів. Уже за кілька днів польське військо, що розташувалося в прилеглому до Збаразького замку таборі, було взято в тісне кільце. Цілий місяць українці облягали поляків. Задля деблокади Збаража король був змушений припинити мобілізацію й поспішити з походом.

 

Від Лоєва до Зборова

 

Поки на Волині відбувалися баталії українців із поляками, з півночі вздовж Дніпра в Україну рушило литовське військо. Розбивши полк Голоти, воно фактично відкрило собі шлях на Київ. Аби уникнути катастрофи, Хмельницький відправив до Чорнобиля Київський полк під орудою Михайла-Станіслава Кричевського. Останній, попри те, що полк поступався чисельністю ворогові втричі, за допомогою маневрів змусив супротивника зупинити наступ.

21 липня під Лоєвом українці атакували литовців із тилу. Весь день ішов запеклий бій. Спочатку перемога схилялася на український бік, але випадкова поява на полі бою двох кінних полків ворога вирішила долю баталії. Козаки, втративши загиблими 7 тис., включаючи самого Кричевського, відступили до Києва. Але литовське військо теж втратило не менше, й було змушене повернути додому.

 

Бойові дії Кричевського дали змогу Хмельницькому зосередитися на королівському війську, яке наближалося. На початку серпня український полководець таємно зняв з-під Збаража дві третини своїх і татарських полків та перекинув їх під Зборів. Саме тут було влаштовано пастку. Коли частина польських формувань перейшла річку Стрипу, українці й татари розпочали наступ. Розгром ворога був повний. Жовніри гинули цілими хоругвами. Здавалося, що ще трошки, й перемога буде повною, а сам король потрапить до полону. Але, як відомо, в політиці немає постійних друзів і постійних ворогів, а є лише постійні інтереси сторін. Хан, не бажаючи остаточної перемоги українців, припинив битву й пішов на переговори з королем. Хмельницький був змушений підкоритися обставинам. Почалися важкі переговори щодо статусу, кордонів і війська України.

 

«Ой, бачиш, ляше,

вже по Случ наше»

 

Козацька старшина одразу висунула вимоги щодо проведення кордону: «Почавши від Дністра, Берлинців, Бара, по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Прип’ять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любича до Стародуба й аж до московської границі». Ця лінія виникла не випадково, а майже повністю повторювала кордон Київського князівства XV сторіччя. Цікаво, що під час попередніх повстань кінця XVІ – першої третини XVІІ ст. козацтво саме цю лінію вважало своїм кордоном на заході. Після довгих перемовин обидві сторони пристали на такі умови розмежування: «почавши від Дніпра з сієї сторони в Димері, Горностайполі, Коростишові, Паволочі, Погребищах, Прилуці, Вінниці, Брацлаві, а звідти від Брацлава до Ямполя, до Дністра. А також від Дністра до Дніпра розуміється,... а з другої сторони від Дніпра в Острі, Чернігові, Ніжині, Ромні аж до московської границі й Дніпра». Кордони було зафіксовано в підписаному 8 серпня 1649 року Зборівському договорі.

 

Таким чином, вдалося вибороти тільки частину України. До того ж формально вона залишалася залежною від корони. Але сучасники розуміли, що перед ними де-факто нова держава зі своїм правителем, якого українці називали «самодержцем Русі», й до якого почали їхати посольства з багатьох європейських країн. Що ж до кордону, то, як записав у своєму щоденнику один тогочасний шляхтич, «козацтво з великою охотою й радістю почало встановлювати границю». Як відомо, війна тривала й надалі. Наприкінці життя великому гетьманові таки вдалося розширити межі української держави до Карпат і Вісли на заході, а також включити до неї південно-білоруські землі.

Щодо ворожих військ під Збаражем, то правду кажуть, буцімто бог війни має два обличчя. Поки була війна, обидві сторони билися жорстоко. А наступного дня після підписання перемир’я чимало вояків перемішалися між собою, розшукуючи знайомих. Навіть король упізнав серед охоронців гетьмана німецького шляхтича, в минулому капітана своєї гвардії, а нині одягненого й остриженого на козацький штиб. Українці частували вчорашніх обложених горілкою, яблуками, хлібом. Після виплеску позитивних емоцій Хмельницький віддав наказ відступати на схід. Українські полки йшли табором із піднятими прапорами під звуки музики. Замикав похідну колону сам гетьман на чолі кінноти. Навіть у цьому фінальному акорді український керманич зміг продемонструвати силу й велич свого війська і, врешті-решт, народу.

 

ДЕКЛАРАЦІЯ ЙОГО КОРОЛІВСЬКОЇ МИЛОСТІ ЗАПОРОЗЬКОМУ ВІЙСЬКУ НА ДАНІ ПУНКТИ СУПЛІКИ

 1. Його королівська милість своє Запорозьке військо заховує при всяких давніх вольностях і відповідно давніх жалуваних грамот свою жалувану грамоту видає.

 

2. Лічби війська, бажаючи вигодити підданих своїх проханню і заохотити їх до своїх послуг та Річі Посполитої, дозволяє мати його королівська милість 14 тис. Запорозького війська, а спорядження реєстрів повіряє гетьманові свого Запорозького війська з такою декларацією, аби котрий був би для того здібний відповідно гідності, і до реєстру вписувати козаків як у добрах шляхетських, так і в добрах його королівської милості.

 

І то за таким описом міст: від Дніпра, почавши з того-ото боку в Димері, в Госностайполю, в Користишеві, в Паволочі, в Погребищах, у Прилуці, у Вінниці, у Браславлю, а отим-ото від Браславля до Ямполя, до Дністра, також і до Дністра має розумітися [загалом], мають прийматися козаки в реєстр. А з другого ото боку Дніпра: в Острі, в Чернігові, в Ніжині, в Ромні і всюди аж до московського кордону та Дніпра. А що стосується інших місць його королівської милості та шляхетських над міру в тих описаних пунктах, то там козаки вже не мають бути. Вільно, однак, із них тому, котрий хоче бути в козацтві, без панського гамування вийти з усією маєтністю на Україну, коли буде прийнятий котрий до реєстру. А те спорядження реєстру має відправлятися через гетьмана запорозького найдалі до нового року свят руських (тобто до Різдва Христового) таким ладом: гетьман Запорозького війська має з підписом своєї руки і з військовою печаткою учинити реєстр за іменем тих усіх, котрі будуть уписані в козацтво, а те для того, аби в козацтві залишалися при козацьких вольностях, а інші всі мають підлягати замкам його королівської милості, а в шляхетських добрах своїм панам.

 

3. Чигирин, так як є в своєму обрубі, має бути завше при булаві Запорозького війська, який його королівська милість дає і теперішньому гетьманові війська Запорозького, доброрідному Богданові Хмельницькому, чинячи його вірним своїм слугою та Річі Посполитої.

 

4. Що тільки діялося під час теперішнього замішання з Божого допусту, те все має бути в забутті, не повинен жоден пан чинити помсти й карання.

 

5. Шляхті, як віри роської, так і римської, котра під час того замішання будь-яким способом бавилася при Запорозькому війську, його королівська милість із панської своєї ласки пробачає і переступ їхній покриває. А коли б котрого упрошено, як з добр дідичних, так і з інших, або котрого виведено, оскільки те все діялося в теперішнім замішанні, має бути сеймовою постановою скасовано.

 

6. Військо коронне, де козаки із реєстрового спорядження будуть, у тих місцях становиськ своїх не має мати.

 

7. Жиди державцями, відкупниками й закупниками християн і жителями не повинні бути в українських містах, де козаки мають свої полки.

 

8. З огляду на замішання унії, як у Короні Польській, так і у Великому князівстві Литовському, також щодо церковної цілості добр, фундацій, які до них належать, які мали за давніх літ, також і щодо всіх прав церковних, як буде намовлено і постановлено з преосвященним отцем митрополитом київським і з духовенством на найближчому сеймі, щоб на жадання отця митрополита все було дозволено, його королівська милість готовий дотримати, аби кожен тішився із прав та вольностей своїх і дозволяє мати місце в сенаті преосвященному його милості отцю митрополиту київському.

 

9. Гідності й усі уряди у Київському, Браславському, Чернігівському та Руському воєводствах, а саме: воєводства, каштелянства, підкоморства, староства, земські суддівства та інші уряди, також і гродські має роздавати його королівська милість жителям чину шляхетського, відповідно давніх прав та привілеїв, до чого книги й виписи із книг мають видаватися руським письмом, і хоча то недавнім часом така конституція була вийшла, щоб руські письма як у земствах, так і в градах відставити, то щоб та конституція відставлена була, а ті уряди й достойності шляхти мають віддаватися шляхті віри роської.

 

10. У місті Києві, де є упривілейовані роські в школи, отці єзуїти не мають там і по інших українських містах бути фундовані й ані деінде перенесені; школи отож усі інші, які там є з далеких часів, мають бути цілком утримані.

 

11. Горілкою шинкувати козаки не мають, окрім того, що на свою потребу зроблять щось; гуртом вільно йому [козаку], буде продавати, шинки ж медів, пив мають бути згідно звичаю.

 

12. Вдови залишені козацькі, щоб образи від панів та урядів не мали.

 

Ті пункти мають бути на сеймі затверджені, а тепер нехай усе піде в забуття, тільки згода, милість має бути захована поміж обивателями.

 

Іоан Казимир, король        
         Печать канцелярська