До 21-ої річниці незалежності. Роздуми

24 Авг 2012

От і наступає 21-ша річниця незалежності України. І якось сумно на душі, бо пройшов 21 рік нашої новітньої історії і пройшов марно. Лише по виробництву пива Україна перевищила показники 1990 року. Все решта – недосяжна мета. Не хочеться задавати російські питання: Хто винний та що робити. Ці питання і росіянам не допомогли, і нам не допоможуть. У нації немає винних і «Нам ні на кого надіятись і ні на що сподіватись!», як писав свого часу Микола Міхновський.
Не хочеться писати про Януковича, Партію регіонів  і опозицію. ПР на майбутніх парламентських  виборах переможе, не може не перемогти. Опозиція вибори програє, не може не програти. Із тези і антитези народиться синтеза. Не знаю, яка вона буде. Знаю тільки, що перемога ПР – початок кінця президента Януковича. «Але якось то воно буде, бо ще ніколи не було, щоб ніяк не було.» Фразу цю приписують ясновельможному гетьману Богдану-Зіновію Хмельницькому. У ній відчувається щось східне. Може від даосів, може від дервішів. Мабуть, так говорив ще козак Мамай. Хоча вітчизняні історики до цих пір не можуть пояснити, як ординський беклярибек став українським козаком.

Козак Мамай для мене така ж загадка, як і Віктор Медведчук. Мамай був беклярибеком, а Медведчук хоче ним стати… А от як? Ну якось то воно буде… Почнемо роздуми.

Незалежність і залежність

Коли люди промовляють ці слова,  забувають, що коли настала незалежність, то виходить до неї була й залежність? Так, була, від Росії. Якби та Росія не звалась і скільки б кар’єристів з України не робило в ній успішну кар’єру.

Розколотість України проявляє себе не стільки у мові чи географії, скільки  у відсутності загальнонаціональної ідеології. Наріжним каменем такої ідеології буде визнання минулої і почасти теперішньої залежності від Москви, тобто колоніалізму і неоколоніалізму. «Вінегрет» в головах співвітчизників — на руку чинній владі. Бо тільки так може існувати несумісне. Червоний прапор в якості державного, але без Леніна і комуністів, — повний абсурд. А синьо-жовтий — без Петлюри і Бандери? Коли більшовицька  Росія воює з Польщею Юзефа Пілсудського, то це радянсько-польська війна. Коли та ж сама Росія воює з УНР, то це війна громадянська. У собаки хвіст росте вгору, а у корови – вниз! І це різні речі.

У школярів, які вчать у школі історію України, зокрема історію «громадянської війни», неминуче має виникнути запитання: а де тут «наші»? Якщо «наші» — червоні, що перемогли, то як до цієї перемоги відноситься українська незалежність 1991 року? А якщо «наші» — УНР і ЗУНР, то яке відношення до них має сучасний український режим взагалі і «міністр пропаганди» доктор Табачник зокрема? Леонід Кравчук, який проголосив українську незалежність 1991 року в Києві — фундатор української держави, а Ярослав Стецько, що зробив те ж саме, але 1941 року і у Львові – «фашістскій пособник», якого гітлерівці доправили до концтабору! Але годі шукати логіку в палаті №6!

В романі Джорджа Орвела «1984» є цікавий сюжетний хід: головний герой ніяк не може з маси суперечливих фактів сконструювати несуперечливу картину світу. І лише коли йому до рук потрапляє заборонена книга, все стає на свої місця. То чому не написана українська «заборонена книга» і чому вона не стала загальнодоступною?

Частково така книга вже написана. Але інформація, сама по собі не секретна, розкидана по різним джерелам. А от чому на «секретну книгу» немає соціального запиту, питання цікаве. Справа в тому, що в сучасній Україні представлені відразу три ідеології, що не тільки конкурують між собою, але водночас є конкурентами і для нашої об’єднавчої ідеології. І це чи не найголовніша причина, чому об’єднавчій ідеї важко пробитися через асфальт традиційних ідеологій.

Про три ідеології, бодай вони щезли…

Що являють собою три традиційні українські ідеології? Це – традиційний український націоналізм, традиційний російський комунізм та компрадорський лібералізм. Традиційний український націоналізмісторично виник, як саджанець інтегрального націоналізму Дмитра Донцова на примордиалістському ґрунті. Справа в тому, що в конкретних умовах Західної України 30-их років минулого століття один і той же українець співпадав в етнічному, релігійному і політичному відношеннях. Українець, що ставав римо-католиком, автоматично ставав і поляком. Ідея нації, як спільноти людей, об’єднаної спільним майбутнім, в тогочасній Західній Україні просто не могла виникнути. А боротьба УПА за незалежність України закріпила примордиалістські ідеї в масовій свідомості.

Нагадаю, що суть примордиалістських ідей полягає в тому, що нацією вважається об’єднання людей за етнічною ознакою. Тобто, всі етнічні українці одночасно є і політичними українцями. З іншого боку, етнічні неукраїнці, наприклад потомки росіян чи потомки від змішаних сімей, не можуть належати до української нації. Не раз бачив щире здивування західняків, які дійсно не розуміли чому етнічний українець з Донбасу не розділяє їх націоналістичних поглядів.

Конструктивістський підхід до націоналізму, навпаки, не акцентує увагу на етнічній складовій нації, а вимагає лише визнання від своїх адептів національної ідеї, яка, як зазначалось вище, полягає в ідеї спільного майбутнього або в т.з. національному міфі. Національний міф — поняття більш широке, ніж ідея спільного майбутнього, позаяк він зв’язує в одне ціле картини минулого, сучасного і майбутнього, і цим формує національний світогляд. Не треба підходити до міфу з позицій раціональної науки.

Примордиалістські ідеї і зараз популярні в Західній Україні, яка є базою традиційного українського націоналізму. Водночас, там де існує змішане в етнічному відношенні населення, навіть з переважанням українського елементу, примордиалістська ідея є руйнівною, позаяк знову ділить єдину спільноту на етноси і національні групи. Один провокатор, що шукає «чистих українців», здатен зруйнувати хисткий національний мир.

До речі, зауважимо, що «чистих українців» ніколи й не існувало, бо ще з часів Київської Русі Україну населяло змішане в етнічному відношенні населення, головним чином слов’яни і тюрки. Вискажу крамольну думку, що тюрків очевидно було навіть більше, ніж слов’ян. М.Грушевський в своїй «Історії України-Руси» наводить, на піваркуша, перелік тюркських назв українських міст, які тягнуться від Галичини до Чернігівщини. Додайте до цього торків, берендеїв, половців, чорних клобуків (каракалпаків), бродників, які вільно жили в наших степах, особливо в ординські часи, коли державних кордонів (в межах Орди)  не було і ви отримаєте картину етногенезу українців.

І говоримо ми, українці, нині  українською мовою тільки тому, що тюрки на той час не мали світової релігії і писемності. І тому слов’яни асимілювали тюрок, а не навпаки. Як тільки в степ проник іслам, все змінилося. Але то вже інша історія.

Інша наша традиційна ідеологія – російський комунізм. До кінця 20-их років ХХ століття це був просто комунізм, але коли тов. Сталін взяв курс на будівництво соціалізму в одній країні, то й комунізм набув виразно російського забарвлення. В умовах дикого українського капіталізму, соціальна складова комунізму скоріше пропагандистський гачок, на який адепти Петра Симоненка ловлять довірливе пострадянське населення. А от національна складова комунізму – вельми актуальна. Оскільки в статусі національної меншості, попри те, що в окремих місцевостях вона становить більшість, пропагувати російський шовінізм не комільфо, він пропагується під виглядом інтернаціоналізму. Це давній, ще радянський трюк.

Цією ідеологією російське та зросійщене (аж до зміни національної ідентифікації) населення України намагається зберегти свій постколоніальний статус правлячої меншості. Об’єктивно, на них чекає асиміляція, але нічого поганому ми в цьому не бачимо, оскільки їхній  спосіб життя практично не відрізняється від українського. Але ще більшими шовіністами в порівнянні з етнічними росіянами є зрусифіковані українці, оскільки вони дуже болісно переживають комплекс національної зради. Російський комунізм живиться страхом, що в Україні почнеться національна дискримінація за мовною ознакою. Насадженню цього страху сприяють пропагандисти, як з боку традиційного націоналізму так і з боку комуністів, – наявність спільного ворога об’єднує. Об’єктивною причиною цього страху є відсутність шкіл і курсів для опанування української мови дорослим населенням російськомовних регіонів. Відсутність фінансування відповідних проектів – спільна риса   помаранчевої і біло-блакитної влади. Компрадорська влада взагалі заінтересована в наявності «більшого зла», байдуже, реальне воно чи уявне. Аби лишень люди в процесі маніпуляції,  вибирали «менше зло», тобто саму владу.

Нарешті, третя і остання традиційна ідеологія – компрадорський лібералізм. Ідеологія для посткомуністичної України відносно нова, оскільки в радянські часи не була поширена, за винятком західної радіопропаганди. Центральна ідея лібералізму – свобода індивіда, що на практиці означає зменшення ролі держави у суспільстві. Бо величина свободи – константа. Зменшуючи свободу одного, водночас збільшуємо свободу іншого.

Під красивою обгорткою лібералізму ховається утилітарна політика монополістичної буржуазії, яка особливо від часів Карибської кризи (1961р.) намагається ослабити національну державу, як чужу, так і власну. Водночас, говорячи про транснаціональний капітал не треба перебільшувати його транснаціональність, оскільки такий капітал, подібно до корабля має свій «порт приписки». І коли десь транснаціональному капіталу наступають на хвіст, то вирішувати проблему доводиться морським піхотинцям або ЦРУ.

Якщо в себе на Батьківщині ліберали намагаються принизити роль власної держави і тим самим перерозподілити на свою користь те, що наразі є державним (загальнонаціональним), то чого чекати від них в Україні? У нас існує винятково лібералізм компрадорський, тобто він відображає інтереси передовсім наших компрадорів і їх бізнес-партнерів. Розуміючи всю непевність свого подальшого існування, наші олігархи намагаються убезпечити власне майбутнє шляхом домовленостей з елітами Заходу. Захід – він цинічний, багато обіцяє. Але зміниться адміністрація… А нова адміністрація вже нічого і ні кому не винна. І так буває. Але от Кучмі гарантували…  Поки Кучма не порушив свою частину угоди, і Захід тримає слово.

Однак і наші олігархи не дуже вірять Заходу. Бо шлях на Захід, тобто в ЄС, неминуче означає ліквідацію олігархів, як класу. Середини тут бути не може: або українська економіка контролюється західними ТНК (оце і є входженням до ЄС), або — вітчизняними олігархами (і тоді ніякого ЄС). В Україні, при подібності ідеологічних конструктів, слід розрізняти два види компрадорського лібералізму: донорський (західний) і реціпієнтний (український). Західні країни ведуть пряму пропаганду на Україну, продовжуючи робити те, чим завжди займались ще в часи СРСР, — пропагувати переваги «західного способу життя». Їх відразу можна досягти, коли стати частиною Заходу. Про те, які умови висуває Захід, щоб стати його частиною, пропагандисти, звісно ж, мовчать.

Лібералізм український більш практичний в тому плані, що він утилітарний, тобто це не стільки ідеологія, скільки більше пропаганда. Завдання пропагандистів – підсовувати нашим допитливим людям фальшиві ідеологічні конструкти, щоб вся їхня енергія замість боротьби з режимом, йшла на боротьбу з вітряками, тобто маніпулювати свідомістю.

Про три вади трьох ідеологій

В чому полягає деструктивність традиційних ідеологій?  Примордиалістський націоналізм, хоч він і є питомо українським явищем, на сучасному етапі перешкоджає консолідувати націю. Політичне українство явище більш широке, ніж українство етнічне. Інакше кажучи: що годиться для України Західної, те неприйнятне для України Східної. Задача стоїть: консолідувати українську націю безвідносно до її етнічної складової.

Шкідливість московського комунізму полягає в його антиукраїнському єстві. Фактично це ідеологія «п’ятої колони» в Україні. Формально пропагуючи інтернаціоналізм, комуністи насправді діють в інтересах російських імперіалістів. А існування українців, як окремої нації, московськими планами не передбачене. Зрозуміло, що різні комуністичні ідеологи закладають у свої теорії хто більший, хто менший відсоток російського шовінізму. Але реальність така, що в умовах неоколоніалізму ніякі «рівноправні союзи» з Росією просто неможливі. Сама постановка таких питань – це вже  початок втрати суверенітету. З цього не випливає, що з Росією неможливі союзи взагалі. Вони можливі, але лише такі, де ми матимемо право вето, тобто де зможемо гарантувати власний суверенітет.

Якщо московський комунізм знаряддя російського неоколоніалізму, то лібералізм – західного. Нам пропонують, як велике благо, відмову від сильної національної держави на користь свободи індивіда. Але цей вибір не лише штучний, він помилковий. В бідній, злиденній країні свободи і демократії не буває за визначенням. Соціальні проблеми там не вирішуються і при даному рівні розвитку продуктивних сил вони й  не можуть бути вирішені. Навіть якщо красти перестануть! Тому бідна країна – поліційна країна, ну щоб бідні не повбивали багатих. То про яку свободу можна говорити в поліційній країні?

Всі приклади успішних модернізацій  другої половини ХХ століття і початку ХХІ (Південна Корея, Тайвань, Малайзія, Сінгапур, КНР, В’єтнам) – є прикладами модернізацій з участю сильної національної держави. Винятків з цього правила немає! У східноєвропейських країнах справжньої модернізації не відбулося. Соціалістичні підприємства були скуплені західним капіталом. Локомотив польського машинобудування – Гданська судноверф – банкрот! І якщо Україна хоче, цитуємо Лі Куан Ю, перейти з третього світу в перший, то вона повинна мати сильну національну державу, як знаряддя модернізації.

Британська держава в Україні

Сильна національна держава – єдина реальна перешкода транснаціональному капіталу. Тому транснаціонали за таку демократію, яку можна звалити, витративши 100 тисяч доларів на компанію в ЗМІ. Зазначимо, що класична англійська демократія – взагалі «неправильна». В Британії відсутній класичний поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Функцію Верховного суду там виконує верхня палата парламенту – Палата лордів. Члени Кабінету міністрів одночасно являються депутатами нижньої палати – Палати громад. Жодна Венеціанська комісія не затвердить британську конституцію, якщо британці захочуть її (конституцію) мати.

Але на випадок надзвичайних обставин британські порядки працюють відмінно. Делегування частини парламентарів (лідерів) у виконавчу владу може призвести до формування в країні двох центрів влади і, зрештою, привести до вотуму недовіри уряду з боку своїх однопартійців, як це сталося в Росії в 1917 році. В Британії таке неможливе. Прем’єр-міністр сам раз на тиждень виступає в парламенті, відповідаючи на питання опозиції і однопартійців. І цим він завжди тримає руку на пульсі подій. Не кажучи вже про те, що він — лідер партії, і де-факто — лідер парламентської фракції.

І ще. Верхня палата британського парламенту представлена здебільшого родовими аристократами-орендодавцями землі та англіканським духовенством, — особами,  добробут яких не залежить від поточної ринкової кон’юнктури. Британців не злякаєш вимогою: відкрийте свій ринок для нашої курятини, а то введемо ембарго на вашу металопродукцію. Пересічного лендлорда мало цікавлять і курятина, і металопродукція, але він завжди буде відстоювати національні інтереси Великобританії на відміну від власника металургійного заводу чи птахоферми!

Звичайно, майбутня українська конституція повинна максимально копіювати британські зразки. І останні, кого ми будемо з цього приводу слухати, будуть члени Венеціанської комісії. Доцільно буде заявити європейцям, що ми ні за яких обставин не збираємось вступати до їхньої Європейської спільноти, а заодно вийти з Ради Європи і забути дорогу в Брюссель.

Правлячі кола Заходу в рамках збереження здобутків «золотого мільярду», проводять політику обмеження зростання населення. Це проявляється в законодавчому оформленні руйнації сім’ї, ювенальній юстиції та пропаганді гомосексуалізму. Нам такі «цивілізаційні здобутки» не потрібні.

Лише внаслідок примітивності і недолугості нашої бидлоеліти українському суспільству нав’язується думка, що нам обов’язково кудись треба «вступати». Називаються дебільні аргументи на кшталт аргументів «Онотолє» Вассермана, що для продажі літаків потрібен ринок  в 200 мільйонів душ. Якби так думали швейцарці, то ми б ніколи не бачили шоколаду «Нестле». Якби так думали південні корейці, то ми б ніколи не чули про мобільники «Самсунг» і поїзди «Хюндай».

Ще один дебільний аргумент: вступайте до НАТО, бо так дешевше утримувати армію. Ну, якщо в НАТО сидять одні меценати, то армія нам взагалі не потрібна, хай НАТО нас захищає за красиві очі наших дівчат. Але ж Наполеон говорив, що народ, який не хоче годувати свою армію, буде годувати чужу! Україна не повинна входити ні до яких військових блоків, щоб не дратувати ні Росію, ні Захід. Ми повинні бути нейтральними, як шведи, але водночас мати сильну армію, бажано, з атомною зброєю.

Китайська економіка в Україні

Ну і не можна не сказати про економіку. Криза, яка триває з 2008 року, виникла в США і спровокована тамтешнім бізнесом. Можна в марксистському дусі говорити, що кризи – постійний супутник капіталізму, але це не зовсім так. Формальна причина кризи – неспроможність ринку проковтнути всю масу виготовлених товарів. Це настає або внаслідок вичерпання ємності ринку (екстенсивне  освоєння), або внаслідок скорочення платоспроможного попиту населення. З початком кризи ці два комплекси причин починають діяти одночасно. Виробництво падає, бо немає попиту. А попит падає, бо населення є одночасно і робочою силою , і покупцем: нема зарплат, нема покупок.

Якщо процес пустити на самоплив, з надією на порятунок міфічним ринком, як це сталося на пострадянському просторі після 1991 року, то наслідки подій будуть аналогічні наслідкам Другої світової війни. Але на Заході цю проблему (як виходити з кризи) вирішили ще в часи Великої депресії. Маємо на увазі кейнсіанство. Умови подолання кризи в США або в  гітлерівській Німеччині мали свої особливості, але скрізь вони характеризувались великим впливом держави на економіку країни і кредитуванням реального сектору економіки шляхом емісії грошей. Скажімо в Німеччині філія держказначейства була замаскована під так званий МЕФО-інститут, що видавав так звані МЕФО-векселі. МЕФО-векселем можна було розплатитись з вітчизняним постачальником сировини або матеріалів. Очевидно, і гроші на зарплату можна було отримати, інкасувавши вексель у банку. Не можна було лише обміняти вексель на іноземну валюту, яку німецькі колеги Ющенка і Стельмаха відразу б вивезли  з країни.

Тобто маховик економіки запускається почасти створенням попиту держзамовленнями, почасти – витрачанням зарплат. Але фінансуються держзамовлення не з допомогою іноземних кредитів, які треба буде повертати з процентами, а шляхом емісії. Оскільки кредитується реальний сектор економіки, то інфляції практично не буває: приріст грошової маси  урівнюється приростом маси товарної.

Чому ж такі прості ідеї, які вже довели свою ефективність в минулому, не використовуються тепер? По-перше, тому, що у плани  американських лібералів не входить посилення ролі держави в економіці.

По-друге, у плани американських банкірів не входить, щоб держава займалась самокредитуванням (емісією грошей). Держава повинна отримувати кредити під процент від банкірів і погашати кредити податками, які платить вся нація.

По-третє, сучасна американська економіка в значній мірі втратила товарний характер, позаяк підприємства або були винесені в Китай і інші країни, або просто зачинились. Зараз економіка США  виготовляє головним чином «послуги» і кредитувати просто нікого.

По-четверте, основна маса грошей крутиться не в реальній економіці, а в спекулятивних біржових операціях.

Але нам, українцям, відновити, точніше в значній мірі створити заново, сучасну економіку цілком можливо, і саме кейнсіанськими методами. Для цього потрібно:

1. Створити дієву національну ідеологію.
2. Створити партію, що керуватиметься національною ідеологією.
3. Прийти до влади і реалізувати задумане.

Юрій Проценко для «Хвилі»