Закон КаКа та Київ... І ще багато чого побаченого.

Пройшло вже більше року з моменту вступу в дію відомого закону "Кака", або "мовного", або, офіційно, "Про засади державної мовної політики". Основні удари по українській мові там були спрямовані на сфери, де вона могла похвалитися хоч якимись здобутками - це реклама, кінопрокат, трійка ЗМІ (преса/радіо/телебачення) та освіта. В деяких галузях успіху було досягнуто, в деяких ні - через цілком логічні причини. 

Наприклад повний крах своїх сподівань регіонали отримали в освіті. Двадцять років коту під хвіст просто так не викинеш, виросло вже не одне покоління, яке повністю всі класи пройшло в школі українською мовою, тому попри мрії Ківалова та Колєсніченка, батьки масово не понесли заяви на переведення дитини на російську мову освіти. Деякий успіх починання мало в агресивно українофобних регіонах Луганщини, Донеччини, Одещини та Криму, де кількість учнів, які навчаються українською, навіть скоротилася, але це були цифри на рівні одного-двох відсотків, що мізерно. Більшість населення так чи інак збирається тут жити і навчатися, тому обирає державну мову. 

Ніякого успіху не досягли і в сфері ЗМІ, але з повністю протилежних причин - ця сфера давно і міцно русифікована, більше того, скуплена до ноги російським та проросійським капіталом. Як вже не раз демонструвалося хоча б і тим же "Українським тижнем", паперова преса, радіоканали та телеканали в Україні належать кільком мегахолдингам, вливання фінансів в які йде зовсім не з реклами і не з підписки, а з інших джерел з відповідною метою, тому нічого іншого від них не можна було очікувати. При цьому абсолютно всі ці холдинги мають російське походження, тож годі було сподіватися на якийсь інший результат. Єдиними білими плямами на цьому тлі виглядають лише дві категорії - державні видання та іноземні грантові проекти, як "Український тиждень" та нещодавно відкритий "НатГео". Окремо стоїть "Газета по-українськи" та її журнальний варіант "Країна" - проект, створений одним з найближчих помічників Ющенка Іваном Васюником на кошти Костянтина Жеваго, є одним з останніх залишків "помаранчевих" часів і на що він досі живе я не уявляю. Принаймні я читати подібну пресу не спроможний через її низький рівень, хоча готовий підтримати гривнею кожне гарне починання в сфері україномовних ЗМІ. Деякі зміни внесла криза 2008 року - вона повибивала з ринку видання, які мали українське походження, однак в силу своїх переконань продовжували випускатися російською мовою, одночасно потрапляючи під вогонь з двох сторін: з одного боку їх тіснили російські ЗМІ, які все більше й більше захоплювали українських ринок, користуючись необмеженим капіталом з материнських компаній в Росії, з іншого вони не знаходили підтримки у населення, яке все більше й більше стає україномовним з чисто еволюційних причин. Найяскравішим прикладом є видавничий дім ІТС, який свого часу був піонером приватної видавничої справи технічної спрямованості (у мене досі в архіві на довгу пам'ять лежить один з перших куплених номерів "Компьютерного обозрения" десь так 1995 року, ще повністю чорно-білої поліграфії, з якого я тоді дізнавався новинки щойно відкритої для себе комп'ютерної галузі) перед кризою випускав більше десяти різних журналів, після неї був змушений закрити один за одним всі свої видання і зараз ледь жевріє на кошти від свого порталу та служби прайсів "Хотлайн", що на неї досі зав'язана більшість торгівлі в Україні. Коли я побачив днями нову їх рекламу (традиційно російськомовну), відразу згадав суперечки зі співробітниками ІТС на їхньому форумі щодо мови видань, де вони доводили, що "для цього ще не настав час". Життя, як завжди, все розставило по місцях, але до декого ще досі нічого не дійшло. 

Була ще одна історія з "Газетою по-київськи" - виданням дуже якісним з точки зору вибору матеріалів та якості їх подання, яке вже почало виходити на рівень країни (при цьому традиційно для проросійської ментальності виходила вона "по Збручу" - "Газета по-львівськи" була українською мовою, а от вже "По-київськи" - російськомовна), однак її дуже швидко "зарізали", щоб звільнити ринок і тепер вільну нішу швидко займає надзвичайно схоже на неї видання "Вєсті" - з цікавими матеріалами і гарними журналістами, засноване Ігорем Гужвою, котрий пішов зі скандалом разом з половиною редакції з ахметівської "Сегодня" нібито через цензуру. При цьому він є шеф-редактором "Московских новостей", а сам проект "Вєсті" (який нещодавно почав випускати ще й журнал "Вєсті: Рєпортьор") має настільки потужну фінансову підтримку невідомо звідки, що стає зрозуміло, звідки ноги ростуть, хоча журналісти там справді фахові - цього не відняти, тому ніякої агресивної чи навіть позірної проросійської позиції в текстах поки що не проглядається. А що гроші туди гатяться неймовірні можна зрозуміти з кількох цифр: повнокольорова газета на 16 сторінок поширюється безкоштовно на перехрестях та в інтернеті тиражем в 370 000 екземплярів, а щотижневий журнал високоякісного друку на 84 сторінки поширюється за смішну при його собівартості ціну в 10 гривень тиражем в 50 000 екземплярів, тобто навіть приблизно вся ця справа вилітає невідомому "благодійнику" десь в мільйон гривень на тиждень. Для чого це робиться, гадаю, побачимо ближче до виборів, але факт показовий. Що найсмішніше - у вперто російськомовному проекті 99% реклами зроблено українською мовою. Але ж, падлюки, при цьому гарно роблять свою справу - якби на ринку було аналогічне за якістю видання українською мовою, платив би за нього будь-які гроші. 

Радіо та телебачення теж не виняток - якщо раніше, в часи квотування, українську музику російські радіоканали (а інших у нас і нема) крутили вночі, щоб виконати умови закону, то тепер вони її не крутять взагалі - хоч так, хоч інак, а почути її вдень неможливо і тут нічого не змінилося. Ще якось можна було терпіти наповнений англомовною музикою "Радіо-рокс", але останнім часом з нього надто вже сильно вилізли роги його інвесторів, і музика стала постійно пересипатися рекламою компартії та страшними залякуваваннями щодо євроінтеграції від Медведчука, тож особисто я від радіо відмовився взагалі. Ну а телебачення я й так не дивлюся вже 15 років, тож нічого не можу сказати щодо змін. Скажу лише, що як десять років тому, так і зараз в газетах читаю про новорічні проекти, злизані у росіян - значить нічого не змінюється. 

Найцікавіше стало з рекламою. Вона й до прийняття закону мала "зональність", якою чхала на закон про мову реклами - якщо на західній Україні неможливо було побачити російськомовну, то на сході та півдні вона вся була російськомовна і ніхто цьому ради дати не міг - але обов'язковість її подання служила головною підставою для виття українофобів, які доводили, що в Києві їх змушують дивитись на рекламу українською, розміщену насильно, а от якби можна було публікувати її вільно, то вона була б вся російськомовна, бо "Кієв - русскій город". При цьому в законі насправді не було обмеження на мови, реклама могла бути якою завгодно мовою, аби лиш містила український аналог тексту. До останньої вимоги не ставилося ніяких додаткових умов, тож навіть за "клятих помаранчевих українізаторів" особливо наполегливі русофіли спокійно собі розміщували рекламу російською, ховаючи український текст мініатюрним шрифтом десь в самому низу поруч з цифрами накладу та вихідними даними видавництва. Але привід вити був. І ось його скасували - щось змінилось? Дзуськи. Як була півтора роки тому практично вся реклама в Києві україномовною, так і лишилася. На "російськомовний бік" перекинулися хіба що ті, хто позірно виконував умови через велику увагу до себе, а тепер відмовився від цього, наочно продемонструвавши свої походження і переконання - забудовники. От їхня реклама стрімко русифікувалася на 100%. Ще бачив кілька бігбордів ресторанів російської спрямованості - як-от "Калінка-малінка" чи "Варєнічная" біля вокзалу. В цілому ж рекламодавці зрозуміли, що мають справу з містом, де насильна русифікація може вилізти лише боком - в чому наочно переконалися українофоби з мережі ресторанів "Танукі" (бігборди їхні, втім, досі оформлені російською мовою). Навіть такі російські компанії, як банк "Русскій стандарт" чи мобільний оператор МТС, роблять не лише свою рекламу українською мовою, а ще й залучають до неї колоритних українців на зразок чубатого боксера Усика. Хоча досі існують вперті оригінали, як-от мережа спортклубів "Спортлайф", але в цілому ось така реальна відповідь ринку на "соплі і воплі" українофобів. Принаймні в Києві. 

Ну і моя улюблена тема - кіно. Тут на захист мови стали чинники, створені за нещасних п'ять років помаранчевої влади, які збіглися з економічним зростанням і позицією (про)українських компаній в цій сфері. Грошей у людей стало більше, вони почали витрачати їх на розваги і почала хоч і не бурхливо, але досить непогано розвиватися мережа кінотеатрів. Стараннями кінопрокатників в травні 2006 року Україна єдина з колишніх республік СРСР з'явилася на головному кіностатистичному порталі світу boxofficemojo.com, як окрема країна - всі інші досі входять в зону "Росія та СНД"(Russia - CIS) і знайти там дані стосовно білоруського, вірменського чи азербайджанського прокату неможливо. Лише рік потому, в середині 2007 року туди ж підтягнулися країни Прибалтики. На хвилі "вітру змін" кіновиробники, в першу чергу власник компанії «B&H Film Distribution» Богдан Батрух, змусили владу звернути увагу на тотальне засилля російських прокатників на українському ринку при жебракуючих українських акторах. Хто не пам'ятає - спроби вирішити питання мирним шляхом (через квотування 50/50 копій українською та російською мовами) було тупо проігнороване росіянами, в результаті чого довелося примусово перевести прокат на українську мову. Відразу після цього знайшлися гроші навіть у росіян, які не захотіли втрачати ринок, і в Україні виникло одразу кілька студій з можливістю робити дублювання на рівні світових стандартів. При цьому знайшлися-таки унікуми на зразок директора мережі кінотеатрів "Мультиплекс", які почали кричати про гігантські втрати і нерентабельність - щоправда ця "нерентабельність" чомусь не завадила ані прибуткам галузі в цілому (з $60.5 мільйонів на 2007 році до $93.5 мільйони в 2012 році), ані росту самої мережі "Мультиплекс", яка з 2007 року виросла втричі, з 22 екранів до 59, а до кінця цього року планує вийти на цифру 87 екранів. В результаті бюджет почав заробляти гроші, економіка почала крутитись на прибутки, які раніше виводились до Москви і "побачив він, що це є добре". Тож не дивно, що коли для підтримки свого проросійського електорату і для своїх зовнішньополітичних цілей потрібно було пропихнути закон про мови, регіонали увели в ньому норму про "вибір мови прокатником", однак не стали різати золотояйценосну курку і залишили пункт в законі про видачу прокатних посвідчень, який наголошує, що стрічка має бути озвучена українським виробником. Ну а далі вже спрацювали бізнесові закони про мінімізацію витрат - жодному прокатнику так і не вдалося довести американцям, які володіють правами на кінострічки і оплачують їх дублювання, що вони мають викласти зі своєї кишені гроші на ще один дубляж російською мовою, однак зроблений на території України. А будь-які спроби скасувати цей пункт відразу викличуть хвилю осуду на людину (чи партію), яка хоче зашкодити українській економіці. Красивий цугцванг - які б регіонали не були виродки, але не відняти в них того, що хтось там в їхньому середовищі вміє продумувати красиві багатоходові комбінації з мінімальними збитками для себе в кінцевому підсумку. 

Більш показовим стала мова сайтів кінотеатрів, яка залежить виключно від волі власника компанії. Наприклад відомі своєю українофобською позицією приватні мережі "Одеса-кіно" та "Мультиплекс" відразу ж після прийняття закону перевели свої сайти на російську мову, зробивши її єдиною. Як не дивно і не ганебно, але те ж саме зробила з сайтом мережа кінотеатрів "Кінопалац" - і це підприємство Богдана Батруха, людини, яка зробила найбільше для української мови в українському кінопрокаті. При цьому як контраст між притомними російськими бізнесменами та українськими хохлами-малоросами російська мережа кінотеатрів "Кронверк", яка не так давно вийшла на ринок України, має українську мову на сайті основною, залишаючи для принципових в цьому питанні людей вирішувати, кому нести гроші - чи росіянам, але за якісне обслуговування, чи особам з українським громадянством, які демонстративно харкають тобі в душу. 

Ну і наостанок - про державні кінотеатри Києва. Свого часу київська влада намагалась об'єднати кінотеатри, що належали місту, в одне об'єднання "Київкінофільм". Більшість державних, які не змогли адекватно адаптуватися до сучасних умов і доживали останні дні з однією-двома залами, з радістю об'єдналися, очікуючи на підтримку міського бюджету - Старт, Салют, Факел, Алмаз, Промінь, Пролісок та імені Чапаєва. Тепер всі вони в інтернеті мешкають на сайті kievkinofilm.com.ua з україномовним оформленням. На противагу їм була фронда кінотеатрів, які пручалися, доводячи, що їм і так непогано живеться - це ті, хто від початку мали три зали і тому змогли акумулювати достатньо коштів для модернізації власними силами, вийшли на непогані, порівняно з їхніми менш вдалими колегами, прибутки і, відповідно, не мали бажання цими прибутками ділитися з бюджетом, хоч офіційно було бюджетними організаціями і користувалися відповідними перевагами цього становища. При цьому влада (підозрюю, небезпідставно) звинувачувала їх в приховуванні прибутків від оподаткування - до того ж ці кінотеатри були відомі вибриками типу зменшення яскравості ламп проектора "для економії" та заявами "якщо менше п'яти глядачів, то сеансу не буде". Це Братислава, Київська Русь, Лейпциг, Загреб, Ленінград, Росія та очільник цього "руху опору" - троєщинська "Флоренція", а також "важковаговики" Кінопанорама, Київ та Жовтень, які воювали за те ж саме, але одноосібно, кожен за себе. Всі вони є київськими комунальними організаціями і з ними вийшла найцікавіша для державної організації штука - абсолютно всі вони після прийняття закону зробили свої сайти російськомовними, причому виключно, без можливості обрати якусь іншу мову - як Флоренція, на домені якої тепер функціонує вся її більш дрібна компанія, так і "важковаговики" Київська Русь, Кінопанорама, Жовтень та Київ, які мають власні окремі сайти. І якщо Жовтень, Київська Русь та Київ можуть ще видригуватися, бо розташовані в центрі міста і мають свої додаткові джерела слави, як-от участь в кінофестивалі "Молодість" чи статуст "артхаузного", як у "Жовтня", то позиція "Флоренції" взагалі дивна з огляду на слабкість її позиції - якщо раніше це був єдиний кінотеатр на Дніпровський та Деснянський райони Києва, то тепер в радіусі "10 хвилин автомобілем" від обдертої Флоренції знаходиться цілих три кінотеатри з сучасним обладнанням та ремонтом - російський "Кронверк" в ТРЦ Скаймол, Мультиплекс в ТРЦ Блокбастер, Одеса-кіно в ТРЦ Квадрат та щойновідкритий "Бумер" в ТРЦ Район (до речі, сайт хоч і "на реконструкції", але вже україномовний). Залишається поїсти попкорну, споглядаючи за тим, як же довго проплавають на поверхні кінотеатри з подібним ставленням до глядача перш ніж піти на дно.

Джерело