Путін і діти. Янукович може наважитись на узурпацію влади за білоруським сценарієм
Втрату підтримки всередині країни та посилення тискуззовні Янукович може спробувати компенсувати узурпацієювлади за білоруським сценарієм |
 |
Як внутрішня, так і зовнішня ситуація для Віктора Януковича стрімко погіршується. Наразі для всієї країни очевидна його нездатність контролювати Верховну Раду. Цей факт яскраво ілюструє її перманентне блокування опозицією, а ще більше – збої в протягуванні потрібних «Сім’ї» рішень і, як наслідок, прагнення проводити засідання парламенту якомога рідше навіть тоді, коли він не заблокований. А отже, маніпуляційних надзусиль і під час самих виборів, і після них, за допомогою яких режим прагнув спотворити суспільні настрої, виявилося недостатньо. Тим часом Янукович і далі втрачає підтримку свого базового електрорату (див. стор. 14). За даними опитування соціологічної групи «Рейтинг», якби вибори президента відбувалися в лютому цього року, то у другому турі Віктор Янукович поступився б із великим відривом і Арсенієві Яценюку (3:4), і Віталієві Кличку (3:5). Відсутність упевненості бодай у повторенні торішнього результату на можливих дострокових перегонах змусила владу відмовитися від спроб залякувати ними опозицію.
Тиск ззовні також посилюється. І Росія, і ЄС змушують зробити остаточний вибір вектора інтеграції вже цього року. А спроби їх шантажувати не приносять Януковичу бажаних результатів. Путін робить ставку на зрив європейської інтеграції України іншими способами і намагається нав’язати «Харківські угоди-2» в обмін на ефемерну знижку на газ, яка, найімовірніше, не приведе до жодного суттєвого поліпшення платіжного балансу, а відтак і послаблення валютного дефіциту. Тим часом капітуляція перед Москвою сьогодні матиме для Януковича значно тяжчі наслідки, аніж у 2010 році. По-перше, вона спричинить значно активнішу протидію опозиції в парламенті. По-друге, навряд чи забезпечить бодай якийсь електоральний ефект на Сході. Зниження цін на російський газ для олігархів ніяк не позначиться на звичайному виборцеві, а радикальних русофілів не задовольнить здача Росії ГТСяк компенсація невступу до Митного союзу.
Понад те, перша поступка Януковича однозначно буде сприйнята як свідчення того, що «крига скресла», і слугуватиме сигналом для посилення тиску на нього: негайна інтеграція до Митного союзу. Цей тиск уже проявляється і супроводжується шантажем Януковича Кремлем, мовляв, напередодні президентських виборів ти можеш втратити проросійський електорат. У російських ЗМІ з новою силою розгортається потужна кампанія з дискредитації українського президента. Яскравим прикладом стала нещодавня програма «Вести недели» на телеканалі «Россия-1», основним меседжем якої було те, що в результаті підписання Угоди про асоціацію з ЄС економіка України «завалиться, такі галузі, як авіація й космос, зникнуть, а сільське господарство буде вбито». «Уряд просто не каже про це своєму народові», – такий меседж містить пряму апеляцію до «обманутого українського народу».
Таким чином, у парламенті для Януковича склалася патова ситуація. З одного боку, без підтримки комуністів він не має навіть ситуативної більшості для ухвалення необхідних рішень. А отримати її від опозиції у всіх питаннях, окрім євроінтеграції, шанси близькі до нуля. Водночас у нього немає підтримки і для ратифікації капітулянтських угод із Росією ні щодо ГТС, ні щодо Митного союзу. Адже чимало союзників ПР із самовисуванців і навіть низка депутатів у ній самій не підтримають такого рішення.
Читайте також: За антинародною ініціативою: в Україні готують референдуми про «царство Януковича» і вступ до «русского міра»
У цій ситуації Янукович повинен або спостерігати за подальшою дестабілізацією в країні, яку з наближенням президентських виборів дедалі активніше провокуватиме опозиція, щоб проілюструвати втрату керівництвом держави контролю над ситуацією та брак підтримки в суспільстві, або перейти до активної маргіналізації чи фактичної ліквідації парламенту. Можливу схему виведення ВР із гри з посиланням на джерела у владі нещодавно озвучив колишній віце-спікер Микола Томенко. Вона нібито зводиться до того, що президент розпустить нинішню Верховну Раду, а рішення про проведення позачергових виборів до неї буде відкладено під тим чи іншим надуманим приводом, як-от відсутність коштів чи ще щось. Із цим Томенко пов’язує педалювання низкою провладних ЗМІ ідеї про непотрібність «такого» парламенту та породжені ним проблеми в розвитку країни.
З одного боку, це може бути черговим інструментом психологічного тиску на опозицію, щоб примусити її відмовитися від блокування парламенту навіть без виконання висунутих нею вимог. З іншого – аналогічний прецедент уже створений у Києві, де й досі невизначеною залишається перспектива виборів і міського голови, і міськради. У теорії такий сценарій може справді видаватися частині технологів президента ефективним способом зняти «проблему парламенту», доки не вдасться забезпечити його лояльний склад.
Приклад для наслідування
Крім того, скориставшись «вимушеним» розпуском Ради «з вини опозиціонерів, які не давали нормально працювати законодавчому органу», Янукович може спробувати апелювати до народу щодо змін Конституції, які б не допустили подібних ситуацій у майбутньому. Наприклад, винести на референдум доопрацьований в Адміністрації президента проект змін до Основного Закону від Конституційної асамблеї або зовсім новий проект, звісно ж, за «народною ініціативою».
Тут варто нагадати події майже 20-річної давності, які передували становленню необмеженої диктатури Аляксандра Лукашенки в боротьбі з парламентом саме за рахунок всенародного референдуму. Особливо ж з огляду на те, що в них можна побачити чимало подібного до нинішньої ситуації в Україні. Перемігши в липні 1994-го на цілком вільних виборах, схильний до авторитаризму Лукашенка швидко вступив у конфлікт з обраним наступного року парламентом, у якому більшість місць здобула опозиція, а лідер Аграрної партії Сямьон Шарецький став спікером і почав декларувати прихильність альтернативних президентові підходів до розвитку країни: продовження ринкових реформ, відмова від зближення з Росією, консолідація суспільства довкола національної ідеї. Одним із ключових конфліктних питань стала інтеграція з РФ.
Лукашенка зробив ставку на референдум щодо змін Конституції, які перетворювали б країну з парламентсько-президентської на президентську республіку, виправдовуючи це «безуспішними спробами налагодити конструктивну співпрацю з парламентом», потребою припинити «нескінченні безглузді політичні баталії нагорі й зосередитися на проблемах, які найбільше хвилюють наших людей». Чи не нагадує нинішньої риторики Януковича та інших представників «партіі і правітєльства» в сучасній Україні, зокрема стосовно опозиції, яка «тільки шльопає язиком» і блокує парламент замість того, щоб працювати?
Читайте також: Слідами Лукашенки. Арбузов і Ко консервують українську економіку
Ті самі заклики домінували й у питаннях про співвідношення білоруської політики та економіки: «Саме в сильній владі сьогодні порятунок для нашої держави та економіки... За слабкого президента наші доморощені ліберали й дєрьмократи під розмови про загальне благо всіх нас без штанів залишать у власній країні». Опозиційні депутати, звісно, намагалися реагувати. Почали збір підписів, необхідних для початку процедури імпічменту, але врешті різке протистояння залагодили у спосіб домовленостей, посередниками в яких виступили депутати російської Держдуми на чолі з тогочасним спікером. Мирова угода передбачала, що депутати не проводять процедури імпічменту до підбиття підсумків референдуму, результати якого за рішенням Конституційного суду повинні були мати лише консультаційний статус.
Референдум прогнозовано забезпечив 70% підтримки пропозиціям Лукашенки. Однак результату досягли за рахунок масових порушень. За 10 днів до дня голосування указом президента був відсторонений від посади голова Центрвиборчкому, ЗМІ практично весь ефірний час, присвячений референдуму, віддали агітації на користь Лукашенки, агітація тривала навіть на дільницях. Бюлетені для голосування друкувало Управління справами президента, і вони були доставлені на виборчі дільниці, минаючи Центрвиборчком та обласні комісії, що не дало змоги проконтролювати їх реальну кількість. У день референдуму чинили перешкоди спостерігачам, їх просто не допускали на дільниці, відмовляли в отриманні необхідної інформації. А підводив підсумки й оголошував результати референдуму неповноважний склад ЦВК (10 із 18 обраних членів без звільненого напередодні голови комісії). Тож не дивно, що результатом стали чудеса явки: на 18:00 проголосували лише 59,5%, а на 22:00 – уже 84,2%. Крім того, понад 6% бюлетенів були визнані недійсними.
Західні держави й міжнародні організації, включно з ОБСЄ, Радою Європи та ЄС, природно, не визнали результатів такого референдуму, однак Лукашенка лише розвинув свій успіх. Усупереч домовленостям з опозицією та висновкові Конституційного суду про консультативність питань, винесених на референдум, він своїм указом відразу надав їм обов’язковий характер, мотивуваши це тим, що висновок КС «обмежує конституційне право громадян на участь у референдумі». Відтак замість обраного рік тому парламенту було сформовано новий двопалатний — Національні збори, перший склад Нижньої палати яких був повністю призначений Лукашенкою з депутатів, що підтримували його. Як наслідок – мандат зберегли лише 110 із 385 нардепів, обраних у 1995 році.
Читайте також: Поки Білорусь просувається до туркменської моделі, Україна наближається до білоруської
Схоже на те, що в Адміністрації Януковича запланували подальшу узурпацію ним влади саме за білоруським зразком. Однак у цьому випадку основний ризик для нього полягає в тому, що Україна не Білорусь, а він не має того рівня підтримки, що його мав у середині 1990-х серед білорусів Лукашенка. Хоч часто вважають, що на референдумі владі значно простіше протягнути потрібне рішення, однак спроба дістати згоду народу на посилення нинішнього президента мало перспективна. Утім, позитивними для Януковича можуть бути результати референдуму, якщо до питань включити популістські пункти, наприклад про обмеження депутатської недоторканності.
Серія останніх ініціатив влади працює саме на посилення авторитаризму. Більша частина з них підготовлена за участю Андрія Портнова або групи близьких до нього депутатів від Партії регіонів. Так Валерій Писаренко вніс до ВР постанову про прискорення роботи над проектом змін до Конституції щодо позбавлення депутатів недоторканності. Він пропонує встановити строк подання пропозицій та поправок до законопроекту – до 5 квітня 2013 року, комітети мають їх опрацювати до 12-го, а провести розгляд законопроекту на пленарному засіданні ВР запропоновано до 18-го числа того самого місяця.
Відповідно до змін, «народний депутат України не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього». У світлі справи Власенка (див. стор. 6) не викликає сумніву, що такі рішення за потреби можуть бути оперативно ухвалені й застосовані проти будь-якого представника опозиції або просто нелояльного до влади депутата. Із цієї самої причини очевидно, що такий законопроект у нинішньому парламенті не пройде, адже ризики від нього усвідомлюють усі: від мажоритарників і комуністів до представників олігархічних груп у самій ПР. Тож, можливо, у такий спосіб Янукович прагне актуалізувати в суспільстві тему депутатів, які йдуть до парламенту лише по недоторканність і не хочуть змінювати Конституцію, а відтак не залишається нічого іншого, як вносити зміни до Основного Закону на всенародному референдумі.
Читайте також: Білорусь стає полігоном політичних сценаріїв, які Кремль застосовуватиме в Україні
А от запропонований Кабміном проект закону «Про внесення змін до деяких законів України з питань національної безпеки» цілком може дістати підтримку й союзників ПР. Наприклад, перший віце-спікер комуніст Ігор Калєтнік уже публічно заявив, що «передумов для так званого народного повстання сьогодні немає. Риторика лідерів опозиції останнім часом скоріше нагадує фантазії режисера фільму жахів: чим страшніше, тим більше глядачів». Передбачені урядовим законопроектом зміни до Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» передбачають, що для його оголошення має вистачити звичайного «порушення функціонування важливих державних об’єктів (адміністративних об’єктів, об’єктів оборонного значення, життєзабезпечення населення та екологічно небезпечних об’єктів) з переліком, що затверджується Кабінетом Міністрів України». Створити необхідний привід для введення НС для влади не становитиме проблеми.
Урядовці дедалі частіше сигналізують про роздратування неправильним фокусом навіть у цілком лояльних загальнонаціональних телевізійних медіа. Зокрема, Азаров зовсім недавно поскаржився на те, що замість висвітлювати як топ-тему 150-річчя від дня народження академіка Вернадського у ЗМІ фокусуються на поточних проблемах, а замість популяризації «покращення» в них присутня «все та ж скандальність, скепсис, дріб’язковість». Відтак, за його словами, «нам усім необхідно задуматися, як припинити штучну ескалацію негативних настроїв, які насправді дуже гальмують розвиток держави, розвиток особистості». Чекати посилення цензури й тиску на незалежні ЗМІ?
Позбувшись парламентської опозиції, маючи змогу вводити надзвичайний стан за надуманими мотивами, режим Януковича, вочевидь, сподівається різко зміцнити свої позиції не лише в країні, а й у переговорах із зовнішніми партнерами. При цьому, безперечно, про євроінтеграцію не йтиметься, але вона, як уже неодноразово писав Тиждень, і не є метою режиму Януковича. Натомість такий сценарій створюватиме сприятливі умови для подальшої розбудови в Україні «сімейної» моделі, частково з використанням білоруських лекал. Відтак уже наступні вибори відбуватимуться в абсолютно новій атмосфері. Втім, сама спроба реалізації такого сценарію свідчитиме про об’єктивне втягування України у сферу впливу Кремля, як це вже сталося з Білоруссю Лукашенки. Той також неодноразово намагався балансувати між ЄС і Росією, шантажувати їх своєю геополітичною орієнтацією. Однак врешті-решт таки потрапив у міцні обійми Путіна.
Однак це зовсім не означає, що опозиція має капітулювати перед загрозою узурпації влади в разі розпуску парламенту. Протистояння зайшло надто далеко, а стиль поведінки режиму свідчить, що він у будь-якому разі рухатиметься до маргіналізації опозиції та парламенту. Їхній відступ із зайнятих, принаймні позірно, наступальних позицій означатиме втрату ініціативи й додаткові шанси для посилення авторитарного тренду в країні. Питання полягає лише у виборі максимально ефективної стратегії протистояння сценарію білорусифікації України.
Тиск ззовні також посилюється. І Росія, і ЄС змушують зробити остаточний вибір вектора інтеграції вже цього року. А спроби їх шантажувати не приносять Януковичу бажаних результатів. Путін робить ставку на зрив європейської інтеграції України іншими способами і намагається нав’язати «Харківські угоди-2» в обмін на ефемерну знижку на газ, яка, найімовірніше, не приведе до жодного суттєвого поліпшення платіжного балансу, а відтак і послаблення валютного дефіциту. Тим часом капітуляція перед Москвою сьогодні матиме для Януковича значно тяжчі наслідки, аніж у 2010 році. По-перше, вона спричинить значно активнішу протидію опозиції в парламенті. По-друге, навряд чи забезпечить бодай якийсь електоральний ефект на Сході. Зниження цін на російський газ для олігархів ніяк не позначиться на звичайному виборцеві, а радикальних русофілів не задовольнить здача Росії ГТСяк компенсація невступу до Митного союзу.
Понад те, перша поступка Януковича однозначно буде сприйнята як свідчення того, що «крига скресла», і слугуватиме сигналом для посилення тиску на нього: негайна інтеграція до Митного союзу. Цей тиск уже проявляється і супроводжується шантажем Януковича Кремлем, мовляв, напередодні президентських виборів ти можеш втратити проросійський електорат. У російських ЗМІ з новою силою розгортається потужна кампанія з дискредитації українського президента. Яскравим прикладом стала нещодавня програма «Вести недели» на телеканалі «Россия-1», основним меседжем якої було те, що в результаті підписання Угоди про асоціацію з ЄС економіка України «завалиться, такі галузі, як авіація й космос, зникнуть, а сільське господарство буде вбито». «Уряд просто не каже про це своєму народові», – такий меседж містить пряму апеляцію до «обманутого українського народу».
В Україні, зважаючи на останні події, Путін робить ставку на послуги не тільки Віктора Медведчука, а й комуністів, вага яких значно вища через одну із «золотих акцій» в умовній парламентській більшості. Перед самітом Україна – ЄС представники КПУ заговорили про можливість висловлення недовіри Азарову, голоси для чого в нинішній ВР, безперечно, знайшлися б. Відтак країні загрожувало б поглиблення дестабілізації, адже крім парламенту, більшості в якому без підтримки комуністів Янукович точно не мав би, додалася б ще й урядова криза. Однак після того, як останній здійснив візит до Путіна, за результатами котрого зросла ймовірність підписання потрібної Росії угоди про оренду української ГТС, позиція комуністів змінилася: відтепер вони більше говорять про негативні наслідки дестабілізації ситуації, виступають проти розпуску Ради.
Таким чином, у парламенті для Януковича склалася патова ситуація. З одного боку, без підтримки комуністів він не має навіть ситуативної більшості для ухвалення необхідних рішень. А отримати її від опозиції у всіх питаннях, окрім євроінтеграції, шанси близькі до нуля. Водночас у нього немає підтримки і для ратифікації капітулянтських угод із Росією ні щодо ГТС, ні щодо Митного союзу. Адже чимало союзників ПР із самовисуванців і навіть низка депутатів у ній самій не підтримають такого рішення.
Читайте також: За антинародною ініціативою: в Україні готують референдуми про «царство Януковича» і вступ до «русского міра»
У цій ситуації Янукович повинен або спостерігати за подальшою дестабілізацією в країні, яку з наближенням президентських виборів дедалі активніше провокуватиме опозиція, щоб проілюструвати втрату керівництвом держави контролю над ситуацією та брак підтримки в суспільстві, або перейти до активної маргіналізації чи фактичної ліквідації парламенту. Можливу схему виведення ВР із гри з посиланням на джерела у владі нещодавно озвучив колишній віце-спікер Микола Томенко. Вона нібито зводиться до того, що президент розпустить нинішню Верховну Раду, а рішення про проведення позачергових виборів до неї буде відкладено під тим чи іншим надуманим приводом, як-от відсутність коштів чи ще щось. Із цим Томенко пов’язує педалювання низкою провладних ЗМІ ідеї про непотрібність «такого» парламенту та породжені ним проблеми в розвитку країни.
З одного боку, це може бути черговим інструментом психологічного тиску на опозицію, щоб примусити її відмовитися від блокування парламенту навіть без виконання висунутих нею вимог. З іншого – аналогічний прецедент уже створений у Києві, де й досі невизначеною залишається перспектива виборів і міського голови, і міськради. У теорії такий сценарій може справді видаватися частині технологів президента ефективним способом зняти «проблему парламенту», доки не вдасться забезпечити його лояльний склад.
Приклад для наслідування
Крім того, скориставшись «вимушеним» розпуском Ради «з вини опозиціонерів, які не давали нормально працювати законодавчому органу», Янукович може спробувати апелювати до народу щодо змін Конституції, які б не допустили подібних ситуацій у майбутньому. Наприклад, винести на референдум доопрацьований в Адміністрації президента проект змін до Основного Закону від Конституційної асамблеї або зовсім новий проект, звісно ж, за «народною ініціативою».
Лукашенка зробив ставку на референдум щодо змін Конституції, які перетворювали б країну з парламентсько-президентської на президентську республіку, виправдовуючи це «безуспішними спробами налагодити конструктивну співпрацю з парламентом», потребою припинити «нескінченні безглузді політичні баталії нагорі й зосередитися на проблемах, які найбільше хвилюють наших людей». Чи не нагадує нинішньої риторики Януковича та інших представників «партіі і правітєльства» в сучасній Україні, зокрема стосовно опозиції, яка «тільки шльопає язиком» і блокує парламент замість того, щоб працювати?
Читайте також: Слідами Лукашенки. Арбузов і Ко консервують українську економіку
Ті самі заклики домінували й у питаннях про співвідношення білоруської політики та економіки: «Саме в сильній владі сьогодні порятунок для нашої держави та економіки... За слабкого президента наші доморощені ліберали й дєрьмократи під розмови про загальне благо всіх нас без штанів залишать у власній країні». Опозиційні депутати, звісно, намагалися реагувати. Почали збір підписів, необхідних для початку процедури імпічменту, але врешті різке протистояння залагодили у спосіб домовленостей, посередниками в яких виступили депутати російської Держдуми на чолі з тогочасним спікером. Мирова угода передбачала, що депутати не проводять процедури імпічменту до підбиття підсумків референдуму, результати якого за рішенням Конституційного суду повинні були мати лише консультаційний статус.
Референдум прогнозовано забезпечив 70% підтримки пропозиціям Лукашенки. Однак результату досягли за рахунок масових порушень. За 10 днів до дня голосування указом президента був відсторонений від посади голова Центрвиборчкому, ЗМІ практично весь ефірний час, присвячений референдуму, віддали агітації на користь Лукашенки, агітація тривала навіть на дільницях. Бюлетені для голосування друкувало Управління справами президента, і вони були доставлені на виборчі дільниці, минаючи Центрвиборчком та обласні комісії, що не дало змоги проконтролювати їх реальну кількість. У день референдуму чинили перешкоди спостерігачам, їх просто не допускали на дільниці, відмовляли в отриманні необхідної інформації. А підводив підсумки й оголошував результати референдуму неповноважний склад ЦВК (10 із 18 обраних членів без звільненого напередодні голови комісії). Тож не дивно, що результатом стали чудеса явки: на 18:00 проголосували лише 59,5%, а на 22:00 – уже 84,2%. Крім того, понад 6% бюлетенів були визнані недійсними.
Західні держави й міжнародні організації, включно з ОБСЄ, Радою Європи та ЄС, природно, не визнали результатів такого референдуму, однак Лукашенка лише розвинув свій успіх. Усупереч домовленостям з опозицією та висновкові Конституційного суду про консультативність питань, винесених на референдум, він своїм указом відразу надав їм обов’язковий характер, мотивуваши це тим, що висновок КС «обмежує конституційне право громадян на участь у референдумі». Відтак замість обраного рік тому парламенту було сформовано новий двопалатний — Національні збори, перший склад Нижньої палати яких був повністю призначений Лукашенкою з депутатів, що підтримували його. Як наслідок – мандат зберегли лише 110 із 385 нардепів, обраних у 1995 році.
Читайте також: Поки Білорусь просувається до туркменської моделі, Україна наближається до білоруської
Схоже на те, що в Адміністрації Януковича запланували подальшу узурпацію ним влади саме за білоруським зразком. Однак у цьому випадку основний ризик для нього полягає в тому, що Україна не Білорусь, а він не має того рівня підтримки, що його мав у середині 1990-х серед білорусів Лукашенка. Хоч часто вважають, що на референдумі владі значно простіше протягнути потрібне рішення, однак спроба дістати згоду народу на посилення нинішнього президента мало перспективна. Утім, позитивними для Януковича можуть бути результати референдуму, якщо до питань включити популістські пункти, наприклад про обмеження депутатської недоторканності.
Серія останніх ініціатив влади працює саме на посилення авторитаризму. Більша частина з них підготовлена за участю Андрія Портнова або групи близьких до нього депутатів від Партії регіонів. Так Валерій Писаренко вніс до ВР постанову про прискорення роботи над проектом змін до Конституції щодо позбавлення депутатів недоторканності. Він пропонує встановити строк подання пропозицій та поправок до законопроекту – до 5 квітня 2013 року, комітети мають їх опрацювати до 12-го, а провести розгляд законопроекту на пленарному засіданні ВР запропоновано до 18-го числа того самого місяця.
Відповідно до змін, «народний депутат України не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього». У світлі справи Власенка (див. стор. 6) не викликає сумніву, що такі рішення за потреби можуть бути оперативно ухвалені й застосовані проти будь-якого представника опозиції або просто нелояльного до влади депутата. Із цієї самої причини очевидно, що такий законопроект у нинішньому парламенті не пройде, адже ризики від нього усвідомлюють усі: від мажоритарників і комуністів до представників олігархічних груп у самій ПР. Тож, можливо, у такий спосіб Янукович прагне актуалізувати в суспільстві тему депутатів, які йдуть до парламенту лише по недоторканність і не хочуть змінювати Конституцію, а відтак не залишається нічого іншого, як вносити зміни до Основного Закону на всенародному референдумі.
Читайте також: Білорусь стає полігоном політичних сценаріїв, які Кремль застосовуватиме в Україні
А от запропонований Кабміном проект закону «Про внесення змін до деяких законів України з питань національної безпеки» цілком може дістати підтримку й союзників ПР. Наприклад, перший віце-спікер комуніст Ігор Калєтнік уже публічно заявив, що «передумов для так званого народного повстання сьогодні немає. Риторика лідерів опозиції останнім часом скоріше нагадує фантазії режисера фільму жахів: чим страшніше, тим більше глядачів». Передбачені урядовим законопроектом зміни до Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» передбачають, що для його оголошення має вистачити звичайного «порушення функціонування важливих державних об’єктів (адміністративних об’єктів, об’єктів оборонного значення, життєзабезпечення населення та екологічно небезпечних об’єктів) з переліком, що затверджується Кабінетом Міністрів України». Створити необхідний привід для введення НС для влади не становитиме проблеми.
Урядовці дедалі частіше сигналізують про роздратування неправильним фокусом навіть у цілком лояльних загальнонаціональних телевізійних медіа. Зокрема, Азаров зовсім недавно поскаржився на те, що замість висвітлювати як топ-тему 150-річчя від дня народження академіка Вернадського у ЗМІ фокусуються на поточних проблемах, а замість популяризації «покращення» в них присутня «все та ж скандальність, скепсис, дріб’язковість». Відтак, за його словами, «нам усім необхідно задуматися, як припинити штучну ескалацію негативних настроїв, які насправді дуже гальмують розвиток держави, розвиток особистості». Чекати посилення цензури й тиску на незалежні ЗМІ?
Позбувшись парламентської опозиції, маючи змогу вводити надзвичайний стан за надуманими мотивами, режим Януковича, вочевидь, сподівається різко зміцнити свої позиції не лише в країні, а й у переговорах із зовнішніми партнерами. При цьому, безперечно, про євроінтеграцію не йтиметься, але вона, як уже неодноразово писав Тиждень, і не є метою режиму Януковича. Натомість такий сценарій створюватиме сприятливі умови для подальшої розбудови в Україні «сімейної» моделі, частково з використанням білоруських лекал. Відтак уже наступні вибори відбуватимуться в абсолютно новій атмосфері. Втім, сама спроба реалізації такого сценарію свідчитиме про об’єктивне втягування України у сферу впливу Кремля, як це вже сталося з Білоруссю Лукашенки. Той також неодноразово намагався балансувати між ЄС і Росією, шантажувати їх своєю геополітичною орієнтацією. Однак врешті-решт таки потрапив у міцні обійми Путіна.
Однак це зовсім не означає, що опозиція має капітулювати перед загрозою узурпації влади в разі розпуску парламенту. Протистояння зайшло надто далеко, а стиль поведінки режиму свідчить, що він у будь-якому разі рухатиметься до маргіналізації опозиції та парламенту. Їхній відступ із зайнятих, принаймні позірно, наступальних позицій означатиме втрату ініціативи й додаткові шанси для посилення авторитарного тренду в країні. Питання полягає лише у виборі максимально ефективної стратегії протистояння сценарію білорусифікації України.
Коментарі
Дописати коментар