"Зняли червоний прапор і вчепили наш"
№1550 33ст.
17.01.2013 17:35
"21 января 1973 г. В 23 часа 40 мин. в гор. Чорткове на крышах кинотеатра, крытого рынка, здании педучилища и на флагштоке "Лесхоззага" сотрудниками Городского УКГБ и милиции обнаружены вывешенные неизвестными лицами четыре желто-голубых флага. Управлением КГБ приняты активные мере к установлению этих лиц", — доповідав уже наступного дня, у понеділок 22 січня, голова КДБ Української РСР Віталій Федорчук першому секретареві ЦК Компартії України Володимирові Щербицькому.
Окрім чотирьох українських прапорів, у райцентрі Чортків на Тернопільщині місцеві міліціонери й кадебісти зняли з фасадів центральних будинків 11 листівок розміром 45х49 см, написаних на шпалерному папері. Фіолетовим чорнилом на них були виведені гасла "Ганьба політиці русифікації", "Свободу слову, друку, мітингам", "Свободу українським патріотам". Згадано також, що на 22 січня 1973-го випадає 55-а річниця проголошення незалежності України IV універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки.
Того ж дня з Києва до райцентру виїхала оперативна група КДБ, яка мала б помогти місцевим знайти винуватців цього "дерзкого националистического проявления". У наступному повідомленні головний кадебіст УРСР писав, що його служба активно перевіряє викладача Чортківського педучилища, "допускающего националистические высказывания", а також хлопця, якого нібито бачили біля навчального закладу незадовго до того, як там з'явився прапор.
Насправді в Чорткові розвісили прапори та розклеїли листівки восьмеро хлопців із села Росохач, що за 12 км від райцентру. Згодом їх назвуть "Росохацькою групою". А задумав відзначити річницю незалежності прапорами й листівками обвальник місцевого м'ясокомбінату 23-річний Володимир Мармус.
— З усіма хлопцями ми фактично виросли разом, — розповідає тепер 63-річний Володимир Мармус. — На початку 1970-х хтось у колгоспі працював, хтось робітником у місті. Але вечорами любили збиратися. Крутили транзистор, щоб почути радіо "Свобода", читали довоєнну літературу. Я збирав повстанські пісні. Думали, як би то продовжити справу збройного підпілля 1940-х. Бо в той час у народі якась така розгубленість була. Казали: "Та вже ті комуністи весь світ заберуть". А система працювала: в школах історію перекручували, розказували, що національність — то пережиток. Дітей приказок про Леніна вчили замість українських. Так часом неприємно було. Хотілося показати: боротьба за незалежність триває.
Восени 1972 року на одному із зібрань остаточно вирішили проводити акцію в райцентрі до річниці незалежності. Про пам'ятну дату Мармус дізнався з архівної підшивки дитячого журналу "Дзвіночок", який до 1939 року видавала львівська "Просвіта". Там же було описано, як виглядає українська символіка. Почали підготовку.
— Перша проблема виникла з прапорами. Виявилося, що жовта і блакитна тканина, з якої можна пошити знамено, — в дефіциті. Їздили аж у Львів, там купили синю. Жовту знайшли в Тернополі. Древки зробив брат у столярному цеху.
Листівки написали плакатними перами в літній кухні наймолодшого з учасників групи — 15-річного Петра Вітіва.
— Пробували приклеювати до стіни звичайним магазинним клеєм — стікало. Додали трохи муки — і якраз: стало густе, як штукатурка.
Розвішувати прапори і листівки вирішили о 23.00. Розраховували, що їх побачить молодь, вертаючись із недільних танців. Із села до райцентру дісталися пішки. Лише один — 20-річний Степан Сапеляк із багажем поїхав автобусом — нібито добирався на роботу до Львова. Насправді він дочекався інших у Чорткові.
— Древки з прапорами я сховав під довгий плащ, і ми з Вітівим узялися до роботи. На критому ринку він мене підсадив на дах, а воно як почало тарабанити. Швидко закріпив у якійсь дірці навскіс, і назад. На кінотеатр "Мир" вилізли по пожежній драбині. На лісгоспі зняли з флагштока червоний прапор і вчепили наш. До патрубка на стіні педучилища Вітів виліз по дереву. Був іще п'ятий прапор — ми думали його вчепити біля райкому, але тросик на флагштоку виявився заштопореним. Оскільки спішили, то закріпили його на найближчому дереві — де він дівся, невідомо.
Плакатів і листівок було близько 40. Та до рук КДБ потрапили 19.
— Розповідають, що злочинців тягне на місце злочину. Так і мене в Чортків на третій день потягнуло, — продовжує Володимир Мармус. — Поїхав туди під приводом постригтися. У перукарні чую, жінки між собою говорять: "Ото хлопці дали! Кажуть, то якась група зі Львова приїхала". У другому місці почув, як один чоловік іншому доказував, що акцію організували сіоністи. А його співрозмовник ніяк не міг зрозуміти, нащо євреям синьо-жовтий прапор вивішувати.
Кадебісти й міліціонери шукали винних майже місяць — безрезультатно. Перевірили навіть учнів неблагонадійного викладача педучилища. У котрогось виявили нібито схожий почерк із тим, що на листівках. Однак ця версія зайшла в глухий кут. Та в середині лютого хтось із працівників львівського педучилища доповів у КДБ, що лаборант Степан Сапеляк хвалився перед колегами: "Що тут у вас, у Львові! От у нас, у Чорткові, хлопці прапори вивісили...".
— 18 лютого Сапеляк прибіг до мене додому, кричить, що його вже визивали, — згадує Мармус. — Питаюся: нащо ж ти до мене прийшов? За тобою ж хвіст може бути. Того ж дня ввечері на вокзалі його заарештували. А за кілька днів узяли мене.
Спочатку хлопці заявляли, що розклеювали листівки й розвішували прапори вдвох. Але допити тривали. 14 березня Щербицькому відзвітували: "На допросах 12 и 13 марта Сапеляк показал более подробно о том, как было совершено это преступление, и назвал других соучастников". Змовників арештували. Інкримінували антирадянську агітацію і пропаганду.
Закрите судове засідання в Тернопільському обласному суді у вересні 1973-го тривало тиждень. Родичів пустили тільки на заслуховування вироку.
— Коли суддя почав його зачитувати, пропало світло. Охорона відтіснила родичів у куток, а судді принесли свічку. Я зразу згадав, як перед тим, як іти на справу, кожен із нас складав при свічці присягу не зрадити. Так само при свічках кожен з нас і отримав вирок. Мені як організатору дали шість років таборів та п'ять заслання.
Степан Сапеляк та Микола Мармус дістали по п'ять років таборів і три — заслання. Петро Винничук та Володимир Сеньків — по чотири і три відповідно, Микола Слободян та Андрій Кравець — три і два. Петро Вітів уник суду, бо був неповнолітній.
— У той час у районі відбувалася чистка кадрів. Зняли місцевих начальників КГБ, міліції, прокуратури, суду, парторга. Хвиля пішла далі — навіть нашого директора в школі зняли — бо був "недостатньо свідомий". По всьому району проводили лекції про шкідливість буржуазного націоналізму.
Петро Винничук помер на заробітках у Москві
З-поміж учасників зараз живі п'ятеро. Усі на пенсії, мешкають у Чортківському районі, зустрічаються на свята. Володимир Мармус після звільнення прописався в сестри в Чорткові, працював на будівництві. За незалежності обирався депутатом міської та обласної рад. Працював в райдержадміністрації. Його брат Микола живе в батьківській хаті в селі Росохач.
Володимир Сеньків після заслання осів у Красноярському краї, працював там шофером. 1996-го повернувся в Україну з дружиною та двома дітьми. Живе в селі Сосулівка Чортківського району. Петро Вітів після тих подій улаштувався шофером у колгосп, був під наглядом КДБ. Микола Слободян має проблеми з ногами, майже не ходить.
Андрій Кравець помер у Росохачі від раку 1996-го. Петро Винничук — торік у Москві, куди їздив з сином на заробітки. Того ж 2012-го не стало після інсульту літератора Степана Сапеляка.
Коментарі
Дописати коментар