ВІЛЬГЕЛЬМ ГАБСБУРГ: ІДЕАЛІСТИЧНА ПОСТАВА УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

Ірина ФаріонДепутат Верховної Ради України VII скликання, член Політради ВО "Свобода"

25 березня 2015, 18:22

"...я уперто вірю в самостійність і соборність

суверенности нашої, нам всім так милої держави України"

В. Габсбург, 23.10.1933 р

Наша закривавлена і хитка Українська Самостійність і Соборність писана долями мільйонів українських життів і смертей. Пам'ять про них і їхнє пошанування – ознака нашої культури і права продовжувати національне життя. Серед таких високих гідностей і жертовної любови до нашого краю бували і чужинці. Сьогодні вкрай актуально перейнятися їхнім чином та почуттями на противагу до сьогочасного шабашу чужинців на "нашій, не своїй землі", яку вони трактують винятково як спосіб наживи та ще й маніпулятивно творять псевдопатріотичні "легіони" начебто її оборони під націоналістичними гаслами і прапорами.

Отож моя візія-подяка про людину-українську-долю австрійця Вільгельма Габсбурга (10.02.1865-18.08.1948), що сам себе з протесту, а відтак любови визначив українцем, зауваживши у листі до одного політичного діяча націєцентричної орієнтації: "Ми є "кровні" принаймні у нашому спільному способі мислення" (у листі від 15.10.1916 р.). Продовжив цю думку після наради зі січовими стрільцями Євгена Коновальця: "Ви знаєте, панове,що я щиро полюбив український нарід і сам почуваюся українцем. Але я ніколи не думав про якусь кар'єру в Україні. Одначе, коли буде воля цілого українського народу, щоб я станув на чолі його держави, я не відкажуся від цього". Тоді таку волю у травні 1918 року виявляли військові формування в Одесі, що намагалися скинути режим гетьмана Скоропадського як проросійського ставленика. Січові Стрільці цієї ідеї чужинця на українському престолі не підтримали, проте мали за честь мілітарно вишколюватися під керівництвом ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, якого на знак пошани і прийняття у власне коло назвали Василем Вишиваним і подарували знакову українську вишиванку...

1 квітня 1918 року, як згадує сам Габсбург, він як випускник Віденської воєнної академії прийняв "Команду над Українськими Січовими Стрільцями", що стояли тоді залогою під Херсоном, аби звільняти Південь України від большевицько-московської окупації. Враження від українців Півдня та Сходу у нього були якнайкращі: "Територія давнього Запорожжа має несподівано свідоме українське населення. Я розмовляв з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута, і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато оповідає, що його дід чи прадід був на "Січі". Кожний гордиться тим, що він з вольного козацького роду" (с. 134).

Звісно, що цей Аристократ Духу розмовляв українською мовою (його рідна мова – італійська), якої його навчив жовнір із його ж сотні Примак із Тернопільщини. Простий жовнір учив його нашої великої мови з найважливішого підручника – національних пісень. Те, що лектура була добра, свідчить спогад відомого історика Дмитра Дорошенка: "В. Вишиваний говорив дуже гарно по-українськи, але з галицьким діялектом. Любив він над усе Галичину..." (с. 68). Перша українська книжка Габсбурга "Мала історія України" Михайла Грушевського. Відтак читав Франка, Федьковича, Стефаника, Хоткевича, "Шевченка читав я із запалом, а також всю стрілецьку літературу" (с. 131). Січових Стрільців – перших українських месників ХХ століття – називав "одиноким українським національним військом", що боролося винятково за українську національну справу "проти Росії як гнобительки України". Саме цим ця формація була особливо йому симпатична (с. 133). Крім того, їй постійно загрожував розпуск з боку Австрії, що не безпідставно підозрювала українців у їхній винятково українськодержавній орієнтації. Це і стало для Габсбурга основним мотивом очолити український легіон: "Йому постійно грозило розв'язання зі сторони Австрії, до якого я всіма силами старався не допустити". І вкрай до того, що Габсбург після тривалого тиску заявив шефові генерального штабу Арцові про готовність у разі розпуску українського легіону саморуч піднести повстання проти Австрії, "при чім я і вони добре знали, що за Українськими Січовими Стрільцями підуть всі українські полки австрійської армії" (с. 13). Крім того, ерцгерцог дуже добре розумів надважливість етнічного чинника у війську, тому виявив максимум ініціятиви, аби відсторонити від командування легіоном Франца Кікаля з промовистою мотивацією: "...для того, щоб ви мали український провід, а не чеха на ім'я Кікаль", якого ерцгерцог слушно підозрював у зв'язках із польською стороною, яка протидіяла розбудові легіону (с. 25).

У чому ще проявлялася глибока й висока українськість правнучатого племінника австрійського імператора Франца-Йосифа I і двоюрідного небожа тодішнього імператора Карла I? Передусім Йому довелось як непохитно цілісній україноцентричній особистості пройти між Сциллою та Хариброю тодішньої української політики і геополітики. Йдеться про дві магістральні політичні лінії: консервативну і самостійницьку. Українські галицькі консерватори в особах віденських парламентарів сповідували принцип автономії (федерації) Східної Галичини у складі Австро-Угорської імперії за її повної сепарації від історичного ворога українців – Польщі. Натомість молодше покоління так званих самостійників виступало за самостійність і суверенність Української держави, яку слід було вибороти у час війни, об'єднавши українські поневолені землі Австро-Угорщиною та Росією. Вільгельм Габсбург ментально був на боці консерваторів, проте реально максимально підтримував рух самостійників, що вилився потому в УВО (1920 р.) та ОУН (1929 р.), з якими він вибудовував найтісніші взаємини, як, з'ясувалося згодом, коштом власного життя. Себто еволюція політичного життя України з початку ХХ століття переходила свої природні етапи: від федералізму (конфедералізму) -до самостійности, від консерватизму, націонал-демократії – до націоналізму. Сягнувши свого ментально-політичного апогею – націоналізму, нація потрапила під розстріл большевицько-московським ворогом на Великій Україні та польським – на Західній Україні. Такою була тодішня геополітика.

Разом зі своїм обраним народом обирав форми боротьби і великий Габсбург. Якщо за прелюдії ЗУНР він мав за основне завдання розбудовувати збройні сили України – УСС та фінансувати першу Українську Академію Наук Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, себто гартувати стилет і стилос нації, то від часу Коновальцевого УВО та Бандерівської ОУН максимально сприяв умовам постання батальйону "Роланд" і викривав німецько-фашистські плани щодо України. Зокрема, після розмови з Рібентропом він відразу доповів націоналістам про справжні плани німців щодо Карпатської України і відрадив від будь-якої співпраці з ними. В очі Рібентропові на німецькі загарбницькі наміри щодо України і необачної фрази "Ви хіба як добрий німець повинні догадатися й Вам зайво поясняти" відповів: "Вибачте, але ви помиляєтесь. Я почуваю себе українцем і тільки для добра України можу співпрацювати" (с. 108). Не дивно, що 27 червня 1941 року, задовго після усусівських змагань, він писав у листі до провідного січового стрільця Н. Гірняка: "Прошу пишіть мені на зазначену в листі адресу і під моїм іменем, під яким я тут живу (у Відні, Вільгельм Габсбург-Лотриген – І. Ф.), хоч я все гордий на моє українське прізвище, яке мої дорогі УСС мені дали й остаюсь для них усе вірний Василь Вишиваний".

Вірний він був і в оцінці дуже складних польсько-українських взаємин. Полковник (таке звання він отримав від проголошеної ЗУНР, а відтак був призначений начальником відділу закордонних зв'язків головної управи Генерального штабу Армії УНР) категорично не сприйняв петлюрівської угоди УНР з Польщею, вважаючи такий союз "неприродним" через імперські настрої Польщі і брутальне використання Української Армії у боротьбі з більшовиками дише до моменту польського замирення з Радянською Росією в Ризі. Беззастережна підтримка України у її надскладних окупаційних взаєминах із Польщею мала і набагато глибшу мотивацію. Задля обстоювання української правди та ідеї він ще замолоду пішов на повний розрив родинних взаємин із батьком – архикнязем Карлом Стефаном Габсбургом, наступником на польський престол – запеклими полонофілом та україноненависником, що через український вибір сина позбавив його права на спадщину. Публічно Вільгельм (Василь) висловився про це у листі від 10 лютого 1921 року: "...я не похвалюю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу на протязі століть. І тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу і української республіки, та цю службу я виконаю вірно до кінця, – все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові і нашій родині, чи ні" (с. 78).

Його віддана служба українському народові закінчилася засудженням Габсбурга радянським судом до 25 років позбавлення волі. Цей вирок йому оголосили 20 травня 1948 року після викрадення його у Відні ще у вересні 1947 року. Звинувачення у стилі московського незмінного політичного божевілля: "австро-угорські кола готували В. Габсбурга-Льотрінгена на український престол", а його антифашистську діяльність у роки війни совєти потрактували як "работу в пользу английской разведки". 18 серпня 1948 року ця дивовижної доброти, справедливости і відданости Людина відійшла у вічність у тюремній лікарні тюрми N1 м. Києва. Ми не знаємо, де могила цього люблячого Українського Серця. Можливо, десь у Биківнянському лісі. З нами зосталась його україномовна поетична збірка "Минають дні" з присвятою "борцям, що впали за волю України!"...

P.S. Пропоную кілька знакових міркувань від Василя Вишиваного про характер українського воїна.

1. "Моя сотня зложена тільки з українців, безумовно мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кожного українця уважали політично підозрілим. Між собою жили в згоді. Старшини в сотні були самі німці (був оден поляк, але я усунув його). Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то й вони можуть це сміло робити. Це помогало й переносилося скоро до сусідніх сотень" (с. 128).

2. "Я взагалі вважаю українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть річи, які виглядають неможливими до виконання... випадків дійсної самопосвяти й геройства золотого українського жовніра міг би я подати безліч" (с. 128).

3. "Щодо моралі тих людей, то вона... дуже висока. Говорю це на підставі порівняння з жовнірами інших народів. Одну тільки хибу має український жовнір: він занадто добродушний і в тім уступає перед жовнірами инших народів, які знаю. На цю надмірну добродушність українського жовніра, яка доводить його до того, що він навіть покривджений, не протестує й не жалкується, – не міг я спокійно дивитися" (с. 129).

4. "До характеристики українського жовніра скажу ще одно: він має такі нерви, які Гінденбург (генерал-фельдмаршал німецької армії) уважає необхідними для жовніра першої якости...Нараз почали москалі стріляти гранатами. Один гранат упав в окопи між двох українських жовнірів, які лежали собі. І не вибух. Мабуть, небагато знайдеться таких людей, які б не скочили на рівні ноги по такім гостинці від ворога. Одначе оба українські жовніри тільки мов на команду крикнули свою улюблену лайку й ані поворухнулися... Словом, уважаю українського жовніра за першорядний матеріял в світі" (с. 129).

5. "Український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди й невигоди. В тім перевищують українців тільки одні серби... В наступі нема кращих жовнірів, як українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Зате в обороні вони гірші" (с. 129)

6. "Найслабше місце в душі українського жовніра – це недостача власної ініціятиви. Але за те на приказ, – усе виконають, а особливо розвинений у них орієнтаційний змисл. Він просто казочно сильний у них. Навіть уночі. Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, – український жовнір вірний до смерти" (с. 129).

7. "Українці люблять співати. Я люблю слухати, як вони співають. Обов'язково я казав співати: "Не пора", "Ще не вмерла Україна", "Верховино", "Над Прутом у лузі". Я особисто й по-товариськи говорив їм про гноблення України Росією, ніколи при тім не підчеркуючи, що в Австрії інакше, бо уважав се не смачним. За таке відношення до Австрії мусив я не раз ставати до рапорту. Я при рапорті заявив одверто, що почуваю себе українцем й інтереси України для мене на першім місці" (с. 129).

Те, що інтереси України для цього Воїна Світла були передусім, свідчить і те, що він, попри 5 найвищих відзнак, – носив тільки синьо-жовту відзнаку "УСС 1914". За це йому докоряли, а він відповідав, "що це нікого не обходить.

Правопис і стиль В. Габсбурга збережено, див. покликання на сторінки з праці: Ю. Терещенко, Т. Осташко. Український патріот із династії Габсбургів. – К., 2011.

© 2000-2015 "Українська правда"