Революція ще буде! Коли?!

 лютого 15, 2012 | Posted by oksana.lototska

ВОЛОДИМИР КУХАР,    лідер «Української альтернативи»

Джерело: «Український альманах»

Обираючи між, як писали напередодні президентських виборів 2010 року публіцисти, страшним та огидним, багато хто думав, що так зле не буде.

Перемогло огидне, яке виявилося ще й страшним. Згодом з’ясувалося, що найменші ілюзії щодо влади в Україні недоречні.

Багато хто сподівався, що посада, президентське крісло зроблять свою справу і президент Віктор Янукович еволюціонуватиме у стилі Л.Кучми – до державника, який збалансовує інтереси. Навіть після здачі баз Чорноморського флоту сусідам, цілих галузей економіки своїм олігархам, цілих регіонів своїм синам, ганьби на весь світ з судовими процесами проти політичних опонентів інтелектуали люблять запитати: А чи, бува, не вийде з Януковича Мазепи?

Вийде. У іншому житті при іншому Януковичі.

Фото: www.facebook.com/kukhar

У серпні 2011 року, напередодні 20-ліття незалежної України, письменник Юрій Андрухович заявив, що для здійснення реформ потрібна зміна центральної влади. Ніби очевидна річ, адже неможливо півтора року спостерігати за системною підміною понять, розвалом політики і політикуму, корупцією у державному апараті та приватному секторі, і вірити, що зміни на краще можливі ще при цій владі.

Навпаки, у першу ж весну Януковича-президента, у перший квартал його урядування, почали здійматися голоси: Україна гине! Революція – єдиний порятунок, – ось-ось вона настане!

Але революція не відбулася. Навіть після ратифікації 27 квітня 2010 року Харківських угод – пролонгації перебування російського Чорноморського флоту у Криму на цілих 25 років. Сто шістдесят тисяч масових акцій, за оцінкою МВС, відбулися у 2011 році, а революція – ні. Це – у рази більше, ніж в середньому щороку відбувалося акцій перед приходом В.Януковича до влади.

Кухні, курилки та Інтернет вирували, формувалися численні групи для спілкування у соцмережах, частина з яких навіть змогла вийти у реальний вимір. Деякі громадянські ініціативи були успішно оформлені у проекти на кошти міжнародної технічної допомоги. Частина опозиційного політикуму об’єдналася у Комітет захисту України, а згодом – у КОД. Владний режим навіть зумів допомогти – персоналізувати увесь негатив, що вилилося у АнтиТабачну кампанію, підтриману молоддю.

Свідомі громадяни протестували і закликали до Революції зі щирою вірою в очах. І тим складніше було квартал за кварталом повертати колег до реальності і доводити, що революції не буде. Що не буде зараз, не буде через квартал, через півроку, рік. Укладалися напівжартівливі парі та ламалися полемічні списи. І мало кому хотілося бачити, що за винятком протестів проти Харківських угод, на акції протесту окрім самих активістів громадянського спротиву майже ніхто не виходив.

Чисельність протестуючих від півтори сотні осіб, як це було під час акції на захист історика Руслана Забілого у вересні 2010 року, до тисячі осіб під стінами комітетів Верховної ради на захист української мови, включно з хором «Гомін» та журналістами, показувала, що за рамки середовища активістів протестному рухові вийти не вдається. Лише підприємницькому Майдану восени 2010 року  вдалося струсонути застій в опозиційному середовищі і вивести на вулиці до 30 тисяч чоловік – як у кращі часи акції «Україна без Кучми» (УБК) десятирічної давнини.

Взагалі, багато під час акції підприємців було подібного до УБК – і за ступенем організованості, і за різношестністю учасників та вимог, неодностайністю у керівництві чи то пак у відсутності лідерства. І у наявності політиків, які, попри публічні заяви громадських активістів про відмежування від політсил, чатували неподалік у джипах з номерами ВР (Верховна рада) завжди напоготові.

Дата революції переноситься з весни на осінь, з осені на весну, а революційних подій немає. Нарешті усі, навіть лідери опозиції, прийшли до думки: революція ще буде, питання лише у тому – коли. Микола Томенко, коли виступає як аналітик, слушно зауважує: Майдан неможливо скликати за бажанням політиків. Навіть Юлія Тимошенко, яка не дочекалася вибуху народного гніву після її затримання у серпні 2011 року, вимушена була визнати, що революція – справа непроста і навіть, – питання перспективи.

Від роздратування до революції

Я виходжу з простих речей: Україна була, є і буде! Не потрібно паніки та істерик, які однаково не допоможуть українському кораблю. Не варто дивитися собі під ноги. З точки зору історії відбувається поступальний рух у формуванні національної ідентичності, нації та української держави. У тому числі – і за останні 20 років.

Де була Україна у середині 19 століття, коли Європа переживала «весну народів»? І ми переживали ту весну. Проте якщо подивитися рукописні тексти Тараса Шевченка, то нашому сучасникові його українська мова може здатися надто далекою від стандарту сучасної літературної мови. Народна мова жила давно, літературна лише оформлювалася. Проте вже за якихось два покоління – і то попри імперські заборони та обмеження, ми отримали сплеск активності українства після російської революції 1905 року, а ще за кільканадцять років – Визвольні змагання або Українську революцію, Холодний Яр. Визвольна боротьба та формування національного міфу продовжилися у рамках структур ОУН-УПА, які за рівнем організованості на два порядки перевищували аматорську державотворчість юних есерів та інших соціалістів в урядах УНР.

Двадцять років незалежності нікому не вдасться списати з рахунків – навіть якщо у когось виникає таке бажання. Виросло ціле покоління, яке якщо й не користується українською мовою як своєю першою, то вільно володіє нею. Зайдіть у книгарню української літератури у столиці. Видано спогади і переписку Чикаленка та Симиренків, отаманів та політичних лідерів часів Визвольних змагань. Одинадцять видань витримала книжка Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр». Усе це – матеріалізована ідея України. Вона є, вона пройшла через розум і серця сотень тисяч співвітчизників. Від неї можна на якийсь час відвернутися, спробувати применшити її і не помічати, але, ще раз: Україна була, є і буде!

На цьому треба поставити крапку і не здіймати зайвих хвиль та емоційних зойків.

Тепер залишилося єдине питання: Коли ж Україна заживе гідно? Коли відбудеться переворот, ось ця Революція, яка дасть початок новому відліку часу у країні?

Історик Ярослав Грицак покликається на Чарльза Тіллі, автора фундаментального дослідження «Європейські революції: 1492 – 1992», виданого 1993 року. Тіллі вказує, що передумовами революцій є:

-          поява верстви, яка претендує на контроль над державою;

-          підтримка таких прагнень широкими верствами суспільства;

-          неспроможність держави давати раду з пп. 1, 2.

Поки що жоден з пунктів в Україні не спрацьовує! Найголовніше – не видно згуртованої контреліти, у політичному сенсі – сформованої нею нової політичної сили.

Соціолог Ірина Бекешкіна показує, що протестні настрої далеко не завжди конвертуються у акції протесту. Вона стверджує, що найвищий рівень готовності брати участь у вуличних протестах в Україні – близько 20% населення, був зафіксований у 1998-99 роках, коли роками бюджетникам та у приватному секторі затримували заробітну платню. Натомість якраз у переддень Помаранчевої революції цей показник був нижчим за середній для України рівень у 15%.

Теперішній стан українського суспільства можна навати не так протестом, як роздратуванням.

Очевидно, зважити слід на те, що революції далеко не завжди відбуваються у періоди найбільшої матеріальної скрути, що аналітики помітили ще на прикладі російських революцій початку 20 століття. Росія напередодні революцій була далеко не занепадаючою країною, а навпаки. За статистикою передвоєнного часу Російська імперія ділила 4-5 місця з Францією за показниками соціально-демографічного, економічного, військового розвитку, і була однією з країн, які розвивалися найдинамічніше.

Варто дослухатися до тих, хто говорить, що революції відбуваються не на спаді соціального розвитку, а якраз тоді, коли з’являються позитивні очікування. І коли ці очікування випереджають реальність. Пригадую двох жінок, разом з якими довелося їхати у таксі восени 2004 року. Вони говорили мені, що працюють у рекламному агентстві на керівних посадах, повністю задоволені своїм матеріальним становищем, але хочуть більшого, не можуть спокійно споглядати несправедливість. Революцію 2004 року цілком слушно називають революцією середнього класу.

Те саме можа сказати й про країни Північної Африки. Рівень матеріального становище людей там не можна назвати низьким, у тому числі й у Лівії, яка хоч і знемагала під диктатурою, проте завдяки природним ресурсам демонструвала не найнижчі на континенті економічні показники. Більш того, революційні події захопили й такі заможні країни, як Бахрейн.

Натомість, зубожіння населення в Україні спричинює не інтерес до політики та цінностей демократії, а зосередженість на потребах виживання, на тому, що соціологи називають вітальними цінностями.

Варто також взяти до уваги, що революційні події в Україні у 2004 році були не спонтанним сплеском, а логічним завершенням цілого історичного циклу. У 2004-му студентство, представники якого голодували на граніті 1990 року, вийшло і у якості середнього класу, заявило свої права. Воно стало тією верствою 35-річних, яка претендувала на вплив у державі. Сама хвиля протестних акцій здіймалася поступово, починаючи від акції Україна без Кучми 2000-2001 років, у якій брали участь навіть не цілі партії, а найактивніші представники кількох партій та громадських організацій.

У 2002 році протестний потенціал зріс у зв’язку з численними зловживаннями під час парламентських виборів–2002. Цей потенціал множився через боротьбу на місцях між провладними та опозиційними кандидатами у більш ніж двох сотнях мажоритарних округів у контексті виборчої кампанії. Восени 2002 року за активної участі опозиційних партій, включно з соціалістами та навіть комуністами, під час акції «Повстань, Україно!» на вулиці Києва вийшло близько 100 тисяч чоловік.

Усі ці події стали розлогою передмовою до велелюдних зібрань влітку 2004 року на Співочому полі напередодні виборів та у жовтні 2010 року біля ЦВК перед першим їх туром. Якщо хтось думає, що революційну хвилю можна здійняти окремими різкими кроками та гучними словами, то це мало зарадить справі. Хвильки можуть піти. Важливий внесок кожного і нащодень у те, аби влада відчувала, що вона перебуває під контролем громадськості.

Проте замість каламутити воду у ставі краще зосередитися на організації потужного океанічного припливу, який і буде відповіддю історії на небажання і неспроможність влади забезпечувати зворотній зв’язок з суспільством та враховувати його настрої. І коли цей океанічний приплив буде сформований, навіть на перший погляд незначні події спричинять падіння владного Колоса.

Що потрібно для революції?

У травні 2011 року Директор Фонду Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва Ірина Бекешкіна оголосила про рекордно низьку як для України готовність брати участь у виборах – 53% виборців. Водночас – і про рекордно високу кількість виборців, які не підтримують жодну політичну силу.  Влітку, напередодні затримання Ю.Тимошенко 23% українців виступали за партії, пов’язані з владою, 18% – з опозицією, а 40% – нікого не підтримували. Опитування компанії TNS показує ту саму тенденцію – рекордно низька потенційна явка і рекордно високий відсоток виборців-«противсіхів». І це ще – не дно в українському пост-помаранчевому розчаруванні. Справжнє дно буде досягнуте у результаті розчарування від парламентських виборів та їхніх результатів восени 2012 року. Лише після цього крива історичного циклу відштовхнеться від дна суспільних розчарувань і попрямує догори.

Як відзначають аналітики, опозиція, попри певну видимість консолідації після затримання Ю.Тимошенко, залишається ослабленою та роз’єднаною. Об’єднанню заважатиме не лише те, про що говорить політолог Володимир Фесенко – опозиціонери не зближуватимуться, а конкуруватимуть за виборця, оскільки грають на одному електоральному полі. Сергій Таран стверджує, що напеоредодні виборів, у яких відновлять мажоритарну систему, інтереси будуть нарізані ще дрібніше і консолідація тим самим ускладниться. Відтак, можлива певна кількість спорадичних протестів, але навряд чи – потужний загальнонаціональний рух.

Якщо спроба активізації загальнонаціонального руху відбудеться, то, вірогідно, відбуватиметься вона за сценарієм «Повстань Україно!» – спроба великого виступу у столиці. І доля цю спробу спіткає така сама – бути жорстко та швидко придушеною.

Громадські ініціативи, які формуються знизу, ще не мають достатньої потуги та організаційно не готові до масштабних дій.

І дослідники, і пересічні громадяни по всій Україні вказують як на перепону на шляху консолідованому опозиційному виступу відсутність загальнонаціонального лідера. Найбільш рейтинговим з-поміж опозиційних політиків залишається Юлія Тимошенко. Проте рейтинг довіри до неї на рівні півтора десятка відсотків дорослого населення є низьким і тримається на цьому рівні надто довго.

Тимошенко більш як півроку оговтувалася після поразки на президентських виборах 2010. Потім почалися тривалі розслідування та судові з’ясування, що практично позбавило її можливостей вести повноцінну політичну діяльність. Навіть затримання ЮВТ спричинило мінімальне зростання її популярності – по пів відсотка за місяць, що у межах статистичної похибки.

Проте навряд чи Тимошенко мала шанс на загальний успіх. Рейтнг недовіри до неї коливається навколо 60%, а серед людей, які співчутливо висловлюються щодо неї надто мало тих, які можуть стати дієвими її прихильниками. Різке несприйняття Юлії Тимошенко надто значною частиною суспільства є нездоланною перепоною для її успішного загальнонаціонального лідерства.

Негативний рейтинг Арсенія Яценюка нижчий, і саме він мав реальний шанс поборотися з Віктором Януковичем за посаду президента у 2010 році. Проте і до нього довіри мало – близько десяти відсотків. Виборці, як моя теща, які впевнені, що Яценюк «продався», навряд чи змінять свою думку.

Анатолій Гриценко, який має добру репутацію у колах поінформованих столичних інтелектуалів, за 5 років свого вільного політичного плавання не став достатньо відомим широкому загалу. За даними соцопитувань його політсила має шанс отримати близько півтора відсотка голосів.

«Третя сила» на тлі занепаду довіри до звичних політичних сил наразі в Україні поки що не з’явилася.

Питання лідерства є важливим для України. Українці схильні персоналізувати владу та відповідальність. В усіх соцопитуваннях часів незалежності у всіх регіонах пара форм державного управління президентська республіка – президентсько-парламентська випереджала за кількістю симпатиків пару парламентська республіка – парламентсько-президентська. В Україні стабільно високий показник людей, які вірять, що група ефективних лідерів може для країни зробити більше, ніж усі закони та дискусії. Перед президентськими виборами–2010 таких було близько 60%.

Частково це є залишком радянського, авторитарного розуміння того, як має здійснюватися керівництво, іншою стороною якого є звичка покладатися на державу, патерналізм. Водночас, цілком легітимним є бажання людей розуміти, з кого з політиків спитати за результати роботи. Це таке народне розуміння знаменитого питання Генрі Кісінджера до Євросоюзу, яке часто адресували українському керівництву часів президентства В.Ющенка англійською мовою «Кому подзвонити у Києві (щоб вирішити питання)?»

Особливо таке бажання логічним є за умов слабко розвинутої партійної системи. Ця система в умовах парламентсько-президентської республіки та, як висловлюється соціолог Євген Головаха, «керованої охлократії», від 2006 року замість того, щоб зміцнитися, остаточно перетворилася на інструмент олігархів та інкубатор для корупції.

Тож коли буде революція?

1. Коли суспільство і політикум переосмислять 20-літній період незалежності та час після Помаранчевої революції. Коли у політиків з’явиться відповідальність, у громадян – відродиться довіра одне до одного, впевненість у своїх силах, інтерес до участі у громадському та політичному житті. Необхідне моральне очищення як передумова змін – те, про що говорить Мирослав Маринович.
2. Коли сформуються позитивні очікування, причому високі і навіть завищені. Одразу після перемоги В.Януковича на виборах низка аналітиів відзначала, що Януковичу буде легко, адже від нього ніхто нічого особливого не чекає. Тепер, за підсумками майже дворічного урядування регіоналів, можна додати – і не буде чекати. Але індивідуальні очікування щодо життя у країні, рівня соціального комфорту по мірі поліпшення економічної ситуації та формування альтернативи таки будуть зростати.
3. Підвищені очікування формуються переважно в умовах економічного зростання. Вираженням таких очікувань є зростання банківських депозитів. Натомість у жовтні 2011 року з банківської системи спостерігався відтік трьох мільярдів гривень – українці дотерміново забирали свої депозити.
4. Коли відбудеться зміна політичної культури. Коли політика та багато понять у ній повернуться до свого первинного змісту. Таки необхідне відділення бізнесу від політики – і не лише влади від бізнесу. Політика і державні посади повинні перестати бути інструментом для заробляння грошей та отримання посад – знову таки, для заробляння тих самих грошей.
5. Коли дійсно знизу, на волонтерських засадах будуть згенеровані нові сили, побудовані соціальні мережі не віртуальні, а у дійсності. Ці сили об’єднаються у широкий громадський рух на зразок Народного Руху України за Перебудову кінця 1980-х років чи національних фронтів Балтійських країн.  У такому русі будуть брати участь нові люди з числа представників середнього класу, а також – на індивідуальній основі, – громадські та політичні активісти з незаплямованою репутацією.
6. Широкий громадський рух має сформулювати візію Альтернативи, Бачення України майбутнього і позитивну програму – Програму Українських Реформ. Лише за гаслами чи за харизмою провідників люди вже не підуть. Досі, включно з 2004-им роком, демократичні кандидати не вступали у боротьбу за владу для здійснення Прогрми реформ. Вони боролися проти попередників, за задоволення інтересів політичних попутчиків, спонсорів, за демократію та «за все хороше взагалі» – але тільки не за реформи.
7. Висунути лідера, який візьме на себе відповідальність за здійснення Альтернативи і буде забезпечувати дотримання нових стандартів у державному управілнні та політикумі.

Революція ще буде!

Чи можливий другий Майдан? Можливий! Зусібіч чутно, що другого мирного Майдану вже бути не може. Мовляв, новий соціальний вибух обов’язково супроводжуватиметься насильством. Чому у європейській країні з традицією залагодження конфліктів неможлива ще одна оксамитова революція? Чому не можна без насильства? Хто роздає квоти на ненасильницькі революції?

Майдан-2004 у певному сенсі був Майданом активістів. А також – ображених чиновників проти чиновників при портфелях, мільйонерів проти мільярдерів. Вони підняли на прапор лідера, який мав повернути їм втрачене. І забезпечити комфорт в умовах демократії. Суспільство підтримало Майдан, щиро підхопило його, але рушієм виступили саме названі сили.

Новий Майдан покликаний стати дійсно народним рухом знизу. Лише так – самі себе за волосся з багна. Це складно і десь як утопія звучить. Але лише така непроста справа гарантує стійкий позитивний результат. Не кажучи вже про те, що на варіант компромісний, такий, який вже був за участю старого політикуму, люди дійсно не підуть.

Новий Майдан матиме шанси лише за умови, що буде потужнішим і організованішим за виступ 2004 року. Чим потужнішим він буде, тим менше шансів на те, що влада наважиться на насильство. А від початку робити ставку на насильство – невірно з міркувань як етичних, так і суто з раціональних. Влада гратиме білими і завжди матиме технічну та часову перевагу для придушення насильницьких виступів. Насильство позбавляє революцію демократичного, гуманістичного звучання, і водночас – легітимізує насильство з боку влади.

У середньовіччі відбувалися релігійні війи і революційним класом було селянство. При капіталізмі – пролетаріат, якому «нема що втрачати». У 21-му сторіччі гегемон новий – середній класс. І революція в Україні повинна відповідати його характеристикам – бути оксамитовою революцією.

То ж коли можлива революція? До парламентських виборів восени 2012 року сутнісні зміни навряд чи відбудуться, а суто технологічно нову силу сформувати практично неможливо – можна хіба спробувати розкрутити політпроект. Якщо зважити на логіку історичного процесу, на політичний цикл, то до демократичної революції середнього класу в Україні мають минути роки. Десяток років, але оскільки цього десятка нема в запасі, варто спробувати цей термін скоротити – до президентських виборів 2015 року чи парламентських 2017го. У кожному разі, роки потрібні на очищення від старих помилок, пошук та об’єднання нових активістів, перегрупування у таборі вже існуючих демократичних політичних сил, формування широкого громадського руху та альтернативної візії, Програми, визрівання економічних передумов. Поки цей шлях не пройдено, велика вірогідність того, що соціальний вибух буде неконтрольованим – не лише владою, але й попозиційними силами. У такому разі може відбутися сліпий бунт.

У день початку революції взимку 2011 року в Єгипті ізраїльські спецслужби доповідали у Кнессеті, що режим Мубарака стабільний. Свідки подій у Єгипті кажуть, що ніщо до самого останнього дня не вказувало на близький соціальний вибух. Так само американське ЦРУ і за півроку, і за день до ісламської революції в Ірані 1978-79 років слали депеші, що Іран спокійний.

Чарльз Тіллі вказує на те, що революцію, як і стихію, неможливо передбачити. Канадський автор, який багато пише про психологію Ден Гарднер каже, що можна хіба що відчути тривожний настрій, напругу. Це виявляється у тому, що люди обмінюються думками на політичні теми навіть з незнайомими людьми на вулиці – свідомо чи підсвідомо зондують суспільство на предмет підтримки ідеї повстання. Стрімка активізація в українському сегменті соцмережі Фейсбук, яка у більшості випадків відбувається за рахунок спілкування незнайомих людей, теж відображає таку тривожність.

За даними соцопитувань та судячи з явки на виборах Україна – чи не найбільш заполітизована країна Європи. Погіршення становища людей викликає масове невдоволення. Політика присутня на кухнях та у маршрутках, у медіа та соцмережах в Інтернеті.

Музикант та громадський діяч Юрій Шевчук каже, що революція – це не погром. Сліпий бунт став би поразкою для українського суспільства, для свідомого громадянства у ньому, і відкрив би друге дихання для влади, яка стрімко втарчає залишки легітимності.

Ліна Костенко у «Записках самашедшего» написала: «Нація дуже хвора, швидко втомлюється. Цій нації кров уже не вдаряє в голову, вже виступає тільки холодний піт».

Хворобливий стан нації спричинює неадекватні реакції –емоції у поінформованої меншості, апатію у більшості.

Запрягаємо, як завжди, довго. Важливо з манівців на нові манівці не збитися, а вийти на широку дорогу історії.

Сьогодні найвища мужність – працювати на некон’юнктурні, довгострокові цілі. Все, як завжди, у наших руках. Успіх України залежатиме від того, чи зможуть лідери громадської думки енергію суспільного незадоволення спрямувати у русло творення Альтернативи.

ВОЛОДИМИР КУХАР,

лідер «Української альтернативи»,

магістр політології (Центральноєвропейський університет, Будапешт),

магістр європейських студій (Центр європейських студій Боннського університету).

Текст написаний  у серпні 2011 року, оприлюднюється у Мережі з мінімальними доповненнями.

Вийшов друком у:  «Український альманах». Відповідальний редактор Ростислав Крамар. Об’єднання українців у Польщі, Варшава, січень 2012.