Украинизация vs русификация

Мы публикуем полную расшифровку публичной лекции историка Виталия Нахмановича "Украинизация vs русификация. Расколет ли языковой вопрос Украину?", которая была прочитана 2 ноября 2011 года в Киеве в Доме ученых в рамках проекта "Публичные лекции "Полiт.ua". «Публичные лекции “Політ.ua”» — дочерний проект «Публичных лекций “Полит.ру”». В рамках проекта проходят выступления ведущих ученых, экспертов, деятелей культуры России, Украины и других стран.

Вера Холмогорова: Добрый вечер, уважаемые коллеги. Мы начинаем нашу очередную лекцию из цикла «Публичные лекции «Полит.ua». Меня зовут Вера Холмогорова, я – редактор «Полит.ua», руководитель нашего проекта – Юлия Каденко сидит в зале, но все равно она с нами.

Сегодняшний наш лектор - Виталий Рафаилович Нахманович, историк, занимающийся широким спектром проблем истории Украины ХХ века, одной из которых является этнополитика. Тема лекции «Украинизация vs русификация. Расколет ли языковой вопрос Украину?» Тема, как понимаете, очень горячая.

Виталий Нахманович: Коли йдеться про такі дражливі питання, як мовне, завжди виникає спокуса розрубати їх замість розв’язувати. Тобто знайти найпростіше рішення для складних проблем. Виникає це тому, що, на перший погляд, ці питання є насправді досить простими. І тому сьогодні моє головне завдання – спробувати переконати вас у тому, що мовне питання є дуже складним, і простих рішень – не має.

Почнемо з головної проблеми, пов’язаної з мовним питанням.

Подивимося на два графіки, що демонструють електоральні вподобання українців, пов’язані з мовним вибором. За основу розрахунків взято третій тур президентських виборів 2004 року. Усі наступні вибори демонстрували таку саму динаміку, можливо, не так виразно, оскільки то був момент найбільшої політичної мобілізації населення.

Ще одне попереднє зауваження – тут враховано залежність результатів голосування від рідної мови виборця, задекларованої під час перепису. Українські соціологи, насамперед йдеться про Валерія Хмелька та його співробітників, простежують ті ж самі питання, але спираючись на результати опитувань. Внаслідок цих опитувань соціологи отримують п’ять категорій: ті, хто спілкуються винятково українською чи російською, ті, хто спілкується переважно українською або переважно російською, та ті, хто вживає російську й українську майже рівною мірою. В ситуації політичного вибору, подібної до тої, що ми нині розглядаємо, у нас немає п’яти кандидатів в останньому турі, натомість є два, відтак, як співвідносити ці п’ять категорій з результатами виборів – незрозуміло. Натомість під час перепису населення, людина має дати однозначну відповідь: рідною я вважаю таку або іншу мову. Тобто, вибір із двох складових. Тому я особисто вважаю, що виборчі уподобання доцільніше порівнювати з результатами перепису, хоча дані опитувань дають приблизно ту ж саму картину залежності.

Хочу привернути вашу увагу до деяких моментів. Нижня лінія на першому графіку – це відсоток виборців, що проголосували за Ющенка. Середня лінія – це частка україномовного населення у складі міського населення України, а верхня – частка україномовного у складі сільського населення. Як бачимо, по-перше, результати виборів значно більше пов’язані з часткою україномовних у складі міського населення, по-друге, відсоток, що отримує проєвропейський кандидат, у даному випадку Ющенко, нижчий, ніж можна було б очікувати від частки україномовних у складі населення.

Така сама картина з іншим кандидатом. Верхня лінія – відсоток голосів, відданих за Януковича, середня і нижня – відсоток російськомовних у складі, відповідно, міського і сільського населення. Залежність приблизно та ж сама, але голосів проросійський кандидат отримує більше, ніж можна було б очікувати, виходячи з частки російськомовного населення.

Перші підсумки полягають у тому, що політичні вподобання населення тісно пов’язані з мовними і це не лише на графіку, а й при обрахуванні статистичної залежності.

Отже, політичний розподіл країни збігається з мовним, а якщо врахувати, що це й розподіл територіальний, то зрозумілою стає потенційна загроза розпаду країни. При цьому на результати виборів більше впливає позиція міського населення, що взагалі-то зрозуміло, оскільки саме воно є найбільш політично активним. Нарешті, російськомовна спільнота є політично впливовішою, ніж україномовна. Тобто за нею йде частина електорату, що знаходиться поза її мовним полем.

Але річ у тім, що ці електоральні групи відрізняються цілою низкою ознак. Підкреслюю, йдеться про характеристики саме виборців, а не політиків: ми говоримо не про політиків, а про тих, хто за них голосує і чогось від них очікує. Отже, ці електоральні групи мають не лише різну мовно-культурну ідентичність, а й, як ми знаємо, різну історичну пам’ять. Це передовсім пов’язано з історією Другої світової війни, національно-визвольної боротьби тощо. Є й третє поле розбіжностей, пов’язане з різними суспільними цінностями, які можна охарактеризувати як європейські і радянські. Для наочності представимо їх у вигляді таблиці:

Нагадую: дві електоральні групи розділено за мовно-культурною ідентичністю, історичною пам’яттю та суспільними цінностями. Отже, за комплексом цих ознак їх можна схарактеризувати не просто як мовні групи, а практично як політичні нації, що формуються на теренах України. Тобто, на відміну від Бельгії чи Канади, йдеться не просто про різномовні реґіони, адже якщо поділити Бельгію на дві країни, то обидві залишаться в Європі, в європейському цивілізаційному просторі. А в Україні йдеться про вибір напряму подальшого цивілізаційного розвитку. Якщо Україна розпадеться на дві держави, то ці держави опиняться в різних полях. Одна піде до Європи, а інша, навпаки, до пострадянського цивілізаційного простору. Отже, з цього випливають дві нагальні проблеми, що стоять перед країною: вибір напряму цивілізаційного розвитку і збереження цілісності Української держави. Оскільки ми говоримо про вирішення цих питань із погляду мовної політики, то давайте уважніше придивимося до етномовних груп, з якими ми маємо справу.

Отже, ми бачимо як розподілено населення України за останнім переписом 2001 року. Головне, що частка російськомовних, тобто людей, що вважають російську рідною, майже вдвічі більше, ніж етнічних росіян. Відповідно серед національних меншин і українців їхні рідні мови є рідними для меншої частини осіб, ніж ті, хто вважає себе приналежним до відповідних етносів. Ще виразнішою є ця тенденція у складі міського населення. Бачимо, що 40% вважають рідною російську мову. І це при тому, що етнічні росіяни становлять лише 22% населення. Серед національних меншин половина вважає російську мову рідною.

Розглянемо тепер, якою є динаміка цих процесів серед міського населення, оскільки саме воно найбільше впливає на політичну ситуацію.

Ми бачимо, що частка росіян серед міського населення скорочується, частка українців навпаки збільшується. Проте частка російськомовних зменшується не так швидко. Тобто, якщо частка українців зросла на 8%, то частка україномовних лише на 4% – вдвічі повільніше. Відтак частка російськомовного населення досі майже вдвічі перевищує частку етнічних росіян, а збільшення частки етнічних українців триває набагато швидше, ніж частки україномовних мешканців.

Тепер розглянемо тепер структуру мовних груп:

Ми бачимо, що україномовні, це практично моноетнічна група – 98% україномовних мешканців міст – це етнічні українці. Тоді як серед російськомовних росіяни складають лише 54%, трохи більше половини, решта – українці та представники національних меншин. Динаміка у складі російськомовного міського населення така: частка росіян зменшується, а українців стрімко зростає. Тобто російськомовне населення стає все менш російським за етнічною ознакою.

Далі розглянемо структуру етнічних груп:

Росіяни на цих діаграмах не представлені, оскільки вони були і залишаються мономовним етносом – 96% із них стабільно вважають рідною російську мову. А ось серед українців частка російськомовних навіть дещо збільшується, тобто триває повільна мовна деукраїнізація етнічних українців. Частка україномовних серед них зменшилася між переписами з 81% до 78% серед міського населення, і з 88% до 85% в цілому по країні.

Щодо національних меншин, то простежується їхня повільна дерусифікація (частка російськомовних зменшилася з 58% до 44% серед міського населення і з 43% до 31% в цілому). Але повернення до рідних мов теж відбувається не так швидко, як могло би, і національні меншини ще значною мірою залишаються русифікованими.

Усе це спонукає до формування політичного завдання, що стоїть перед країною: відродження етнокультурної самобутності українців і представників національних меншин. Постає питання: як пов’язані між собою мовна політика і загальнополітичні проблеми. Зазвичай ці речі розрізняють і мовну політику розглядають окремо, не пов’язуючи її з вирішенням інших політичних проблем. Але я намагався продемонструвати, що певний мовний вибір щільно пов’язаний з політичним вибором, а мовна ідентифікація є складовою ширшої системи загальної самоідентифікації національного типу.

Отже, якщо ми зможемо в той чи інший спосіб вирішити проблему мовної самоідентифікації або використати її, це вплине і на розв’язання ширшого кола наявних політичних проблем. Але для цього ми мусимо, так би мовити, розкласти мовну проблему на складові. Адже зазвичай ми сприймаємо мову як щось єдине, цілісне, не аналізуємо, чому користуємося однією з них у тій чи іншій ситуації. З наукового і політичного погляду мову варто розкласти на певні складові, на сфери застосування, і запропонувати окремий підхід до політики у кожній з них.

Якими є основні суспільні функції мови? Перша – ідеологічна, мова як засіб поширення і утвердження певної ідеології. Це те, що за часів Середньовіччя мало назву «священної мови», тобто це мова, якою продукують і передають сакральні тексти, засадничі уявлення тої чи іншої цивілізації. Тому зазвичай, коли точиться суперечка про мовне питання в Україні і йдеться про статус української та російської мов, це, безумовно, виходить з того, що зазначені мови несуть у собі сакральний сенс. Їх ототожнюють з певним набором цінностей, відтак вони є символами і «священними мовами» політичних націй, які складаються у країні.

Наступна функція мови – політична – є предметнішою, практичнішою, оскільки сприяє затвердженню певних державних цінностей й інтересів. Вона символізує політичне домінування того чи іншого етносу, або тої чи іншої культури у державно-суспільному устрої.

Освітня функція мови слугує передачі певного обсягу знань, що є не абстрактними, а пов’язаними з цінностями, які передаються наступним поколінням, тобто з тими ідеологемами, політичними принципами і домінантами, які є чи мають бути у суспільстві. Відтак освітня функція також не є нейтральною.

Ширшою є культурна функція. Вона пов’язана зі збереженням і поширенням тієї чи іншої національної культури у найширшому сенсі слова і відтак несе в собі найменше ідеологічного і політичного навантаження.

Інформаційна функція – це мова як засіб поширення певної інформації будь-якого змісту. Власне мова тут виконує технічну роль, але сама інформація може бути ідеологічно навантаженою.

Функція адміністративна – це те, з чим ми стикаємося кожного разу, коли звертаємося до будь-якого органу виконавчої влади зі своїх повсякденних або побутових питань.

Ділова функція передбачає спілкування без участі офіційних державних установ, між будь-якими підприємствами, закладами або громадськими організаціями. Тобто, ділова не в сенсі бізнесова, а в сенсі механізму спілкування недержавних структур між собою або з громадянами.

І нарешті, побутова функція – це просто використання мови для спілкування громадян між собою.

Розглянемо принципи мовної політики, які можна запропонувати у контексті різних функцій мови і завдань, що у цих сферах стоять перед державою. Почнемо з кінця, з побутової сфери. Очевидно, що у цьому питанні жодне нагальне завдання нині перед державою не стоїть. Тобто, для держави не є актуальною проблемою, якою мовою люди спілкуються у побуті. Тому цілком очевидно, що цій сфері не потрібне будь-яке регулювання, і люди можуть самі обирати мову спілкування. Так само і в сфері діловій. Отже, у стосунках недержавних юридичних осіб також можна залишити вільний вибір мови спілкування, оскільки це не є основною проблемою.

Навіть в адміністративній сфері, тобто спілкуванні громадян з адміністративними органами, немає таких гострих проблем. Оскільки громадяни вільно обирають мову спілкування з цими органами, чиновники мусять знати обов’язково як українську мову, так і ті мови, що вживаються у тому чи іншому реґіоні. У державних актах повинна використовуватися українська мова, але за потреби всі ці акти можуть перекладатися російською, кримськотатарською, молдовською, румунською, угорською мовами, тобто мовами тих спільнот, які є чисельними і компактно проживають в тому чи іншому реґіоні. Це просто питання доцільності.

Інформаційна сфера. Тут завдання полягає у цілеспрямованому поширенні ідеологічно, політично і культурно значущої інформації. Тобто є нейтральна інформація, а є інформація, що має значення для подальшої долі держави. Тут основною проблемою є зміст поширюваної інформації. Тому інформаційна сфера потребує регулювання, але не з погляду вибору мови. Треба звертати увагу на те, що саме тією мовою передається, тобто мусить відбуватися змістовна європеїзація та українізація мовного простору. В разі, якщо українською мовою демонструватиметься російський фільм, що вихвалятиме КҐБ чи ФСБ, то це лише позірна українізація простору, змістовно ж це не європейські і, фактично, не українські цінності. Відтак увагу слід звертати не на мову, а на те, якою по суті є інформація, що поширюється цією мовою.

У культурній сфері існують дві взаємопов’язані проблеми. Оскільки значна частина українців і національних меншин є зрусифікованими, то їх слід деасимілювати. Завдання полягає в тому, щоб мовна мапа України прийшла у відповідність до мапи етнічної, тобто аби рідна мова людини відповідала її етнічному вибору. Зважаючи на те, що російська спільнота не є асимільованою, перед нею така проблема не стоїть. Натомість у культурній сфері мовна політика має спрямовуватися на підтримку української культури та культур мовами національних меншин – тих спільнот, які сьогодні є значною мірою асимільованими. Причому, оскільки пряма державна підтримка є неефективною, набагато краще підтримувати благодійництво у цій сфері.

В освітній сфері йдеться про закріплення цивілізаційного вибору та української державності. Сподіваємося, що європейського цивілізаційного вибору, оскільки начебто всі політичні сили декларують прихильність до нього. Але саме освіта має закріпити цей вибір і передати його наступним поколінням. Тому мовна політика має полягати у вільному виборі мови, але не зверху за результатами статистичних даних, а за реальним бажанням батьків та учнів із певного віку. При цьому дуже важливою мусить бути змістовна українізація, європеїзація та дерадянізація навчальних програм. Адже, якщо підручник написано українською мовою, але там йдеться про Велику Жовтневу соціалістичну революцію чи про ефективного менеджера Сталіна, то це не європейський вибір. Тому краще нехай буде підручник російською, румунською, угорською чи будь-якою іншою мовою, але головне, щоб погляд на історію або на літературу в цьому підручнику був з європейської, української, але не з радянської позиції. Разом із тим усі навчальні заклади з будь-якою мовою навчання мають давати якісне знання української мови, а також англійської як мови міжнародного спілкування. Відтак людина може закінчити російську чи угорську школу, але вийти звідти вона мусить з повноцінним знанням української мови. І нарешті, держава має сприяти навчанню мовами національних меншин, але саме ними. Я перепрошую, але якщо, скажімо, в єврейській школі викладання ведеться російською мовою, то очевидно, що російська мова не є рідною мовою єврейської національної меншини. Тобто, хочете мати національну освіту, вивчати національну мову, то викладайте саме своєю національною мовою. Якщо ж значна частина національного навчання введеться російською мовою, то це не сприяє відродженню національної культури і деасиміляції національних меншин.

У політичній сфері головним завданням є збереження територіальної цілісності держави. І тут всіма мовами мусить утверджуватися усвідомлення українських державних цінностей. Байдуже якою мовою розмовляє людина, яка є патріотом України і вважає необхідним збереження цілісності української держави, оскільки людина, яка українською буде закликати до знищення Української держави гірша, ніж та, яка російською буде закликати до її єдності.

І останнє, в ідеологічній площині є проблема вибору напряму цивілізаційного розвитку України. І знову ж таки, не важливо якою мовою будуть поширюватись європейські цінності, головне, щоб вони були європейськими, а не радянськими. Ми дуже добре пам’ятаємо, як за радянських часів українською мовою розповідали всім, якими прекрасними були Радянський Союз, комунізм і т. ін. Отже, проблема не в мові, проблема в цінностях.

Тепер я хочу підсумувати все, що я тут розповів, а далі ми, напевне, перейдемо до запитань.

По-перше, слід усвідомити, що швидко змінити етномовну структуру населення в Україні неможливо. Це тривалий процес. І баланс між російськомовним і україномовним населенням буде зберігатися ще довгий час. Це баланс не лише культурний, а й політичний. А оскільки мовні розбіжності поєднані не лише з культурними, а і з історико-пам’яттєвими, і з ціннісними розбіжностями, то цей процес протистояння загрожує і цивілізаційному вибору України, і збереженню державності. Тобто, в разі загострення внутрішньополітичної ситуації Україна може просто зникнути як єдина держава. Тому в мовній політиці потрібен компроміс, що дозволив би вирішити зазначені проблеми. І основним підходом, на мою думку, є такий: набагато важливіше, що люди кажуть, ніж якою мовою вони це кажуть.

Треба розірвати зв’язок між мовою і ідеологією, який жорстко усталився в останні сім-вісім років: якщо людина «проєвропейська», то вона обов’язково україномовна, якщо вона російськомовна, то обов’язково «прорадянська». Це зовсім не обов’язково. І так само зв’язок між мовою і державною лояльністю: можна розмовляти угорською мовою і не прагнути відокремити Закарпаття від України, можна розмовляти кримськотатарською і не прагнути створити у Криму окрему кримськотатарську державу. Ці жорсткі зв’язки існують у суспільній уяві, але вони не є обов’язковими. Тобто не треба нав’язувати мові обов’язково якісь певні цінності. Не є обов’язково російська мова носієм радянських цінностей. Так само як і українська мова не є обов’язково носієм європейських цінностей. Це треба розуміти, цей зв’язок треба обов’язково розірвати. Взагалі варто тимчасово поступитися формою – мовою, заради змісту – цінностей.

Отже, в мовній політиці слід відмовитися від примусової прискореної українізації росіян і національних меншин, а звернути увагу на дерусифікацію українців і тих самих національних меншин. Не треба росіян робити україномовними. У людей має бути своя рідна мова. Але якщо людина українець, нехай його рідною мовою буде українська, якщо він грек, то, нехай його рідною мовою буде грецька тощо. Так само, до речі, як набагато плідніше відійти від досить марних, насправді, пошуків спільної історичної пам’яті і взятися до побудови спільного цивілізаційного майбутнього.