Національно-персональна автономія
Бібліографічне посилання: Я.В. Верменич.. НАЦІОНАЛЬНО-ПЕРСОНАЛЬНА АВТОНОМІЯ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2010. - 728 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Natsionalno_personalna_avtonomiia (останній перегляд: 25-09-2015).
Найбільш послідовних прихильників ідея Н.-п.а. знайшла в Україні. У резолюції З’їзду поневолених народів Росії, проведеного в Києві у вересні 1917, зазначалося, що національно-територіальна автономія «не вирішує остаточно питання національних меншостей та малих націй». Доповненням до неї мала стати Н.-п.а. Ідея була матеріалізована в прийнятомуУкраїнською Центральною Радою22 (9) січня 1918 Законі Української Народної Республіки про національно-персональну автономію. Закон автоматично надавав право на Н.-п.а. великорус., єврейс. та польс. націям; білорус., чеська, молдов., нім., татар., грец. й болг. меншини могли скористатися цим правом за умови подання на розгляд Ген. суду спец. заяви з 10 тис. підписів. Кожна з нац. меншин, відповідно до закону, могла утворити Нац. союз, члени якого заносилися в іменні списки, а вони в сукупності становили Нац. кадастр. Нац. союзові надавалися права законодавчої ініціативи й урядування в межах компетенції, встановленої Установчими зборами. За своїм правовим статусом органи Нац. союзу вважалися державними.
Названий закон був першим у світ. практиці законом про Н.-п.а., який мав конституційний характер; він увійшов окремою частиною в Конституцію Української Народної Республіки (квітень 1918). Однак в умовах громадянської війни в Україні 1917—1921 реалізувати цю модель не вдалося. Гетьман. уряд П.Скоропадського закон про Н.-п.а. скасував. Директорія УНР його відновила, але час її існування виявився нетривалим. Рад. влада до Н.-п.а. ставилася різко негативно.
ЗАКОН УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ПРО НАЦІОНАЛЬНО-ПЕРСОНАЛЬНУ АВТОНОМІЮ 1918 — один із правових актів конституційного характеру в Українській Народній Республіці. Прийнятий в один день з IV Універсалом УЦР — 22(09) січ. 1918 (див. Універсали Української Центральної Ради). Надавав представникам рос., єврейс. і польс. націй, які проживають в Україні, право на національно-персональну автономію. Білоруси, чехи, молдовани, німці, татари, греки та болгари, які мешкали в Україні, могли отримати таке право після подання відповідних колективних заяв до Ген. суду УНР, підписаних не менш як 10 тис. громадян, не обмежених у політ. правах. Протягом 6 місяців суд мав винести рішення та сповістити про нього Генеральний секретаріат Української Центральної Ради(того ж дня IV Універсалом УЦР був перетворений на Раду народних міністрів Української Народної Республіки). Нації, не зазначені в цьому переліку, за своїм бажанням могли подавати такі ж заяви, але вже на розгляд Української Центральної Ради.
УЦР проголосила право на самостійне творення свого нац. життя невід’ємним природним правом кожної нації. Громадяни УНР будь-якої нації могли створювати на тер. України власний нац. союз. До нього входили б поіменно всі люди, прізвища яких включалися до «національного кадастру». Останній мав публікуватися для заг. відомості, й кожен громадянин отримував право вимагати як включити його до кадастру, так і виключити зі списків.
Нац. союзові належало виключне право представництва даної нації перед держ. і громад. установами. Кожен нац. союз мав отримувати ч. коштів (пропорційно до кількості своїх членів) зі спеціально відрахованих на ці справи центром та органами місц. самоврядування сум. Бюджет нац. союзу міг також поповнюватися за рахунок оподаткування власних членів і встановлення для них відповідних позик. Структура та склад керівних органів нац. союзу визначались установчими зборами нації, делегати до яких обиралися з числа громадян віком старше 20 років на основі заг., без різниці статі й віри, та рівного виборчого права через безпосередні вибори й таємне голосування з використанням принципу пропорційного представництва.
Компетенція нац. союзу мала встановлюватися й затверджуватися Установчими зборами УНР або УЦР. Всі органи нац. союзу вважалися держ. Його вищим представницьким органом були нац. установчі збори, а виконавчим — нац. рада. Вони мали право видавати закони в межах своєї компетенції. Влада нац. союзу поширювалася на всіх його членів, незалежно від місця їхнього проживання в межах УНР. Спори між органами нац. союзу, з одного боку, та органами ін. нац. союзів або держ. урядування й місц. самоврядування, з іншого, повинні були розв’язуватись адм. судами. 29 квіт. 1918 закон «Про національно-персональну автономію» було включено як окремий розділ до Конституції Української Народної Республіки 1918.
Література:
Мироненко О. Світоч української державності: Політико-правовий аналіз діяльності Української Центральної Ради. К., 1995; Національні процеси в Україні: Історія і сучасність: Документи і матеріали, ч. 1. К., 1997.
Я.В. Верменич.
Текст статті: Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2010. - 728 с.: іл. |
   Тексти доступні на умовах ліцензії "Creative Commons Із зазначенням авторства — Розповсюдження на тих самих умовах" | Постiйна web-адреса статтi: http://history.org.ua/?encyclop&termin=Natsionalno_personalna_avtonomiia |
Коментарі
Дописати коментар