Про нацменшини в Україні і їхнє до нас ставлення

Той випадок, коли чужі цитати ілюструють твої думки:

Sofiya Dniprovska

Реакція нацменшин на просп. Шухевича виявила цікавий парадокс: чим краще якийсь український діяч/політичний рух ставиться до неукраїнських етносів, що проживають на території України, тим гірше їхній загал у відповідь ставиться до нього. Винятки, звичайно, бувають, але вони не змінюють кардинально загальної картини.

Майже всі знайомі мені євреї (особливо старше покоління) люто ненавидять злощасного Петлюру, який не втомлювався їм догоджати і затято боровся з погромами (наскільки це дозволяли його скромні адміністративні можливості).

Навіть Скоропадський, який закрив Міністерство їхніх справ і забрав у них культурну автономію, не викликає такої ідіосинкразії і не є уособленням зла в колективній свідомості етносу, як проєврейська Директорія.

І історики єврейського походження визнають, шо такі да, за Гетьманату масштаби погромної діяльності були порівняно скромними, бо при Гетьмані було більше ПОРЯДКУ, а соціялістичний заколот вкинув країну у вир анархії, від якої страждали ВСІ без винятку.

Тож етатизм і раціональний підхід до національної політики дали гуманніші плоди, ніж пусте розшаркування перед нацменшинами з боку політичних сліпців і адміністративних нездар.

Та сама ситуація з національно-визвольним рухом середини ХХ ст.: не Коновалець, не ОУН(м), яка виступала за тіснішу співпрацю з ІІІ Рейхом, не дивізійники, а бандерівці-інтернаціоналісти, які відійшли від ідей інтегрального націоналізму, залучали до свого війська представників різних етносів, є головним жупелом для борців з хвашизмом.

Щоб зрозуміти цей феномен, слід усвідомити, що національно-визвольна боротьба українського народу ставить перед іншими етносами, що мешкають на наших теренах, складне й обтяжливе як для сумління, так і для гаманця питання: ВИ З КИМ? Ви на чиєму боці? А меншинам зазвичай однаково чужими є й національні поривання українців, і інтереси їхніх противників. У цій зарубі їм головне - самим вижити і зберегти та помножити нажите. І врешті-решт вони пристають до тої сторони, яка запропонує більше визначеності та зручніші соціальні ліфти.

Тому немає нічого дивного в тому, що маса євреїв та інших нацменшин пристала свого часу до більшовиків. Динамічна, суперорганізована, націлена на глобальні цілі Червона Орда, керована вченням Карла Мордехаєвича Маркса, давала їм кращі перспективи, ніж Петлюра і Ко, що творили якийсь малозрозумілий національно-соціялістичний гібрид, відчайдушно намагаючись втримати вкупі несумісні речі, і сіючи навколо себе безлад і невизначеність. А в Ульянова-Бланка все було чотко: нєсть ні елліна ні іудєя, а є тіки товаріщі. У пролєтаріата нєт отєчєства – то чому б до того пролетаріату не приєднатися всім, хто Отечества ТЕЖ не має?

А те, що керівництво Директорії/ОУН(б) ставилося до нацменшин по-людськи, тільки розпалювало до них ненависть і зневагу, бо обтяжувало егоїстичний вибір докорами сумління, а кому ж подобається носити на собі цей неприємний тягар? Тому представники нацменшин, що брали участь у розгромі національно-визвольних рухів в Україні (і посіли згодом високі посади, і стали референтною групою), наполегливо культивували образ петлюрівця/бандерівця як тупої, агресивної скотини, наскрізь просякнутої антисемітизмом і «печерним націоналізмом», яку не гріх і «пріхлопнуть» во імя общєва блага.

Виробляючи стратегію співіснування з нацменшинами, слід усвідомлювати, що нова національна держава НЕ може конкурувати з імперськими націями і державами в частині соціальних ліфтів і перспектив. Тому сподіватися, що їхня підтримка буде прямо пропорційною рівню поступок і преференцій, наданих їм українцями, не варто, як і не варто грубо відштовхувати тих представників інших етносів, які щиро нам симпатизують.

І ще:

Aivars Riekstiņš Національні меншини в Україні щиро увірували в те, що їхні національні інтереси повинні задовольнятися поперед і за рахунок українського інтересу, а самі українці мають вдовольнятися залишками. Ця віра в них настільки непохитна, що вони навіть уявити собі не можуть якогось іншого стану речей. Тому, коли українець починає претендувати на роль господаря у власній країні, навіть якщо це робиться найбільш безневинним і ввічливим чином, національні меншини цілком серйозно сприймають це як нелюдські утиски.
Точка відліку того, що таке "утиски національних меншин" в Україні знаходиться зовсім в іншому місці, ніж в інших країнах. Те, що десь в Угорщині є суспільною нормою, в Україні сприймається майже як акт геноциду.
І не меншини у цьому винні. Вони лише захищають свої інтереси у тій мірі, у якій їм це дозволяють. Найбільшу відповідальність за створення цієї огидної ситуації несуть ті представники корінної нації, які настільки звикли бути ганчіркою для витирання ніг, що вже теж не уявляють собі нічого іншого. Якщо корінна нація сама, з власної доброї волі готова плазувати перед чужинцями – то чужинці мають повне право цим скористатися.

Джерело

І додам від себе:

Сам свого часу (перша половина нульових) прийшов до подібної думки після розмови з понтійським греком з Абхазії. Понтійські греки, вірмени і власне самі абхази завжди виступали не на грузинському боці, а проти нього, на боці Москви. В цьому суть політики "Розділяй і владарюй!".