Історія Малинового клину
✤ МАЛИНОВИЙ КЛИН
► Малиновий Клин - історична назва Кубані, що набула поширення в науково-публіцистичній і художній літературі української діаспори та України.Обіймає західну частину степового Передкавказзя та прилеглий до неї Кавказ, передгір’я і Кавказські гори. На заході омивається водами Чорного та Азовського морів, на півночі межує з Ростовською обл. РФ, на сході із Ставропольським краєм РФ, на півдні - з Грузією. Територія — більше 100 тис. км2.
► 25 серпня (за старим стилем) 1792 року частина чорноморських козаків на чолі з полковником Савою Білим на човнах пристала до берегів півострова Тамань (Тмутаракані). Тут і виникло перше поселення запорожців, яке пізніше розростеться в станицю Таманську.
► Водночас кошовий отаман Захар Чепіга вів кінні полки з військовими обозами суходолом і наприкінці осені 1792 року прибув до кордонів Кубанських земель. Уже 1793 року на березі Кубані в Карасунському куті було закладено військове місто Катеринодар (нині Краснодар) із фортецею, що нагадувала Січ.Спроби чорноморського козацтва відстояти свою назву цього поселення — Нова Січ, не дали позитивного результату.
► На Кубань прийшли із старшиною 17201 козаків, не враховуючи жінок та дітей. Спочатку обрали місця для осель, а потім вже жеребом було призначено, кому й де саме селитися. Розташовуючись, чорноморці поділилися на 40 куренів, з яких потім створили 5 округ. 38 куреням дали старі запорозькі назви:
● Батуринський,
● Брюховецький,
● Васюринський,
● Верхнє–Стеблієвський,
● Дінський, Дядьківський,
● Джереліївський,
● Дерев’янківський,
● Іванівський,
● Іркліївський,
● Канівський,
● Кальниболотський,
● Кисляківський,
● Корсунський,
● Коренівський,
● Крилівський,
● Кущівський,
● Леушківський,
● Мишастівський,
● Медведівський,
● Менський,
● Нижче–Стебліївський,
● Незамаєвський,
● Пашківський,
● Переяславський,
● Пластунівський,
● Платніровський,
● Полтавський,
● Поповичевський,
● Рогівський,
● Сергіївський,
● Тимашівський,
● Титарівський,
● Уманський,
● Шкуринський
● Щербинівський.
● Березанський
● Катеринівський.
► Переселяючи козаків на Кубань, імператриця отримувала потрійну вигоду: по-перше — забезпечувала надійний захист нових південних кордонів; по-друге — створювала умови для русифікації козаків; по-третє — відділяла їх від України, послаблюючи соціальну напругу в південно-західних губерніях імперії. 22 лютого 1788 року вона писала Потьомкіну: те, що "вірні запорожці віддано служать, це схвально, але ім'я запорожців із часом старайся замінити іншим, бо Січ, знищена маніфестом, не лишила по собі в умах приємних згадок...".
► Так, через вісім століть праправнуки київських князів, наголошує
О. Болотенко, знову заселили колишню Тмутаракань, їхнє розселення зайняло значно ширші простори, ніж були межі колишнього руського князівства. Підсилювані постійно новими переселенцями з України, козаки на сході дійшли до ріки Єї, а в Ставропольщині — до річки Манич. На півдні вони не тільки перейшли річку Кубань, а й дісталися до гір Кавказу.
► У 1802 році, наприклад, на Бейсугу в межах Старої лінії було поселено 350 козаків з Воронезької і 41 — з Полтавської губерній. 1803 року на Кубань перебралися 3277 козаків так званого Катеринославського козацького війська, які заснували станиці:
● Темижбецьку,
● Казанську,
● Ладозьку,
● Тифліську - створивши Кавказький полк.
► У 1805 році на Лінію переселяються з того ж Катеринославського війська ще 229 козаків"
► Українські козаки заснували також і багато інших станиць на Кубані з російськими назвами:
● Калузька,
● Рязанська,
● Тверська,
● Пензенська
► У першій половині XIX ст. запорожці, котрі повернулися з Туреччини, розселяються вздовж Азовського моря від Бердянська до Єйська. Згодом ці регіони входять до складу Катеринославської губернії.
► На Кубань чорноморці принесли й деякі прикмети давнього січового ладу: Військову Раду, виборного кошового отамана та виборну військову старшину, свій суд, правда, дуже обмежений, своє духовенство, свої форми землеволодіння. Порядкувало військом, відповідно до "Порядка Общей Пользы", своєрідної військової конституції, "Войсковое Правительство": кошовий отаман, військовий суддя та військовий писар. До речі, цей документ був укладений 1794 року першим кошовим отаманом Чорноморського війська на Кубані Чепігою, військовим суддею Головатим та військовим писарем Котляревським.
► Щоправда, на новому місці не довго були недоторканними козацькі права та привілеї. Харко Чепіга був першим і останнім виборним кошовим. Після його смерті Чорноморське військо більше не обирає кошового, а російський уряд призначає на цю посаду Антона Головатого. Її в 1797 році взагалі скасовують — відтепер російський уряд призначає "наказних" отаманів, які були лояльними до політики Москви. Тоді ж наступник Катерини II — її син Павло І скасував посади військового судді й військового писаря, утворив для управління Військову Канцелярію (ще пізніше — "Войсковое Правление").
► У 1830–х роках, у зв’язку із загостренням обстановки на Кавказі, російське самодержавство знову вирішує використати українців як гарматне м’ясо у своїх експансіоністських планах у цьому регіоні. Для вибудувань нових укріплених ліній необхідно було змобілізувати нові військові контингенти. Резерв для їх укомплектування царська влада бачила насамперед у середовищі української суспільності, яка жила мріями про повернення козацьких вольностей.
► У 1831— 1834 роках відновлюється переселенський потік українських козаків на Північний Кавказ, де вони мають воювати з горцями. Тих, хто вже відбув свою повинність, власті змушують залишатися на постійне прожиття в передгір’ях Кавказу, вдаючись навіть до примусу. Наприклад, два полки українських козаків (з Полтавщини й Чернігівщини) додому не відпустили, а поселили їх у Терщині в районі Владикавказу. Для нежонатих у 1834 році примусово привезено з України 500 дівчат, з котрими вони й побралися.
► Процес українського наповнення теренів Північного Кавказу триває і в наступному десятиріччі. У 1846–1847 роках з Дону на Сунжу та Лабу перевезено 715 козацьких родин. Наступного року в Кубанський полк записалося для поселення на лінію 202 чоловіки й 161 жінка з "малороссов", 1849 — ще 250 українських родин, а в 1858 — 310 душ. Крім урядового, тобто добровільного й примусового переселення, сюди, як і на Чорноморію, тікали масово з України кріпаки.
► Лінія поповнювалася також поголовним приписуванням у козаки цілого ряду сіл Ставропольської губернії зі зміною їх назви на станиці. Так, 1833 року утворено станиці: Новотроїцьку, Новоолександрівську, Росшеватську, Успенську, Новодонецьку, Новомалоросійську, Архангельську, Іллінську, Дмитрівську, Сенгіліївську, Каменобродську, Новомаріївську, Рождественську та Староарміївську. Року 1840 ще 36 ставропольських сіл переіменовано в козацькі станиці. У них також було багато українців, що потрапили сюди в першій половині XVIII століття.
► На той час Катеринодар був переважно українським містом, про що свідчать записи наглядача місцевого парафіяльного училища Василя Золотаренка:
● "В Екатеринодаре всего 3600 домов, жителей более 10 тысяч. Сии последние суть казаки–малороссияне. Господствующий язык — малороссийский. Обычаи в Краснодаре общие малороссам".
► Аби не допустити творення тут однонаціонального українського елементу, царська влада всіляко заохочувала переселення на Лінію різних етносів. Зокрема, тоді чимало прибуло людей з Дону, особливо старовірів, що тікали від царської та патріаршої влади.
► Наприклад, у 1858 році для заснування станиць Спокійної, Підгірної, Удобної, Передової, Ісправної й Сторожевої переселено 639 родин "анапців" (з походження українців), 570 родин старолінійців, 200 родин донських і 200 малоросійських козаків.
► Перевага українців у колонізації Північного Кавказу, особливо на північ від річки Кубані, однак, проявлялася досить виразно, а це непокоїло царське самодержавство, яке прагнуло якомога швидше знівелювати в місцях нового оселення українського козацтва його звичаєві традиції та духовність. Саме здійснення цього завдання викликало рішення царських властей реорганізувати українське за національним складом Чорноморське козацьке військо в змішане Кубанське, включивши до його складу частини колишнього Кавказького лінійного козацького війська, яке формувалося з донців. Про такий намір свідчить лист головнокомандувача на Кавказі князя Барятинського до тодішнього військового міністра Російської імперії Мілютіна:
● "В Черноморском войске, состоящем из малороссов и хранящем предания Запорожской Сечи, их отдельность принимает вид национальности и выражается нерасположением к инородцам, которых казаки недружелюбно называют москалями. Слияние Черноморского войска с Кавказским Линейным может действовать против этого, но чтоб это слияние проникло в самый быт казаков"
► План передбачав перемішати чорноморців з лінійцями, щоб остаточно знищити українську національну свідомість, по суті, на всіх теренах Північного Кавказу, тим паче, що чорноморців змушували переселитися за Кубань, де їх очікували збройні сутички з горцями. Спроби чорноморців випросити шляхом компромісів і поступок для збереження хоча б у назві пам’яті про Запорозьку Січ успіхів не мали: російському шовінізму не терпілося здійснити свою мрію про нищення всього українського.
► Втілення таких мрій у життя не забарилося: 19 листопада 1860 року до Чорноморського війська приєднано західну частину Лінії (6 бригад) з наданням цілому війську нової назви: "Кубанське козаче військо". При цьому порядок адміністрації, який був у чорноморців, поширено і на лінійців. Із західної частини Лінійного війська створено маленьке "Терське козацьке військо", а деяка частина з нього приєднана до Ставропільщини з наверненням козаків у селян.
► У відповідь на це 1861 року вибухнув бунт у станицях Щербинівській і Конелівській. Його підтримали й інші козаки, а також старшина. Повсталі "вимагали повернення назви Чорноморського війська, недоторканості чорноморської території, відміни переселення, а якщо все–таки будуть переселяти — відкласти переселення до кінця війни, і не переселяти станиці, а тільки окремі родини з станиць".
► На жаль, тодішній наказний отаман Яків Кухаренко став на бік російського уряду проти своїх же козаків, відтак на землі адигів розпочали переселяти чорноморські родини: "Багатовікові степовики, чорноморці, виявились безпомічними в налагодженні господарства в лісовій зоні лівобережжя Кубані і берега Чорного моря. Знову масові смерті…" .
► Мабуть, саме тоді, після штучного перемішування чорноморців з лінійцями, настав психологічний злам українців Кубані. Так, дозволяли купувати садиби і землі у власність не тільки переселенцям за Кубань, а й тим, хто прибував на Північний Кавказ. Але прискореними темпами відбувалося зросійщення, будь–які спроби пробудження національної свідомості рішуче присікалися, а відтак історична пам’ять, козацькі ідеали поступово затуманювалися.
► До 1910 року на Кубані нараховувалося 236 станиць. Хоч кожна з них, як пише О. Панченко, "уявляла з себе нібито маленьку землеробно–військову республіку, самостійну в своєму внутрішньому житті, але з приспаною українською культурно–національною свідомістю, з високими урядовцями й офіцерськими чинами, наставленими царським урядом"
► Але цей український регіон тримався за своє материнське: за переписом 1897 року "малорусская народность преобладает в Кубанской области. Коренное казачье население преимущественно говорит на малорусском языке (Ейский отдел — 93,6 %, Темрюкский отдел — 92,3 %, Екатеринодарский — 57,6% і т. д.) (Население Кубанской области. — Екатеринодар, 1906. — С. 570).
► Ось як описує очевидець на початку XX століття побут та звичаї кубанців: "Кубанщина — переважно український край. Більша частина козаків вийшла із Запоріжжя, і тільки за Кубанню починається якась мішанина, бо там приписано до війська кілька тисяч селян, донських та азовських козаків і миколаївських солдатів.
► Кубанські козаки, колишні запорожці, до цього часу звуться чорноморцями, відрізняючись навіть найменням од козаків–лінійців, переселенців з Донщини та Московщини. Вони не забули рідної мови, рідних пісень, рідних звичаїв, тільки одіж чужу наділи та через військову службу багато дечого чужого навчилися. На правому березі Кубані, аж до Лаби, а саме в Катеринодарському, Єйському і почасти Кавказькому відділах, по всіх станицях лунає вкраїнська мова, панують українські звичаї, пісні, приказки, навіть українські вбрання. Тільки козаки, що відбувають службу, носять ту ж одіж, що й горяни, себто, бешмет, або жупан тонкого сукна, а в будень кубовий, поверх його черкеску, той же жупан, тільки без коміра із вирізом на грудях, а на голові папаху або високу шапку–кучму.
► Жінки ходять у тому ж вбранні, що й на Вкраїні. Дома козаки нічим не відрізняються від селян–хліборобів: вони працюють на полі і дома, ходять під хуру. В свято молодь гуляє на майдані або на вулиці, співають пісень, яких знає кожна українська дівчина. Де–не–де взимку збираються навіть на вечорниці, а по весні виспівують скрізь веснянки.
► З початку XX століття на Північному Кавказі починають виникати українські організації на зразок Русько–Української "Просвіти" в Катеринодарі. Усвідомлюючи свій кровний зв’язок з матір’ю–Україною, значна частина тутешнього населення прагне в 1917 році возз’єднатися з нею на федеративних засадах. Наприклад, зібрання жителів села Успенки 2 травня 1917 року одноголосно ухвалило відкрити філію Армавірської "Просвіти", вітати і підтримувати усіма засобами Українську Центральну Раду як виразника волі та бажань українського народу .
► Відкриваючи Кубанський Військовий з’їзд у жовтні 1917 року, його голова Микола Рябовіл звернувся до козаків–росіян: "Братья казаки–линейцы!
Я уверен, что вы не осудите, а поймете сердцами вашими те чувства, какие наполняют душу мою… да разве только мою? Души всех казаков–черноморцев в настоящую минуту… разрешите приветствовать послов матери–Украины языком отцов, дедов и прадедов наших…
(Крики: просимо, просимо).
● Дорогі гості! Мачуха–доля одірвала дідів наших запорожців от матернього лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без материнського догляду.Царі робили все, щоб вибити з голов наших, з душ наших пам’ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України — своїми руками задавили ту волю, щоб ми шашки свої полоскали в крові матері (голоси з місць: "Не діждали б! Не діждали б!".
Та не діждали вони б цього ніколи!
Не діждали б, бо хоч душі наші царі понівечили, та не вбили… І ми — діти — руки на матір не підняли б!
Та минула лиха години. І прийшла воля, і ми ожили.
Ожили, і як вірні діти матері своєї ідемо тими шляхами, якими указала вона. Ідемо туди, де зарить уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів… (оплески). "Ідемо, і нас не звертають на свої стежки ні централісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок, ні спасителі отечества од волі… Не завернуть, бо нам з ними не по дорозі…"
► Четвертого січня 1918 року загальні збори представників 29 зареєстрованих організацій Новоросійська ухвалили таку резолюцію:
● "Ми, представники політичних, національних, громадських, професійних організацій м. Новоросійська, зібравшися по заклику Чорноморської Української Ради… задля всебічного обговорення прийшли до такого висновку: беручи до уваги, що українська демократія зробила до того почин проголошенням Української Народної Республіки й оголошення III Універсалу, під яким ми цілковито підписуємося, що Чорноморська губернія економічно, етнографічно, культурно і навіть географічно неминуче тягне до України, постановили:
● а) просити Українську Центральну Раду про приєднання і включення Нашого Краю в Українську Народню Республіку;
● б) запропонувати на обговорення для підтримки цю резолюцію в найкоротшому часі Губернському з’їздові представників Чорноморської губ.;
● в) довести про ці рішення до відома Кубанський Військовий Уряд, який безсумнівно поділяє велику думку об’єднання в одну цілу й міцну державу, прийняв би подібне питання і відносно спорідненого і близького нам Кубанського Краю;
● г) просити Генеральний Секретаріат УНР взяти на увагу цю резолюцію, не відмовити нам в допомозі та підтримці…
● д) доручити Чорноморській Раді надіслати копії резолюції Українській Центральній Раді, Генеральному Секретаріатові, Кубанському Військовому Урядові, Кубанській Законодавчій Раді… і всім, кому буде потрібно"
► Лінію на злуку з єдинокровним кубанським козацтвом підтримував і український уряд. Так, Рада Народних Міністрів УНР, обговорюючи 14 лютого 1918 року питання про укладення миру з Радянською Росією в Бересті (Бресті), підготувала такий проект: "Сторони, що умовляються, визначають такі границі… включаючи частину Кубані, частину Ростовського округа, Таганрозький округ, Чорноморську і Ставропільську губернії…"
► Цю лінію продовжував і уряд гетьмана Скоропадського. Влаштувавши
3 червня 1918 року прийом на честь офіційної делегації Кубанського краю, останній сказав: "Я дуже радий, що в особі вас, кубанські козаки, можу вітати нащадків славного запорозького війська, котрі у своїй невпинній боротьбі за волю України примушені були з бурхливого Дніпра перейти до Кавказьких гір, де все–таки, не дивлячися на різні перешкоди життя, лишилися вірними синами рідної неньки–У країни. З огляду на це я сподіваюсь, що й тепер славні кубанці підуть разом з молодою Українською Державою, щоб здійснити ті гарячі мрії, котрі являлись керовничою зіркою для наших батьків"
► Перебуваючи проїздом у Ростові–на–Дону, делегація Кубанської області на чолі з відомим громадським діячем Чорномор’я Левицьким заявила, що мета поїздки до Києва — "ведення переговорів з Українським урядом про приєднання Кубані до України" (Волна (Керч), 1918. — 3 липня).
► Українці мали подати військову допомогу Кубані. В другій половині жовтня 1918 року кубанський крайовий уряд послав до Києва делегацію для укладення договору про "якнайтісніше зближення" з Україною, зокрема про воєнну конвенцію.
► Неофіційно йшлося і про умови державного об’єднання України і Кубані. Того ж року, в середині листопада, між ними було підписано угоди про взаємні банківські операції, залізничну конвенцію, мореплавство, поштово–телеграфні, торговельні, консульські стосунки.
► Справді, "на Кубань гетьманський уряд дивився як на частину української землі, яка раніше чи пізніше має бути прилученою до України, або як автономний край, або хоча б на федеративних основах… Покійний Рябовіл (на прийомі в Скоропадського — В. С.) відповів, що Кубань хоче жити в цілковитому єднанні з Україною… Настрої кубанських діячів–українців цілком відповідали нашим планам. На Кубані велася агітація за приєднання до України, і наше міністерство закордонних справ піддержувало цю агітацію морально і матеріально"
► Ми умовились, з українськими делегатами Кубані, пише далі Д. Дорошенко, що з України буде вислано на допомогу дивізію генерала Натієва, з чим погодився і гетьман. Тим часом на Кубані вибухнуло б повстання і за його допомогою можна було б очистити край від більшовиків.
► Йшлося про те, аби випередити білогвардійців генерала Алексеева, захопити Катеринодар, і тоді вже проголосити приєднання Кубані до України. На цю пропозицію погодилися й німці. "Але справа розбилася через саботаж, чи вірніше зраду одного з високих урядовців українського міністерства війни: очевидячки, бувши в стосунках з Алексєєвим і сприяючи його інтересам, цей пан умисне затягав цілу справу, не вважаючи на виразні накази Гетьмана й військового міністра, зволікав під різними протестами початок операції, а тим часом Алексеев швиденько вирушив у похід, захопив Катеринодар і скорим маршем посувався до Новоросійська.
► Німці заявили, що вже пізно, і що вони не можуть допустити збройної сутички між українцями й добровольцями: вони, як звичайно, у відносинах до нас вели подвійну гру в цілій цій історії, окрім українського генерала з німецьким прізвищем, правдоподібно, брали участь німецькі військові кола, що почали якусь особливу політику загравання з армією російських добровольців"
► Мрії про остаточне об’єднання Кубані з Україною були поховані наступом Добровольчої армії генерала Денікіна. Наприкінці січня 1919 року його вояки захопили в Донбасі посланця України до Катеринодара — полковника Боржинського, який саме повертався до Києва, і розстріляли за "зраду єдиній і неділимій Росії"
► На мирових переговорах у Парижі делегація УНР всіляко підтримувала Кубань. Зокрема, радник української делегації Шелухин зазначив 24 жовтня 1919 року: "Моїми заходами я досяг того, що представники Кубані увійшли в склад союза і остання нота проти імперіалістів і за необхідність визнання нових держав, в тім числі України і Кубані. Мало того, цю ноту було доручено скласти мені і представнику Кубані"
► Члени Головної Ради Української партії соціалістів–федералістів, що перебували за кордоном, на своїй конференції 28–31 травня 1920 року у Відні ухвалили: "Питання про долю рідних наших земель Кубані повинно вирішити саме населення цих українських земель під контролем Ліги народів та за допомогою Європейських держав" .
► У квітні 1920 року в Тифлісі відбувалися переговори між Кубанською Надзвичайною місією в Закавказзі й Українською Дипломатичною місією на Кавказі "для встановлення тісних зв’язків між Україною та Кубанню в обопільних інтересах обох держав".
► Однак за вказівкою заступника голови Кубанського крайового уряду Білашова підписання цього договору, в якому кубанці представляли себе самостійними від України, відкладалося
► Представник кубанських горців Султан Шахін–Гірей, "людина дуже популярна як на Кубані, так і серед всіх горців і абхазців", офіційно заявив Кубанському Правительству в Тифлісі, що не може повністю підписати декларації його із заявою про кубанську самостійність, тому що "тільки повне єднання з Україною відповідає справжнім інтересам Кубані і Кубанських горців зокрема".
► Більшовицька окупація не дала можливості здійснити тоді плани про з’єднання Малинового Клину з Україною. Уряд Леніна не тільки цього не бажав, а й узагалі "заборонив діяльність українських лівих політичних партій на Кубані.
► 9 вересня 1918 року, захопивши Туапсе, більшовики заарештували активного члена місцевої Української громади Данила Міщенка. Його вивели до моря і там штрикали шаблями в живіт, розрубали обличчя й перетяли горло. Саме помешкання Української громади і драматичного гуртка було зруйноване: стіни обдерто, декорації знищено, меблі розтрощено. Громада розпалася, а відтак в місті завмерло й українське життя.У подібному становищі опинилися українські громади в станицях Тимашівська, Слов’янська та інших .
► Такі постаті українського національного відродження, як Микола Міхновський, котрий опинився в той час на Кубані, продовжували боротися за краще майбутнє рідного народу. Той, кого з початку XX ст. називали батьком українського націоналізму, вчителюючи до 1924 року в станиці Полтавській, "чулим і одночасно твердим, переконливим і одночасно наказуючим голосом закликав… студентів віддати всі сили ідеї національного відродження… Затаївши віддих, з напруженою увагою слухали студенти ці віщі слова, які падали, немов життєдайна волога, на засохлий родючий грунт"
► Будучи завідуючим педтехнікумом у станиці Полтавській, Міхновський послідовно проводив курс на повну українізацію цього навчального закладу, чим до краю загострив свої відносини з місцевими російськими шовіністами.
► Наприклад, 18 квітня 1923 року інспектор Слов’янського районного відділу національних меншин Чекуров у виступі перед викладачами й студентським активом заявив, що Кубань не належить Україні, а Росії, а українська освіта "викличе національну свідомість українських мас, а вона у свою чергу підніме їх на боротьбу, а та приведе до крові. Тому краще відмовитися від української освіти й злитися з російською культурою, а українську мову закинути" .
► Незважаючи на обурення присутніх викладачів і студентів виступом Чекурова, той наступного дня поставив питання про припинення українізації шкіл на засідання місцевої станичної ради. Її голова Жадьков ось так змальовував жахливу перспективу, яка чекає прихильників українізації:
1) Буде поданий поїзд і всіх викладачів–українців вивезуть туди, куди раніше возили нас;
2) Українізація призведе до того, що привезуть гармати для розгрому Полтавської станиці;
3) Може, я й піду, але я зроблю все, щоб врятувати країну від небезпечної українізації" .
► Масові прояви духовного відродження українства Північного Кавказу, як і хвиля козацьких повстань на початку 20–х років, змусили більшовицьку владу йти на певні поступки щодо розвитку національної культури. І досить швидко російські більшовики переконалися, що українське населення цього регіону повірило в багатообіцяючі гасла про право вчитися рідною мовою, висувати на керівні пости місцевих вихідців… Про це, зокрема, засвідчили порівняльні дані переписів 1920 і 1923 років, які однозначно ствердили про повернення українців Північного Кавказу до рідного народу.
► Особливо характерними ці показники були по містах указаного регіону. Скажімо, в Катеринодарі 1920 року до українства призналися 17.261 українець, а через два роки — вже 48.037. У документах обох вказаних переписів до росіян призналося менше від загальної кількості українців — відповідно 12.897 і 40.
► Ще більш вражаюча картина з поверненням до українства в інших містах Кубані в:
● Новоросійську (127 і 10.275),
● Єйську (32 і 12.431),
● Темрюку (46 і 7.314),
● Анапі (1.649 і 5.054),
● Туапсе (17 і 1.820),
● Сочі (110 і 1.351),
● Армавірі (363 і 12.318),
● Кропоткіні (154 і 10.287),
● станиці Тихорєцькій (8 і 4.805).
► Якщо ж підсумувати дані в цілому по містах Кубансько–Чорноморської області, то виявиться: в 1920 році в них призналися до українства лише 33. 312 жителів (6,5 відсотка до загальної кількості населення), а в 1923 таких уже було 155.215 (32,2).
► Особливо промовистими на користь українства були дані перепису 1926 року. У цілому по Кубані тоді нараховувалося 915.450 українців, а на Північному Кавказі — 3.106.852. А в заснованих запорозькими козаками–переселенцями населених пунктах українство залишалося переважаючим етносом:
● станиця Батуринська нараховувала тоді 7.086 жителів, з яких 5.034 були українцями),
● Березанська--------------(10.8
● Брюховецька-------------(12.46
● Васюринська--------------(10.4
● Вищестебліївська---------(3.25
● Дінська---------------------(1
● Дядьківська----------------(7.
● Іванівська------------------(1
● Іркліївська------------------(
● Канівська-------------------(1
● Кальниболотська----------(10.9
● Катерининська-------------(13.
● Кисляківська---------------(13
● Конелівська----------------(8.
● Коренівська----------------(15
● Крилівська-----------------(9.
● Кущівська------------------(11
● Медведівська--------------(18.
● Незамаївська--------------(12.
● Пашківська----------------(18.
● Переяславська------------(8.78
● Пластунівська-------------(12.
● Платнирівська-------------(13.
● Полтавська----------------(14.
● Поповичівська------------(10.7
● Рогівська------------------(12
● Сергіївська----------------(4.
● Стародерев’янківська----(7.230
● Староджереліївська------(5.413
● Старокорсунська----------(12.2
● Старолеушківська---------(6.52
● Староменська--------------(22.
● Старомишастівська--------(9.82
● Старонижчестебліївська--(12.27
● Старотитарівська----------(953
● Старощербинівська-------(17.00
● Тимашевська--------------(12.1
● Уманська-------------------(20
● Шкуринська----------------(9.7
► Це свідчило про одне: якою жорстокою й надзвичайно кривавою не була в 1918–1921 роках боротьба з білогвардійцями й більшовиками, як вони не гальмували українізацію на Кубані, але не змогли припинити цього природного процесу. Однак зрозумівши, що українізація набуває дедалі більш стихійного розвитку, більшовики вирішують узяти цей процес до своїх рук, аби зовсім не втратити контроль над ним.
► Навесні 1925 року в Краснодарі відбулася перша крайова українська партійна нарада, яка, по суті, поклала початок організованої роботи серед українського населення Північного Кавказу передусім на Кубані. Тоді ж було порушено питання про те, аби безплатний додаток "Советский станичник" почав поволі українізуватися. Але цьому процесові перешкоджали не хто інший, як зросійщені інтелігенти з числа українців, котрі перелякалися українізації. Це вони заявили, що не можна "хахлацькою мовою портіть газету". Більше того, чулися голоси і такого спрямування, як "Долой хахлацьку газету, потому что украинцев нету".
► Але тоді обізвалися справжні кубанські хлібороби, що зразу написали до газети, відверто заявивши: "Що ми — росіяни, це ви, інтелігенти, брешете, бо ми—українці й українська газета не тільки по мові, а й по духу зрозуміла нам. Нам краще вивчати сотню—дві незрозумілих нових українських слів, ніж вивчати російську мову".
► До цієї основної думки стали приєднуватись хлібороби багатьох станиць, і українство Кубані взяло гору. Більше того, це поставило гостро питання перед українською секцією крайкому ВКП(б) про створення окремої української газети, яка б обслуговувала усіх українців Північного Кавказу.
► І з 1926 року такий часопис — "Червона газета" — побачив світ. Починала газета з одного працівника і 35 примірників платного тиражу. Через рік вона, будучи на той час першою і єдиною українською газетою в РСФРР, вже мала сталий редакційний апарат і понад 200 сільських кореспондентів. Вона й виховала свого читача, здобувши авторитет і повагу серед широких українських мас Північного Кавказу, котрі до цього не мали можливості знайомитися з рідним друкованим словом.
► За даними Кубанського окружного відділу народної освіти в 1925 році україномовного населення тут налічувалося 900 тисяч чоловік. Серед жителів Краснодара 50 тисяч — третина — розмовляли українською. Відповідно була кількість українських шкіл І ступеня — 150, з 14 тисячами учнів і 320 вчителями. Наприкінці двадцятих на Кубані загалом налічувалося 240 українських шкіл. В станиці Полтавській діяв Український педтехнікум, де навчалося 300 студентів.
► Ще влітку 1920 року, завдяки енергійним заходам українського профессора
О. Багрія з Самари в Катеринодарі створюється Кубанський університет, кістяк викладацького складу якого становили вихідці з України. Пізніше з нього виділився медичний інститут, де в середині двадцятих вчилося понад 1000 студентів, половина з них — "козацькі діти", тобто українці.
► Перша на Кубані українська газета — "Чорноморець" — виходила з 1917 року в Новоросійську за редакцією Олеся Досвітнього. Пізніше в Катеринодарі з’являється орган Кубанської крайової Ради "Кубанський край".
► У двадцяті роки українське слово несла також художня самодіяльність. Зокрема, хорові гуртки виконували українські пісні і, як висловлювалося місцеве чиновництво, "жили переважно старим і "малоросійським" репертуаром". Тож не дивно, що запрошений у березні 1926 року до Краснодара — виступити на II з’їзді Рад Кубані — хор Сергіївської станиці прикрасив свій концерт піснею "Ще не вмерла Україна".
► У Кубанському окрузі працювало на той час понад 300 українських шкіл, 53 гуртки української мови, а в самому Краснодарі останніх — 30. На українському відділі робітфаку навчалося близько сотні осіб, українському відділенні педтехнікуму — 70, у педтехнікумі станиці Полтавської — 300 і на українському відділенні Кубанської радпартшколи — 60. Кубанський радіоцентр 40 відсотків своїх програм транслював українською мовою.
► Уже з кінця 1929 року, тобто з початком колективізації, місцева преса регулярно реєструвала випадки відмови працівників освіти послуговуватися українською. "На русском языке лучше заниматься, он более нужен" (ст. Канівська); "украинизация это ненужная для нас роскошь" (ст. Спокійна).
► У станиці Раєвській місцева влада не виділяла школі належних коштів через те, що вона була українізована. У станиці Старощербинівській завідувач школи агітував проти утворення в школі 5 українського класу. У станицях Новоменській і Мінгрельскій начальство відмовляло, незважаючи на вимоги батьків і учнів, в українізації старших класів школи.
► У станиці Андріївській звільняли з посад учителів, які володіли українською мовою, а призначали таких, що нею не послуговувалися. У школі села Ново–Кубанського на другий рік навчання перейшли з української мови на російську, всупереч волі місцевого населення.
► По всьому краї уперто не виконувалися розпорядження відповідної влади про те, що по школах, де українців не менше 30%, мусить викладатися українознавство. Ще рік тому Наркомос зробив розпорядження, щоб на всіх відділах Кубанського педінституту вчили українській мови, але місцева влада так цього і не виконала.
► Подібне ж творилося і на інших ділянках місцевого життя. У станицях Новомишастівській відмовилися поповнювати бібліотеку українськими книжками, в Краснодарі центральна бібліотека імені Пушкіна, яка щомісяця безплатно діставала українські книжки, просто стала ховати їх. По хатах–читальнях, ігноруючи бажання відвідувачів, відмовлялися передплачувати українські часописи, а місцями агітували навіть проти приватної передплати їх.
► У станиці Кореньовській не бажали розмовляти з населенням українською мовою, а в станраді Новомишастівський голова виконкому не приймав заяв, писаних українською мовою, і т. д., і т. д. .
► Та все–ж дезросійщення краю здійснювалася силами самого населення, що далі, то все глибше й ширше, і люди поза начальством самі собі давали раду. На відсутність українських театру та клубів населення Кубані відповіло організацією численних українських аматорських труп, хорів, оркестрів. Майже в кожній станиці існував драматичний гурток; в Краснодарі їх налічувалося близько 10.
► Між іншим, помітне надзвичайне зацікавлення бандурою. Було створено кілька гуртків бандуристів, а при Краснодарській консерваторії організували клас гри на цьому інструменті. Один з таких гуртків протягом 8 місяців у 1928 році дав по станицях і селах краю з великим успіхом понад 200 концертів.
► Відсутність українських бібліотек компенсувалась зростом купівлі української книжки, часто–густо в складчину.
► Дуже захопилася українізацією молодь. У станиці Полтавській студенти педтехнікуму організовували український лікпункт і пропустили через нього близько 600 неграмотних, у цьому напрямі працювали у багатьох станицях старші учні місцевих шкіл; вони ж організовували стінні українські газети та групи сількорів і скрізь, де тільки провадилася національно–культурна праця, брали в ній найдіяльнішу участь .
► За ухвалою крайової влади в липні 1931 року в Краснодарі почав організовуватися Північно–Кавказький Український, науково–дослідний інститут. Через півроку він уже приступив до виконання планових тем з чотирьох напрямів — економіки, історії та етнографії, літератури та мистецтва, мовно–культурного будівництва.
► Результати праці 5 штатних і 21 позаштатного науковців за І квартал 1932 року, наприклад, були підсумовані в першому збірнику, до якого, зокрема, увійшли статті: "Нариси історіографії Кубанщини", "Мова крайової газети", "Мова районних українських газет", "Місто Краснодар — як осередок пролетарської культури українських районів Північного Кавказу".
► 1929 року, надзвичайно жваво і піднесено пройшли Шевченківські дні. Не було станиці, не було села, взагалі скільки–небудь залюдненого пункту, де б урочисто не святкувалися ці дні, збираючи на концерти, вистави, реферати, академії сотні і тисячі люду. Не обійшлося, звичайно, без інцидентів. Наприклад, в Павловській, коли при перших згуках "Заповіту" весь зал піднялися, секретар партосередку, голова стансовіту, секретар нарсуду і члени райвиконкому, не скинувши шапок, на вимогу присутніх встати, відповідали: "Вы — украинцы, ну и стойте"…
► Подаючи цей факт, "Червона Газета" глибокодумно і багатозначно додала від себе: "отакі чудаки".
► Малиновий Клин - історична назва Кубані, що набула поширення в науково-публіцистичній і художній літературі української діаспори та України.Обіймає західну частину степового Передкавказзя та прилеглий до неї Кавказ, передгір’я і Кавказські гори. На заході омивається водами Чорного та Азовського морів, на півночі межує з Ростовською обл. РФ, на сході із Ставропольським краєм РФ, на півдні - з Грузією. Територія — більше 100 тис. км2.
► 25 серпня (за старим стилем) 1792 року частина чорноморських козаків на чолі з полковником Савою Білим на човнах пристала до берегів півострова Тамань (Тмутаракані). Тут і виникло перше поселення запорожців, яке пізніше розростеться в станицю Таманську.
► Водночас кошовий отаман Захар Чепіга вів кінні полки з військовими обозами суходолом і наприкінці осені 1792 року прибув до кордонів Кубанських земель. Уже 1793 року на березі Кубані в Карасунському куті було закладено військове місто Катеринодар (нині Краснодар) із фортецею, що нагадувала Січ.Спроби чорноморського козацтва відстояти свою назву цього поселення — Нова Січ, не дали позитивного результату.
► На Кубань прийшли із старшиною 17201 козаків, не враховуючи жінок та дітей. Спочатку обрали місця для осель, а потім вже жеребом було призначено, кому й де саме селитися. Розташовуючись, чорноморці поділилися на 40 куренів, з яких потім створили 5 округ. 38 куреням дали старі запорозькі назви:
● Батуринський,
● Брюховецький,
● Васюринський,
● Верхнє–Стеблієвський,
● Дінський, Дядьківський,
● Джереліївський,
● Дерев’янківський,
● Іванівський,
● Іркліївський,
● Канівський,
● Кальниболотський,
● Кисляківський,
● Корсунський,
● Коренівський,
● Крилівський,
● Кущівський,
● Леушківський,
● Мишастівський,
● Медведівський,
● Менський,
● Нижче–Стебліївський,
● Незамаєвський,
● Пашківський,
● Переяславський,
● Пластунівський,
● Платніровський,
● Полтавський,
● Поповичевський,
● Рогівський,
● Сергіївський,
● Тимашівський,
● Титарівський,
● Уманський,
● Шкуринський
● Щербинівський.
● Березанський
● Катеринівський.
► Переселяючи козаків на Кубань, імператриця отримувала потрійну вигоду: по-перше — забезпечувала надійний захист нових південних кордонів; по-друге — створювала умови для русифікації козаків; по-третє — відділяла їх від України, послаблюючи соціальну напругу в південно-західних губерніях імперії. 22 лютого 1788 року вона писала Потьомкіну: те, що "вірні запорожці віддано служать, це схвально, але ім'я запорожців із часом старайся замінити іншим, бо Січ, знищена маніфестом, не лишила по собі в умах приємних згадок...".
► Так, через вісім століть праправнуки київських князів, наголошує
О. Болотенко, знову заселили колишню Тмутаракань, їхнє розселення зайняло значно ширші простори, ніж були межі колишнього руського князівства. Підсилювані постійно новими переселенцями з України, козаки на сході дійшли до ріки Єї, а в Ставропольщині — до річки Манич. На півдні вони не тільки перейшли річку Кубань, а й дісталися до гір Кавказу.
► У 1802 році, наприклад, на Бейсугу в межах Старої лінії було поселено 350 козаків з Воронезької і 41 — з Полтавської губерній. 1803 року на Кубань перебралися 3277 козаків так званого Катеринославського козацького війська, які заснували станиці:
● Темижбецьку,
● Казанську,
● Ладозьку,
● Тифліську - створивши Кавказький полк.
► У 1805 році на Лінію переселяються з того ж Катеринославського війська ще 229 козаків"
► Українські козаки заснували також і багато інших станиць на Кубані з російськими назвами:
● Калузька,
● Рязанська,
● Тверська,
● Пензенська
► У першій половині XIX ст. запорожці, котрі повернулися з Туреччини, розселяються вздовж Азовського моря від Бердянська до Єйська. Згодом ці регіони входять до складу Катеринославської губернії.
► На Кубань чорноморці принесли й деякі прикмети давнього січового ладу: Військову Раду, виборного кошового отамана та виборну військову старшину, свій суд, правда, дуже обмежений, своє духовенство, свої форми землеволодіння. Порядкувало військом, відповідно до "Порядка Общей Пользы", своєрідної військової конституції, "Войсковое Правительство": кошовий отаман, військовий суддя та військовий писар. До речі, цей документ був укладений 1794 року першим кошовим отаманом Чорноморського війська на Кубані Чепігою, військовим суддею Головатим та військовим писарем Котляревським.
► Щоправда, на новому місці не довго були недоторканними козацькі права та привілеї. Харко Чепіга був першим і останнім виборним кошовим. Після його смерті Чорноморське військо більше не обирає кошового, а російський уряд призначає на цю посаду Антона Головатого. Її в 1797 році взагалі скасовують — відтепер російський уряд призначає "наказних" отаманів, які були лояльними до політики Москви. Тоді ж наступник Катерини II — її син Павло І скасував посади військового судді й військового писаря, утворив для управління Військову Канцелярію (ще пізніше — "Войсковое Правление").
► У 1830–х роках, у зв’язку із загостренням обстановки на Кавказі, російське самодержавство знову вирішує використати українців як гарматне м’ясо у своїх експансіоністських планах у цьому регіоні. Для вибудувань нових укріплених ліній необхідно було змобілізувати нові військові контингенти. Резерв для їх укомплектування царська влада бачила насамперед у середовищі української суспільності, яка жила мріями про повернення козацьких вольностей.
► У 1831— 1834 роках відновлюється переселенський потік українських козаків на Північний Кавказ, де вони мають воювати з горцями. Тих, хто вже відбув свою повинність, власті змушують залишатися на постійне прожиття в передгір’ях Кавказу, вдаючись навіть до примусу. Наприклад, два полки українських козаків (з Полтавщини й Чернігівщини) додому не відпустили, а поселили їх у Терщині в районі Владикавказу. Для нежонатих у 1834 році примусово привезено з України 500 дівчат, з котрими вони й побралися.
► Процес українського наповнення теренів Північного Кавказу триває і в наступному десятиріччі. У 1846–1847 роках з Дону на Сунжу та Лабу перевезено 715 козацьких родин. Наступного року в Кубанський полк записалося для поселення на лінію 202 чоловіки й 161 жінка з "малороссов", 1849 — ще 250 українських родин, а в 1858 — 310 душ. Крім урядового, тобто добровільного й примусового переселення, сюди, як і на Чорноморію, тікали масово з України кріпаки.
► Лінія поповнювалася також поголовним приписуванням у козаки цілого ряду сіл Ставропольської губернії зі зміною їх назви на станиці. Так, 1833 року утворено станиці: Новотроїцьку, Новоолександрівську, Росшеватську, Успенську, Новодонецьку, Новомалоросійську, Архангельську, Іллінську, Дмитрівську, Сенгіліївську, Каменобродську, Новомаріївську, Рождественську та Староарміївську. Року 1840 ще 36 ставропольських сіл переіменовано в козацькі станиці. У них також було багато українців, що потрапили сюди в першій половині XVIII століття.
► На той час Катеринодар був переважно українським містом, про що свідчать записи наглядача місцевого парафіяльного училища Василя Золотаренка:
● "В Екатеринодаре всего 3600 домов, жителей более 10 тысяч. Сии последние суть казаки–малороссияне. Господствующий язык — малороссийский. Обычаи в Краснодаре общие малороссам".
► Аби не допустити творення тут однонаціонального українського елементу, царська влада всіляко заохочувала переселення на Лінію різних етносів. Зокрема, тоді чимало прибуло людей з Дону, особливо старовірів, що тікали від царської та патріаршої влади.
► Наприклад, у 1858 році для заснування станиць Спокійної, Підгірної, Удобної, Передової, Ісправної й Сторожевої переселено 639 родин "анапців" (з походження українців), 570 родин старолінійців, 200 родин донських і 200 малоросійських козаків.
► Перевага українців у колонізації Північного Кавказу, особливо на північ від річки Кубані, однак, проявлялася досить виразно, а це непокоїло царське самодержавство, яке прагнуло якомога швидше знівелювати в місцях нового оселення українського козацтва його звичаєві традиції та духовність. Саме здійснення цього завдання викликало рішення царських властей реорганізувати українське за національним складом Чорноморське козацьке військо в змішане Кубанське, включивши до його складу частини колишнього Кавказького лінійного козацького війська, яке формувалося з донців. Про такий намір свідчить лист головнокомандувача на Кавказі князя Барятинського до тодішнього військового міністра Російської імперії Мілютіна:
● "В Черноморском войске, состоящем из малороссов и хранящем предания Запорожской Сечи, их отдельность принимает вид национальности и выражается нерасположением к инородцам, которых казаки недружелюбно называют москалями. Слияние Черноморского войска с Кавказским Линейным может действовать против этого, но чтоб это слияние проникло в самый быт казаков"
► План передбачав перемішати чорноморців з лінійцями, щоб остаточно знищити українську національну свідомість, по суті, на всіх теренах Північного Кавказу, тим паче, що чорноморців змушували переселитися за Кубань, де їх очікували збройні сутички з горцями. Спроби чорноморців випросити шляхом компромісів і поступок для збереження хоча б у назві пам’яті про Запорозьку Січ успіхів не мали: російському шовінізму не терпілося здійснити свою мрію про нищення всього українського.
► Втілення таких мрій у життя не забарилося: 19 листопада 1860 року до Чорноморського війська приєднано західну частину Лінії (6 бригад) з наданням цілому війську нової назви: "Кубанське козаче військо". При цьому порядок адміністрації, який був у чорноморців, поширено і на лінійців. Із західної частини Лінійного війська створено маленьке "Терське козацьке військо", а деяка частина з нього приєднана до Ставропільщини з наверненням козаків у селян.
► У відповідь на це 1861 року вибухнув бунт у станицях Щербинівській і Конелівській. Його підтримали й інші козаки, а також старшина. Повсталі "вимагали повернення назви Чорноморського війська, недоторканості чорноморської території, відміни переселення, а якщо все–таки будуть переселяти — відкласти переселення до кінця війни, і не переселяти станиці, а тільки окремі родини з станиць".
► На жаль, тодішній наказний отаман Яків Кухаренко став на бік російського уряду проти своїх же козаків, відтак на землі адигів розпочали переселяти чорноморські родини: "Багатовікові степовики, чорноморці, виявились безпомічними в налагодженні господарства в лісовій зоні лівобережжя Кубані і берега Чорного моря. Знову масові смерті…" .
► Мабуть, саме тоді, після штучного перемішування чорноморців з лінійцями, настав психологічний злам українців Кубані. Так, дозволяли купувати садиби і землі у власність не тільки переселенцям за Кубань, а й тим, хто прибував на Північний Кавказ. Але прискореними темпами відбувалося зросійщення, будь–які спроби пробудження національної свідомості рішуче присікалися, а відтак історична пам’ять, козацькі ідеали поступово затуманювалися.
► До 1910 року на Кубані нараховувалося 236 станиць. Хоч кожна з них, як пише О. Панченко, "уявляла з себе нібито маленьку землеробно–військову республіку, самостійну в своєму внутрішньому житті, але з приспаною українською культурно–національною свідомістю, з високими урядовцями й офіцерськими чинами, наставленими царським урядом"
► Але цей український регіон тримався за своє материнське: за переписом 1897 року "малорусская народность преобладает в Кубанской области. Коренное казачье население преимущественно говорит на малорусском языке (Ейский отдел — 93,6 %, Темрюкский отдел — 92,3 %, Екатеринодарский — 57,6% і т. д.) (Население Кубанской области. — Екатеринодар, 1906. — С. 570).
► Ось як описує очевидець на початку XX століття побут та звичаї кубанців: "Кубанщина — переважно український край. Більша частина козаків вийшла із Запоріжжя, і тільки за Кубанню починається якась мішанина, бо там приписано до війська кілька тисяч селян, донських та азовських козаків і миколаївських солдатів.
► Кубанські козаки, колишні запорожці, до цього часу звуться чорноморцями, відрізняючись навіть найменням од козаків–лінійців, переселенців з Донщини та Московщини. Вони не забули рідної мови, рідних пісень, рідних звичаїв, тільки одіж чужу наділи та через військову службу багато дечого чужого навчилися. На правому березі Кубані, аж до Лаби, а саме в Катеринодарському, Єйському і почасти Кавказькому відділах, по всіх станицях лунає вкраїнська мова, панують українські звичаї, пісні, приказки, навіть українські вбрання. Тільки козаки, що відбувають службу, носять ту ж одіж, що й горяни, себто, бешмет, або жупан тонкого сукна, а в будень кубовий, поверх його черкеску, той же жупан, тільки без коміра із вирізом на грудях, а на голові папаху або високу шапку–кучму.
► Жінки ходять у тому ж вбранні, що й на Вкраїні. Дома козаки нічим не відрізняються від селян–хліборобів: вони працюють на полі і дома, ходять під хуру. В свято молодь гуляє на майдані або на вулиці, співають пісень, яких знає кожна українська дівчина. Де–не–де взимку збираються навіть на вечорниці, а по весні виспівують скрізь веснянки.
► З початку XX століття на Північному Кавказі починають виникати українські організації на зразок Русько–Української "Просвіти" в Катеринодарі. Усвідомлюючи свій кровний зв’язок з матір’ю–Україною, значна частина тутешнього населення прагне в 1917 році возз’єднатися з нею на федеративних засадах. Наприклад, зібрання жителів села Успенки 2 травня 1917 року одноголосно ухвалило відкрити філію Армавірської "Просвіти", вітати і підтримувати усіма засобами Українську Центральну Раду як виразника волі та бажань українського народу .
► Відкриваючи Кубанський Військовий з’їзд у жовтні 1917 року, його голова Микола Рябовіл звернувся до козаків–росіян: "Братья казаки–линейцы!
Я уверен, что вы не осудите, а поймете сердцами вашими те чувства, какие наполняют душу мою… да разве только мою? Души всех казаков–черноморцев в настоящую минуту… разрешите приветствовать послов матери–Украины языком отцов, дедов и прадедов наших…
(Крики: просимо, просимо).
● Дорогі гості! Мачуха–доля одірвала дідів наших запорожців от матернього лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без материнського догляду.Царі робили все, щоб вибити з голов наших, з душ наших пам’ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України — своїми руками задавили ту волю, щоб ми шашки свої полоскали в крові матері (голоси з місць: "Не діждали б! Не діждали б!".
Та не діждали вони б цього ніколи!
Не діждали б, бо хоч душі наші царі понівечили, та не вбили… І ми — діти — руки на матір не підняли б!
Та минула лиха години. І прийшла воля, і ми ожили.
Ожили, і як вірні діти матері своєї ідемо тими шляхами, якими указала вона. Ідемо туди, де зарить уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів… (оплески). "Ідемо, і нас не звертають на свої стежки ні централісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок, ні спасителі отечества од волі… Не завернуть, бо нам з ними не по дорозі…"
► Четвертого січня 1918 року загальні збори представників 29 зареєстрованих організацій Новоросійська ухвалили таку резолюцію:
● "Ми, представники політичних, національних, громадських, професійних організацій м. Новоросійська, зібравшися по заклику Чорноморської Української Ради… задля всебічного обговорення прийшли до такого висновку: беручи до уваги, що українська демократія зробила до того почин проголошенням Української Народної Республіки й оголошення III Універсалу, під яким ми цілковито підписуємося, що Чорноморська губернія економічно, етнографічно, культурно і навіть географічно неминуче тягне до України, постановили:
● а) просити Українську Центральну Раду про приєднання і включення Нашого Краю в Українську Народню Республіку;
● б) запропонувати на обговорення для підтримки цю резолюцію в найкоротшому часі Губернському з’їздові представників Чорноморської губ.;
● в) довести про ці рішення до відома Кубанський Військовий Уряд, який безсумнівно поділяє велику думку об’єднання в одну цілу й міцну державу, прийняв би подібне питання і відносно спорідненого і близького нам Кубанського Краю;
● г) просити Генеральний Секретаріат УНР взяти на увагу цю резолюцію, не відмовити нам в допомозі та підтримці…
● д) доручити Чорноморській Раді надіслати копії резолюції Українській Центральній Раді, Генеральному Секретаріатові, Кубанському Військовому Урядові, Кубанській Законодавчій Раді… і всім, кому буде потрібно"
► Лінію на злуку з єдинокровним кубанським козацтвом підтримував і український уряд. Так, Рада Народних Міністрів УНР, обговорюючи 14 лютого 1918 року питання про укладення миру з Радянською Росією в Бересті (Бресті), підготувала такий проект: "Сторони, що умовляються, визначають такі границі… включаючи частину Кубані, частину Ростовського округа, Таганрозький округ, Чорноморську і Ставропільську губернії…"
► Цю лінію продовжував і уряд гетьмана Скоропадського. Влаштувавши
3 червня 1918 року прийом на честь офіційної делегації Кубанського краю, останній сказав: "Я дуже радий, що в особі вас, кубанські козаки, можу вітати нащадків славного запорозького війська, котрі у своїй невпинній боротьбі за волю України примушені були з бурхливого Дніпра перейти до Кавказьких гір, де все–таки, не дивлячися на різні перешкоди життя, лишилися вірними синами рідної неньки–У країни. З огляду на це я сподіваюсь, що й тепер славні кубанці підуть разом з молодою Українською Державою, щоб здійснити ті гарячі мрії, котрі являлись керовничою зіркою для наших батьків"
► Перебуваючи проїздом у Ростові–на–Дону, делегація Кубанської області на чолі з відомим громадським діячем Чорномор’я Левицьким заявила, що мета поїздки до Києва — "ведення переговорів з Українським урядом про приєднання Кубані до України" (Волна (Керч), 1918. — 3 липня).
► Українці мали подати військову допомогу Кубані. В другій половині жовтня 1918 року кубанський крайовий уряд послав до Києва делегацію для укладення договору про "якнайтісніше зближення" з Україною, зокрема про воєнну конвенцію.
► Неофіційно йшлося і про умови державного об’єднання України і Кубані. Того ж року, в середині листопада, між ними було підписано угоди про взаємні банківські операції, залізничну конвенцію, мореплавство, поштово–телеграфні, торговельні, консульські стосунки.
► Справді, "на Кубань гетьманський уряд дивився як на частину української землі, яка раніше чи пізніше має бути прилученою до України, або як автономний край, або хоча б на федеративних основах… Покійний Рябовіл (на прийомі в Скоропадського — В. С.) відповів, що Кубань хоче жити в цілковитому єднанні з Україною… Настрої кубанських діячів–українців цілком відповідали нашим планам. На Кубані велася агітація за приєднання до України, і наше міністерство закордонних справ піддержувало цю агітацію морально і матеріально"
► Ми умовились, з українськими делегатами Кубані, пише далі Д. Дорошенко, що з України буде вислано на допомогу дивізію генерала Натієва, з чим погодився і гетьман. Тим часом на Кубані вибухнуло б повстання і за його допомогою можна було б очистити край від більшовиків.
► Йшлося про те, аби випередити білогвардійців генерала Алексеева, захопити Катеринодар, і тоді вже проголосити приєднання Кубані до України. На цю пропозицію погодилися й німці. "Але справа розбилася через саботаж, чи вірніше зраду одного з високих урядовців українського міністерства війни: очевидячки, бувши в стосунках з Алексєєвим і сприяючи його інтересам, цей пан умисне затягав цілу справу, не вважаючи на виразні накази Гетьмана й військового міністра, зволікав під різними протестами початок операції, а тим часом Алексеев швиденько вирушив у похід, захопив Катеринодар і скорим маршем посувався до Новоросійська.
► Німці заявили, що вже пізно, і що вони не можуть допустити збройної сутички між українцями й добровольцями: вони, як звичайно, у відносинах до нас вели подвійну гру в цілій цій історії, окрім українського генерала з німецьким прізвищем, правдоподібно, брали участь німецькі військові кола, що почали якусь особливу політику загравання з армією російських добровольців"
► Мрії про остаточне об’єднання Кубані з Україною були поховані наступом Добровольчої армії генерала Денікіна. Наприкінці січня 1919 року його вояки захопили в Донбасі посланця України до Катеринодара — полковника Боржинського, який саме повертався до Києва, і розстріляли за "зраду єдиній і неділимій Росії"
► На мирових переговорах у Парижі делегація УНР всіляко підтримувала Кубань. Зокрема, радник української делегації Шелухин зазначив 24 жовтня 1919 року: "Моїми заходами я досяг того, що представники Кубані увійшли в склад союза і остання нота проти імперіалістів і за необхідність визнання нових держав, в тім числі України і Кубані. Мало того, цю ноту було доручено скласти мені і представнику Кубані"
► Члени Головної Ради Української партії соціалістів–федералістів, що перебували за кордоном, на своїй конференції 28–31 травня 1920 року у Відні ухвалили: "Питання про долю рідних наших земель Кубані повинно вирішити саме населення цих українських земель під контролем Ліги народів та за допомогою Європейських держав" .
► У квітні 1920 року в Тифлісі відбувалися переговори між Кубанською Надзвичайною місією в Закавказзі й Українською Дипломатичною місією на Кавказі "для встановлення тісних зв’язків між Україною та Кубанню в обопільних інтересах обох держав".
► Однак за вказівкою заступника голови Кубанського крайового уряду Білашова підписання цього договору, в якому кубанці представляли себе самостійними від України, відкладалося
► Представник кубанських горців Султан Шахін–Гірей, "людина дуже популярна як на Кубані, так і серед всіх горців і абхазців", офіційно заявив Кубанському Правительству в Тифлісі, що не може повністю підписати декларації його із заявою про кубанську самостійність, тому що "тільки повне єднання з Україною відповідає справжнім інтересам Кубані і Кубанських горців зокрема".
► Більшовицька окупація не дала можливості здійснити тоді плани про з’єднання Малинового Клину з Україною. Уряд Леніна не тільки цього не бажав, а й узагалі "заборонив діяльність українських лівих політичних партій на Кубані.
► 9 вересня 1918 року, захопивши Туапсе, більшовики заарештували активного члена місцевої Української громади Данила Міщенка. Його вивели до моря і там штрикали шаблями в живіт, розрубали обличчя й перетяли горло. Саме помешкання Української громади і драматичного гуртка було зруйноване: стіни обдерто, декорації знищено, меблі розтрощено. Громада розпалася, а відтак в місті завмерло й українське життя.У подібному становищі опинилися українські громади в станицях Тимашівська, Слов’янська та інших .
► Такі постаті українського національного відродження, як Микола Міхновський, котрий опинився в той час на Кубані, продовжували боротися за краще майбутнє рідного народу. Той, кого з початку XX ст. називали батьком українського націоналізму, вчителюючи до 1924 року в станиці Полтавській, "чулим і одночасно твердим, переконливим і одночасно наказуючим голосом закликав… студентів віддати всі сили ідеї національного відродження… Затаївши віддих, з напруженою увагою слухали студенти ці віщі слова, які падали, немов життєдайна волога, на засохлий родючий грунт"
► Будучи завідуючим педтехнікумом у станиці Полтавській, Міхновський послідовно проводив курс на повну українізацію цього навчального закладу, чим до краю загострив свої відносини з місцевими російськими шовіністами.
► Наприклад, 18 квітня 1923 року інспектор Слов’янського районного відділу національних меншин Чекуров у виступі перед викладачами й студентським активом заявив, що Кубань не належить Україні, а Росії, а українська освіта "викличе національну свідомість українських мас, а вона у свою чергу підніме їх на боротьбу, а та приведе до крові. Тому краще відмовитися від української освіти й злитися з російською культурою, а українську мову закинути" .
► Незважаючи на обурення присутніх викладачів і студентів виступом Чекурова, той наступного дня поставив питання про припинення українізації шкіл на засідання місцевої станичної ради. Її голова Жадьков ось так змальовував жахливу перспективу, яка чекає прихильників українізації:
1) Буде поданий поїзд і всіх викладачів–українців вивезуть туди, куди раніше возили нас;
2) Українізація призведе до того, що привезуть гармати для розгрому Полтавської станиці;
3) Може, я й піду, але я зроблю все, щоб врятувати країну від небезпечної українізації" .
► Масові прояви духовного відродження українства Північного Кавказу, як і хвиля козацьких повстань на початку 20–х років, змусили більшовицьку владу йти на певні поступки щодо розвитку національної культури. І досить швидко російські більшовики переконалися, що українське населення цього регіону повірило в багатообіцяючі гасла про право вчитися рідною мовою, висувати на керівні пости місцевих вихідців… Про це, зокрема, засвідчили порівняльні дані переписів 1920 і 1923 років, які однозначно ствердили про повернення українців Північного Кавказу до рідного народу.
► Особливо характерними ці показники були по містах указаного регіону. Скажімо, в Катеринодарі 1920 року до українства призналися 17.261 українець, а через два роки — вже 48.037. У документах обох вказаних переписів до росіян призналося менше від загальної кількості українців — відповідно 12.897 і 40.
► Ще більш вражаюча картина з поверненням до українства в інших містах Кубані в:
● Новоросійську (127 і 10.275),
● Єйську (32 і 12.431),
● Темрюку (46 і 7.314),
● Анапі (1.649 і 5.054),
● Туапсе (17 і 1.820),
● Сочі (110 і 1.351),
● Армавірі (363 і 12.318),
● Кропоткіні (154 і 10.287),
● станиці Тихорєцькій (8 і 4.805).
► Якщо ж підсумувати дані в цілому по містах Кубансько–Чорноморської області, то виявиться: в 1920 році в них призналися до українства лише 33. 312 жителів (6,5 відсотка до загальної кількості населення), а в 1923 таких уже було 155.215 (32,2).
► Особливо промовистими на користь українства були дані перепису 1926 року. У цілому по Кубані тоді нараховувалося 915.450 українців, а на Північному Кавказі — 3.106.852. А в заснованих запорозькими козаками–переселенцями населених пунктах українство залишалося переважаючим етносом:
● станиця Батуринська нараховувала тоді 7.086 жителів, з яких 5.034 були українцями),
● Березанська--------------(10.8
● Брюховецька-------------(12.46
● Васюринська--------------(10.4
● Вищестебліївська---------(3.25
● Дінська---------------------(1
● Дядьківська----------------(7.
● Іванівська------------------(1
● Іркліївська------------------(
● Канівська-------------------(1
● Кальниболотська----------(10.9
● Катерининська-------------(13.
● Кисляківська---------------(13
● Конелівська----------------(8.
● Коренівська----------------(15
● Крилівська-----------------(9.
● Кущівська------------------(11
● Медведівська--------------(18.
● Незамаївська--------------(12.
● Пашківська----------------(18.
● Переяславська------------(8.78
● Пластунівська-------------(12.
● Платнирівська-------------(13.
● Полтавська----------------(14.
● Поповичівська------------(10.7
● Рогівська------------------(12
● Сергіївська----------------(4.
● Стародерев’янківська----(7.230
● Староджереліївська------(5.413
● Старокорсунська----------(12.2
● Старолеушківська---------(6.52
● Староменська--------------(22.
● Старомишастівська--------(9.82
● Старонижчестебліївська--(12.27
● Старотитарівська----------(953
● Старощербинівська-------(17.00
● Тимашевська--------------(12.1
● Уманська-------------------(20
● Шкуринська----------------(9.7
► Це свідчило про одне: якою жорстокою й надзвичайно кривавою не була в 1918–1921 роках боротьба з білогвардійцями й більшовиками, як вони не гальмували українізацію на Кубані, але не змогли припинити цього природного процесу. Однак зрозумівши, що українізація набуває дедалі більш стихійного розвитку, більшовики вирішують узяти цей процес до своїх рук, аби зовсім не втратити контроль над ним.
► Навесні 1925 року в Краснодарі відбулася перша крайова українська партійна нарада, яка, по суті, поклала початок організованої роботи серед українського населення Північного Кавказу передусім на Кубані. Тоді ж було порушено питання про те, аби безплатний додаток "Советский станичник" почав поволі українізуватися. Але цьому процесові перешкоджали не хто інший, як зросійщені інтелігенти з числа українців, котрі перелякалися українізації. Це вони заявили, що не можна "хахлацькою мовою портіть газету". Більше того, чулися голоси і такого спрямування, як "Долой хахлацьку газету, потому что украинцев нету".
► Але тоді обізвалися справжні кубанські хлібороби, що зразу написали до газети, відверто заявивши: "Що ми — росіяни, це ви, інтелігенти, брешете, бо ми—українці й українська газета не тільки по мові, а й по духу зрозуміла нам. Нам краще вивчати сотню—дві незрозумілих нових українських слів, ніж вивчати російську мову".
► До цієї основної думки стали приєднуватись хлібороби багатьох станиць, і українство Кубані взяло гору. Більше того, це поставило гостро питання перед українською секцією крайкому ВКП(б) про створення окремої української газети, яка б обслуговувала усіх українців Північного Кавказу.
► І з 1926 року такий часопис — "Червона газета" — побачив світ. Починала газета з одного працівника і 35 примірників платного тиражу. Через рік вона, будучи на той час першою і єдиною українською газетою в РСФРР, вже мала сталий редакційний апарат і понад 200 сільських кореспондентів. Вона й виховала свого читача, здобувши авторитет і повагу серед широких українських мас Північного Кавказу, котрі до цього не мали можливості знайомитися з рідним друкованим словом.
► За даними Кубанського окружного відділу народної освіти в 1925 році україномовного населення тут налічувалося 900 тисяч чоловік. Серед жителів Краснодара 50 тисяч — третина — розмовляли українською. Відповідно була кількість українських шкіл І ступеня — 150, з 14 тисячами учнів і 320 вчителями. Наприкінці двадцятих на Кубані загалом налічувалося 240 українських шкіл. В станиці Полтавській діяв Український педтехнікум, де навчалося 300 студентів.
► Ще влітку 1920 року, завдяки енергійним заходам українського профессора
О. Багрія з Самари в Катеринодарі створюється Кубанський університет, кістяк викладацького складу якого становили вихідці з України. Пізніше з нього виділився медичний інститут, де в середині двадцятих вчилося понад 1000 студентів, половина з них — "козацькі діти", тобто українці.
► Перша на Кубані українська газета — "Чорноморець" — виходила з 1917 року в Новоросійську за редакцією Олеся Досвітнього. Пізніше в Катеринодарі з’являється орган Кубанської крайової Ради "Кубанський край".
► У двадцяті роки українське слово несла також художня самодіяльність. Зокрема, хорові гуртки виконували українські пісні і, як висловлювалося місцеве чиновництво, "жили переважно старим і "малоросійським" репертуаром". Тож не дивно, що запрошений у березні 1926 року до Краснодара — виступити на II з’їзді Рад Кубані — хор Сергіївської станиці прикрасив свій концерт піснею "Ще не вмерла Україна".
► У Кубанському окрузі працювало на той час понад 300 українських шкіл, 53 гуртки української мови, а в самому Краснодарі останніх — 30. На українському відділі робітфаку навчалося близько сотні осіб, українському відділенні педтехнікуму — 70, у педтехнікумі станиці Полтавської — 300 і на українському відділенні Кубанської радпартшколи — 60. Кубанський радіоцентр 40 відсотків своїх програм транслював українською мовою.
► Уже з кінця 1929 року, тобто з початком колективізації, місцева преса регулярно реєструвала випадки відмови працівників освіти послуговуватися українською. "На русском языке лучше заниматься, он более нужен" (ст. Канівська); "украинизация это ненужная для нас роскошь" (ст. Спокійна).
► У станиці Раєвській місцева влада не виділяла школі належних коштів через те, що вона була українізована. У станиці Старощербинівській завідувач школи агітував проти утворення в школі 5 українського класу. У станицях Новоменській і Мінгрельскій начальство відмовляло, незважаючи на вимоги батьків і учнів, в українізації старших класів школи.
► У станиці Андріївській звільняли з посад учителів, які володіли українською мовою, а призначали таких, що нею не послуговувалися. У школі села Ново–Кубанського на другий рік навчання перейшли з української мови на російську, всупереч волі місцевого населення.
► По всьому краї уперто не виконувалися розпорядження відповідної влади про те, що по школах, де українців не менше 30%, мусить викладатися українознавство. Ще рік тому Наркомос зробив розпорядження, щоб на всіх відділах Кубанського педінституту вчили українській мови, але місцева влада так цього і не виконала.
► Подібне ж творилося і на інших ділянках місцевого життя. У станицях Новомишастівській відмовилися поповнювати бібліотеку українськими книжками, в Краснодарі центральна бібліотека імені Пушкіна, яка щомісяця безплатно діставала українські книжки, просто стала ховати їх. По хатах–читальнях, ігноруючи бажання відвідувачів, відмовлялися передплачувати українські часописи, а місцями агітували навіть проти приватної передплати їх.
► У станиці Кореньовській не бажали розмовляти з населенням українською мовою, а в станраді Новомишастівський голова виконкому не приймав заяв, писаних українською мовою, і т. д., і т. д. .
► Та все–ж дезросійщення краю здійснювалася силами самого населення, що далі, то все глибше й ширше, і люди поза начальством самі собі давали раду. На відсутність українських театру та клубів населення Кубані відповіло організацією численних українських аматорських труп, хорів, оркестрів. Майже в кожній станиці існував драматичний гурток; в Краснодарі їх налічувалося близько 10.
► Між іншим, помітне надзвичайне зацікавлення бандурою. Було створено кілька гуртків бандуристів, а при Краснодарській консерваторії організували клас гри на цьому інструменті. Один з таких гуртків протягом 8 місяців у 1928 році дав по станицях і селах краю з великим успіхом понад 200 концертів.
► Відсутність українських бібліотек компенсувалась зростом купівлі української книжки, часто–густо в складчину.
► Дуже захопилася українізацією молодь. У станиці Полтавській студенти педтехнікуму організовували український лікпункт і пропустили через нього близько 600 неграмотних, у цьому напрямі працювали у багатьох станицях старші учні місцевих шкіл; вони ж організовували стінні українські газети та групи сількорів і скрізь, де тільки провадилася національно–культурна праця, брали в ній найдіяльнішу участь .
► За ухвалою крайової влади в липні 1931 року в Краснодарі почав організовуватися Північно–Кавказький Український, науково–дослідний інститут. Через півроку він уже приступив до виконання планових тем з чотирьох напрямів — економіки, історії та етнографії, літератури та мистецтва, мовно–культурного будівництва.
► Результати праці 5 штатних і 21 позаштатного науковців за І квартал 1932 року, наприклад, були підсумовані в першому збірнику, до якого, зокрема, увійшли статті: "Нариси історіографії Кубанщини", "Мова крайової газети", "Мова районних українських газет", "Місто Краснодар — як осередок пролетарської культури українських районів Північного Кавказу".
► 1929 року, надзвичайно жваво і піднесено пройшли Шевченківські дні. Не було станиці, не було села, взагалі скільки–небудь залюдненого пункту, де б урочисто не святкувалися ці дні, збираючи на концерти, вистави, реферати, академії сотні і тисячі люду. Не обійшлося, звичайно, без інцидентів. Наприклад, в Павловській, коли при перших згуках "Заповіту" весь зал піднялися, секретар партосередку, голова стансовіту, секретар нарсуду і члени райвиконкому, не скинувши шапок, на вимогу присутніх встати, відповідали: "Вы — украинцы, ну и стойте"…
► Подаючи цей факт, "Червона Газета" глибокодумно і багатозначно додала від себе: "отакі чудаки".
- Отримати посилання
- X
- Електронна пошта
- Інші додатки
Мітки:
Історія
Кубань
Малиновий клин
Коментарі
Дописати коментар