СТОП «АФРОБАНДЕРІВЩИНА», АБО УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ І РАСОВЕ ПИТАННЯ
Поряд з низкою позитивних змін свідомості українського суспільства можна спостерігати і окремі негативні зміни. Прикладом таких змін є поширення незрозумілого, мазохістського ставлення до проблеми кольорової міграції.
Популярним мемом стало поняття «афробандерівець». «Бачу синку, що не москаль» перетворилося із анекдоту на реальну схему мислення.
А шкода, бо «москаль» (нерідко – денаціоналізований, русифікований українець) приведе на світ білих дітей, яких в умовах повноцінної національної держави можна буде виховати українськими патріотами. Натомість «афробандерівець» ніколи не стане українцем, а його поява на наших землях – це провісник великих бід – таких самих, які зараз спіткають народи західної та північної Європи.
Коли формувалася ідеологія організованого націоналістичного руху, расове питання для України не було актуальним. Проте це не означає, що сьогодні націоналісти мають його ігнорувати. Адже націоналізм – це не догми, це постійна турбота про інтереси нації, в тому числі її виживання.
Для українського націоналізму не повинний бути характерним расизм – погляд на інші (в даному випадку кольорові) раси як на «неповноцінних людей» тощо. Натомість оптимальним є расіалізм – визнання біологічної раси об’єктивним чинником як в індивідуальному, так і в колективному масштабі.
Господь Бог створив українську націю як націю європейську, тобто білу. І тому націоналісти повинні боротися за збереження расової сутності своєї нації.
Потрібно пам’ятати, що кольорова міграція – це не лише наслідок «об’єктивних» демографічних, економічних, технічних обставин. Це також наслідок цілеспрямованої політики представників «сильних світу цього». Дуже слушно в «Українській революції» про це зазначив Дмитро Ярош: «Не менш важливим питанням, що теж страшенно турбує наших „західних партнерів”, є монорасовий і моноетнічний характер населення України. Якось під час „помаранчевої революції” один з американських сенаторів, побачивши Майдан Незалежності у Києві, прохопився: „Щось ці українці занадто білі…” І подивіться, як влада України відразу ж прислухалась до цієї фрази. Табори „біженців” з Азії та Африки ростуть, як гриби. Фінансуються емігрантські програми порівняно краще, ніж наші Збройні Сили, громадянство України роздається направо і наліво. З благословення західних ліберастів робиться все для того, щоб наш народ якомога швидше почорнів, пожовтів або набрав ще якихось кольорів райдуги».
Водночас потрібно пам’ятати, що надійні гарантії захисту української нації від орд кольорових мігрантів може надати лише створення власної національної держави.
Коментарі
Дописати коментар