Про Волинську різанину 1943 року

Ну, статтю про Волинську різанину націоналіст не може не коментувати...

Юрій Романенко міг свій пост із Фейсбука не публікувати на «Хвилі», а замість нього написати добротну аналітичну статтю. Але 9:1, що  не напише. Волинська різанина - це не та тема, на яку Юрій буде щось писати. Ну, наскільки знаю автора. Цей пост – виняток із правил, мабуть хтось чи щось добряче завело його  (автора) з пів-оберта.

Написати на тему Волинської різанини гарну статтю - не складно. Досить проштудіювати пару книжок Володимира В’ятровича. Але Юрій пішов іншим шляхом, шляхом логічних порівнянь, з яких випливає, що кати і жертви однаково винні.

Ну це якби у відомих подіях з села Врадіївки, де капітан Дрижак з двома подільниками згвалтували молоду жінку, стверджувати, що й жіночка нічим не краща капітана. Мабуть, пручалася, руки й морду капітанові царапнула. А капітан «при исполнении», де-юре чергував цю ніч у райвідділку. Та й курва вона взагалі…

Юрій формально діє, як прагматик, який хоче перегорнути цю сторінку, як це зробили ФРН і Франція, і забути (мирно жити з поляками). Біда тільки в тому, що пропонований прагматизм дуже дорого обійдеться українській нації. «Я сторонник подхода, который развязывает проблемы прошлого, чтобы улучшить жизнь в настоящем и обеспечить задел на будущее для наших детей.»

Наша нація, якщо виходити з концепції Великого Кобзаря,  складається з «мертвих, живих і ненароджених». Юрій пропонує інтереси мертвих проігнорувати заради живих та їх потомків.Правда, хто дасть Юрію гарантію, що й його покоління не проігнорують онуки? Гарантією тут може бути тільки  цілісність нації. Конкретний українець може легко вмерти за ідею, при умові, що ідея зробить його націю безсмертною і щасливою. Бджола жалить нападника і вмирає, але бджолиний рій живе!

Всякі гешефти сучасників, щодо торгівлі ідеалами мертвих та інтепесами ненароджених, знищують націю. Бо коли б «мертві» знали у що виродяться їх потомки, то навряд чи здійснили б свій чин. Мотиву б не було. І замість цієї картини світу була б інша.

Волинську різанину зазвичай розглядають або в «покаянному» аспекті, або в історичному. До істориків особливих претензій не маємо. А от до тих, хто закликає каятись і прощати, претензії є. Бо «Волинська різанина» - явище есхатологічне і трансцендентне, яке визначає долю України на століття вперед.

Ну, скажімо, відновив 1620 року гетьман П.Конашевич-Сагайдачний православну митрополію в Україні. І маємо дотепер релігійні сварки, роз’єднані церкву і народ. А могли ж мати єдину греко-католицьку церкву і бути частиною тієї Європи, куди тепер нас так тягне Янукович.

З «Волинської різанини» 1943 року прямо випливає «Акція «Вісла» 1947 року. В результаті цих двох чисток українці і поляки отримали етнічно відносно чисті території. В Україні майже не лишилось поляків, а в Польщі – українців. Звідси, феномен Західної України, завдяки чому і стала можлива наша незалежність в 1991 році. Без Західної України Україна Східна являла би собою другу Білорусь, комуністичним провідникам якої ідея національної незалежності просто не прийшла б у голови. І простягалася б Росія від Збруча до Тихого океану.

То ж провідник ОУН(б) на Північно-Західних українських землях (ПЗУЗ) Клим Савур бачив на століття вперед? Ні, не бачив, бо ОУН(б) не організовувала на Волині різанини. Якось у істориків випадає той факт, що не зважаючи на однакову політику й ідеологію ОУН, різанина була тільки волинською, а от «галицької різанини» не було. І німці тут ні до чого. В Галичині в порівнянні з Волинню їх влада була набагато ліберальнішою, а, головне, проукраїнською. Скажімо мова викладання у школах Галичини майже скрізь була українська.

То чому різати поляків почали з Волині? Бо там поляки були особливі! Друга Жечь Посполіта у міжвоєнне двадцятиліття проводила політику колонізації українських земель у римський спосіб, заселяючи колонізовані землі ветеранами. Але ж вільних земель в часи аграрного перенаселення бути не могло, тому землі для ветеранів Ю.Пілсудського забирали в українців. Таких ветеранів назтвали «осадниками».

Нагадаємо читачам, що західні українці вже мали свою державу – ЗУНР, анексовану поляками в 1920 році. Антанта передала Польщі західноукраїнські землі (ЗУЗ) з умовою надання українцям автономії. Але це побажання було поляками проігнороване. Тому на ЗУЗ виникло явище аналогічне палестинській інтифаді. Процес «замирення» шляхом терору і тотальних зачисток отримав назву «пацифікації».

Різати поляків почали, як тільки ослабилась міць німецької окупаційної адміністрації, чому сприяла поява УПА і АК. Нова Коліївщина виникла без допомоги ОУН, як і стара 1768 року. Драматизму ситуації додавало те, що було багато змішаних сімей, а генетично західноукраїнські поляки були спольщеними і покатоличеними українцями. Це дуже нагадувало різанину вірмен і греків у Туреччині під час національно-визвольної війни 1919-23 років, коли «турками» звалися ісламізовані вірмени і греки.

Цікаво, що армія Мустафи Камаля Ататюрка вирізала або вигнала з Туреччини практично всіх греків і вірмен. На початку ХХ століття вірмени, греки і асирійці складали чверть населення країни, а за переписом 2008р. їх лишилось менше 1%. Турків звинувачують у т.з. «вірменському геноциді 1915р.», але практично ніхто не звинувачує в цьому уряд Ататюрка. До речі після закінчення війни між Туреччиною і Грецією відбувся обмін населенням на зразок «Акції «Вісла».

То яке повинне бути відношення нас, українців, до подій 1943 року? Ми повинні перегорнути цю сторінку історії і забути про неї. Але в жодному разі не каятись, бо ми ні в чому перед поляками не винні. Це поляки прийшли на нашу землю, а не ми на польську. І це вони хотіли після Другої світової війни знов анексувати наші землі. Міжнародне право тут цілком на нашому боці, позаяк воно створювалось на підставі аналізу війни в Алжирі, де французам довелося евакуювати всіх своїх співвітчизників до Франції, попри те, що більшість з них були «чорноногими», - так називали французів, що народилися в Алжирі.