Намітки роману

Я - банітований шляхтич.

Життя моє пройшло безславно на Запоріжжі. Але з тих, хто 30 років тому був за порогами лишилося може душ 300. Хто повмирав від старості, таких меншість. Хтось пішов старцювати. Хтось помер в бою чи на палі під час повстання Остряниці. Нарешті частина опинилася в Московщині, під білим царем.

І тільки я живий. Тому, що писар. Тому що обережний і розумний. І тому, що вмирати мені нема за що. За матку Ойчизну якось не з руки, бо не шляхтич. За віру руську теж не хочу, бо вона таки схизмацька. Та й добрим католиком теж не хочу бути, як і соцінианином. Я не впевнений, що й пан Біг є на небі, бо дуже багацько горя на землі і видно, що не всі грішники і  не всі за свої гріхи вони страждають. Я так особливо не страждаю та й гріхів на мені великих нема. Не пощусь і їм скоромне. А так, в душі, лишаюся гоноровим шляхтичем, а як же шляхтичу без  гонору?

А я ж вчився у Львівському колегіумі, разом з паном Хмельницьким, що тепер наш гетьман. І мабуть можна було б, особливо, коли гетьман на підпитку, отримати якийсь уряд чи хутір, підсунувши ясновельможному пану гетьману власноруч складений універсал... Але мене задовольняє моя писарська посада, позаяк банітованому шляхтичу назад до шляхти не можна, а в козацькій старшині я і так, без ясновельможного гетьмана, вже є. А майонтек мені не потрібен. Нікому мої майонтки успадковувати. З рідних - "шабля-люлька - вся родина, сивий коник - то мій брат", як співають у пісні. А ще є в мене чжура Грицько. От і все. У Грицька добрий голос і я вивчив його грамоти. Латини, правда, він не знає, але й того, що знає, більше ніж досить для евентуального дяка. Його навіть наш січовий батюшка побоюється, бо інколи жартома і при людях такі каверзні питання богословські задає...

Отож ще поки зір маю і тримаю перо і каламар у руках, то зможу писарювати. А що буде далі? А далі можна козаку старцювати або піти в Межигірський спас, чого мені не дуже й хочеться, та й знають мене там не як доброго християнина... Або доживати віку з Грицьком, якщо Грицько сам не піде козакувати, а йому хочеться піти. А піти козакувати, то значить загинути... Скільки їх, сердешних, полягло під містечком Берестечком і скільки ще поляже під іншими містечками...

Мабуть, міг би зібрати на старість трішки грошей та не зібрав, бо козак. А нащо козаку гроші? А щоб горілки випити! На пропиті гроші можна було три корчми купити... Та навіть більше. А навіщо? Коли ти сьогодні на коні, а завтра - під конем... От так, як старим здається, швидко і промайнули 30 років. Пан Хмельницький за цей час встиг побувати і писарем військовим, і сотником, а тепер і гетьманом.  А моя ж доля могла скластися і краще... Могла, та не склалася. Не знаю, де батькова могила. Не знаю, де серед могил на цвинтарі схоронили мою матір, бо тільки кучки землі від могил, а хрестів вже нема. Від обійстя лишилися тільки залишки ями, де був льох. Глиняні стіни майонтку знову стали глиною і поросли бур'яном. Але лишилася гребля від ставу і сам став. Але дерев, тих, що батьківські пахолки саджали, нема, мабуть вирубали. Зате є інші, в іншім місті, мабуть самосів. І риба в ставку є, бо ніхто її не ловить. Бо пустка наше село. Проїжджав там років сім тому. 

Пам'ятаю, як завозили ми з Бугу рибу у діжках. А щоб вона не подохла по дорозі, сиділи хлопчаки і надували воду ковальськими міхами. Батько мій був добрим господарем. Були в нас і коні, і вівці, і пасіка, і ставок, і млин-вітряк з жорнами з-під Чигирина. Жорна теж якісь добрі люди забрали, хай їм буде щастя.

А от місяць тому почув я від одного колишнього спудея свою власну історію, яку йому хтось розповів. Хтось тримав язика за зубами аж майже 30 років, а тепер, вже нічого не боячись, розповів. Чи одному тільки спудею чи якійсь компанії? Звісно, я не виявляючи зацікавленості, запитав, як звали того шляхтича? Але спудей цього не знав. Хто тепер згадає шляхтича Юрія Лебединського? Ну, хіба що пан Хмельницький та мабуть і він не згадає мого прізвища, бо я був на два роки старший за нього і колегіум з-за татарського набігу не скінчив. Платити отцям-єзуїтам стало нічим. То ж я для всіх, включно з паном гетьманом, - козак Адабаш. Так мене прозвали татари. Ім'я - від Бога, а прізвисько - від людей.

Вирішив я зустрітися з тим спудеєм знову, так, ніби випадково. Ну і спробувати з'ясувати, звідки він знає мою історію і хто йому її розповів. Отож осідлавши за татарським звичаєм шестеро коней ми з Грицьком виїхали з Січі на Чигирин, а далі через Черкаси і Канів - на Київ. Спудей наш повинен був вчитися в Могилянському колегіумі.

До Києва доїхали за кілька днів до Покрови, але було ще тепло і сонячно. Помолившись в церкві Богородиці Пирогощі ми відразу поїхали у Межигірський монастир. Я мав передати листа Кошового архімандриту і пожертви на монастир - отцю-келарю. Ну і пожити трішки в монастирі, поки Грицько буде шукати студента.