ЗЕЛЕНСЬКИЙ І ПОЛОНЕНІ

Питання стоїть саме так. Міністр Клімкін у себе на Фейсбуці опублікував текст ноти російського МЗС і українську відповідь на неї. Тепер ми (широкий загал) знаємо, якщо не все, то досить багато.

Так, наші «союзники»-європейці виміняли у Путіна наших моряків на повернення російської делегації в ПАРЄ. Так, президента Зеленського вони про це поінформували і він на це погодився. Але Путін в останній момент все «переграв»…

У міжнародної спільноти фактично немає важелів дієвого впливу на Путіна. Тобто важелі є (відключення СВІФТу, зменшення обсягу імпорту російських енергоносіїв і т.п.), але ці важелі б’ють не тільки по Путіну, а й по самих ініціаторах боротьби з ним. А те, що не б’є, типу заборони окремим російським посадовцям відвідування Діснейленду на території країн Заходу, для Путіна не чутливе…

Якщо на Путіна не можна натиснути, його наші «союзники» намагаються купити, точніше щось виміняти баш-на-баш (голову на голову в перекладі з тюркських мов). Це у них називається «прогрес у переговорах».

Не думаю, що у переговорах з європейцями росіяни їх повідомляли, що моряки будуть звільнені тимчасово, з наступним їх поверненням під українським конвоєм до російської тюрми з метою закінчення слідства і винесення вироку. На такий цинізм не готові навіть європейці.

Для Путіна, як диктатора епохи вільного обміну інформацією, головне заробити (не втратити) символічний капітал. «Це не міжнародний трибунал мене раком поставив, це я сам з почуття людяності пішов назустріч Зеленському і звільнив моряків!».

Але для президента Зеленського відносини з Путіним нагадують відносини християнського святого з Дияволом. «Поклонись мені і отримаєш всі блага світу цього!» - каже Диявол. І Диявол своє слово тримає. Ціна питання – безсмертна душа.

З прес-конференції Зеленського ми взнали, що міністр Клімкін поступив не правильно. Але президент не сказав, як треба було поступити правильно… На нашу скромну думку, єдиний прийнятний вихід – відтермінувати вручення ноти-відповіді на кілька днів. Тоді Росія, виконуючи свої домовленості з європейцями, віддасть нам полонених моряків, а на цинічні пропозиції можна відповісти юридично бездоганною нотою. Тою самою, що відіслав Клімкін. Але це мрії Зеленського. Насправді такого бути не могло.

Путін, нотою російського МЗС, ставить президента Зеленського на шпагат: або ти приймаєш російські умови і отримуєш полонених моряків, але стаєш для всього світу президентом-брехуном, а свою країну показуєш, як недоговороспроможну, або відкидаєш російські умови і не отримуєш нічого!

В цьому розумінні міністр Клімкін, зробивши вибір за свого президента, спас йому репутацію. Але Зеленський втратив політичний капітал і можливість попіаритись на визволенні моряків, що так необхідно його партії під час парламентської компанії.

Але біди Зеленського на цьому не скінчилися. Буквально вчора (28.06.19) Медведчук привіз із Мінська ще четверо колишніх полонених, один з яких реальний український зек (дезертир у розшуку), а інший – потенційний зек (водій, який завіз семеро своїх товаришів на сепарський блок-пост). Сподівання росіян було на те, що СБУ прямо в аеропорту одягне їм браслети. Тоді ролик про це можна буде показувати українським полоненим… Але натомість колишнім полоненим запропонували підлікуватися в госпіталі!

Порошенку «проблему Медведчука» вирішити не вдалося. Екс-президента дуже гнітила одноканальна (виключно через кума Путіна) комунікація з Росією. В команді Зеленського це все розуміли, тому відразу повідомили, що послуг Медведчука не потребують. Але Путін з Медведчуком все ж влаштували «розвідку боєм».

Русский вопрос: Что делать? Великої війни з Україною Путін сам боїться, а до «конфлікту низької інтенсивності» та артилерійських і мінометних обстрілів у нас вже звикли. Тобто російська військова загроза перестала бути важілем тиску. Лишилися тільки українські полонені і українські політв’язні.

Надю Савченко справедливо критикували за загравання з сепаратистами з приводу звільнення полонених. Надія керувалася особистим досвідом 2014 року, коли полоненого можна було виміняти в сепаратистів за пару ящиків горілки. З тієї пори багато води збігло в Кальміусі, а звільнення українських полонених стало особистим бізнесом президента Путіна.

В українській суспільній думці домінує «ізраїльське» ставлення до полонених, коли одного капрала міняють на дві сотні терористів. У тов. Сталіна було: «У нас нет пленных! У нас есть предатели!». Тепер маятник хитнувся в інший бік: у нас нема зрадників, є тільки полонені!

Таке ставлення демотивує українського солдата. В ситуації прямої загрози життю можна кинути зброю і підняти руки; через деякий час тебе звільнять з полону і ти будеш героєм в очах тих, хто бачив війну по телевізору. Хоча пропагандистський ролик, де герой-шмаркач промовляє «Ахвіцери нас бросілі!»,  лишиться в Ютубі. Однак реалії полону виявляються дещо іншими. І не один полонений пошкодував, що не застрелився останнім патроном чи не підірвався останньою гранатою…

Що робити президенту Зеленському? Відразу після закінчення парламентських виборів чітко і однозначно заявити: «Обмін полоненими відбудеться після закінчення війни!». Як це власне і передбачене міжнароднім правом. А коли закінчиться війна? Ну, раніше каденції Путіна (2024) вона не скінчиться. Передвиборча обіцянка Зеленського скінчити війну на Донбасі тим і хороша, що вона передвиборча.

Відмова від обміну полонених виб’є останній важіль тиску на Україну. Звісно, що Медведчук час від часу буде вивозити з ОРДЛО по кілька полонених, але виняток тільки підтверджуватиме правило. Зеленському треба буде сказати людям, що він президент на один термін, що його не цікавлять рейтинги, і що він буде робити те, що вимагають від нього національні інтереси.