Листи до братів-націоналістів. Лист 4. Чому на Януковича чекає доля Мубарака? (Про вплив геополітики на внутрішнє життя України)
Продовжую цикл листів до братів-націоналістів. Наразі мова піде про зовнішні впливи на наше внутрішнє життя та про те, як ми з арабами стали фігурами на чужій шахівниці. Попередні листи:
Листи добратів-націоналістів. Лист 1. За Ющенка чи Тягнибока?
Листи до братів–націоналістів.Лист 2. Демографічні проблеми і майбутнє нації.
Листи до братів-націоналістів. Лист 3: Плюси ісламської економіки.
I. «В Багдаді все спокійно…»
От і
відгриміла Єгипетська революція. Президент Мубарак втік у свою резиденцію на
Червоному морі, деякий час там хворів і його не чіпали, хоча смертною карою
погрожували[1]. Нарешті, 2 червня 2012р. єгипетський суд поставив
крапку в цій історії: колишній президент Єгипту був засуджений на довічне
ув’язнення[2].
Свого часу сербський колега Мубарака – президент Мілошевич[3]
також сидів у своїй резиденції в Белграді і його, до пори, до часу, також не
чіпали.
«Горе
переможеним!» - оголосив римлянам галльський вождь Бренн. І це правда. Мілошевича
судив Гаагський трибунал. Судити сербського президента треба було за
бездіяльність - головний його злочин перед своїм народом. Натомість трибунал
звинуватив екс-президента Югославії в геноциді албанців та боснійських мусульман.
Бувши поганим президентом, Мілошевич виявився добрим юристом, то ж процес над
ним мав закінчитись виправдувальним вироком. Цього організатори процесу
допустити не могли і Мілошевичу довелося померти невинним. У крові померлого
було знайдено сліди препаратів для лікування лепри та туберкульозу, якими він ніколи
не хворів[4].
Всі ми,
хто по телевізору, хто в Інтернеті, а деякі й на власні очі бачили, як на майдані
Тахрір, він і в Єгипті зветься майдан, натовп творить революцію. Революцію
покоління Facebook[5].
Але
цікаве не те, що видно, а те, що залишається за кадром. Отож, був собі такий
генерал-президент Хосні Мубарак. Керував він Єгиптом з 1981 року, від дати
вбивства попереднього єгипетського президента Анвара Садата. Попередник, як
відомо, поплатився своїм життям за те, що став проводити в країні проамериканську
політику та підписав мирний договір з Ізраїлем.
Мубарак
від самого початку проводив хоч і збалансовану, але ту ж таки проамериканську
політику. І, здавалось, нічого йому не загрожує. За деякими даними він навіть
мріяв передати президентство у спадок своєму синові Гамалю. Але у Вашинґтоні
вирішили інакше і у Єгипті сталася революція.
Як це не
рідко буває, дія чинника внутрішнього наклалася на дію чинника зовнішнього. В
далекій Америці, звідкіля густонаселений Єгипет імпортує пшеницю, піднялися
ціни майже на всі продовольчі культури. Причин тут декілька: і інфляція долара,
і фінансові спекуляції на біржах, і зменшення площі посівів зернових, внаслідок
збільшення посівів технічних культур (рапс, кукурудза), з яких в США виготовляють
біодизель.
Соціальна
структура в країнах Третього світу, як відомо, однотипна: жменька багатіїв на одному полюсі
та основна маса населення (бідняки) – на іншому. Ріст цін на продовольство
торкнувся 80% населення. Це, так би мовити,- чинник внутрішній.
А дія
чинника зовнішнього полягає в тому, що світ змінюється, а разом з ним змінюються
цілі і методи американської політики. От саме це і проґавив Мубарак.
Колись,
у далекі тридцяті роки вже минулого століття, американці робили ставку на
якогось «нашого сучого сина Сомосу» і трималися його, а він їх, як воша кожуха.
На випадок революції, диктатора
доводилося підтримувати, як кажуть, до
останнього. У часи протистояння з комунізмом на такі «дрібниці» закривали очі,
але після розпаду СРСР виявилось, що одіозні диктатори псують американцям
демократичний імідж. І з цим стало важко миритись. Ще один недолік диктаторів
полягав у тому, що вони або самі виходили з під контролю, або створювали такі
умови, що непідконтрольними ставали їхні правонаступники, як це сталося на Кубі
(1959р.) і в Ірані (1979р.).
То ж прагматичні
американці вирішили більше не класти яйця в одну корзину і зробили ставку на
зміну політичної структури країни-сателіта таким чином, щоб не бути залежними
від місцевих політичних пертурбацій. Інакше кажучи, в руках американських
політтехнологів повинні бути, як регулятори грубої, так і регулятори тонкої
настройки політичних процесів країни-сателіта. Зміни правлячих режимів у «демократичний
спосіб» дістали назву «кольорових революцій», а сама технологія ще раніше була
випробувана на країнах – колишніх членах Варшавського договору.
Але
«кольорові революції» - то дія грубої настройки, а тонка настройка - підготовка
революцій і післяреволюційний супровід.
Безпосередня
підготовка революції, враховуючи складність завдань, починається років за два
до її початку. А якщо брати до уваги британський досвід, то й за кілька
десятиліть. Британці просто вирощують потенційних лідерів на всі можливі
випадки. Так, організація «Брати-мусульмани»[6],
що була заборонена в Єгипті, успішно працює в Лондоні. Цікаво, що
«Брати-мусульмани» виступають, як парламентська партія в Кувейті і Бахрейні, а в
Іраці – попри критику окупаційного режиму, їх представник Тарік
аль-Хашимі є віце-президентом цієї країни[7]. Задля об’єктивності
заззначимо, що й американці «грають технічно», наприклад, Фонд Рокфеллера, підтримував
і підтримує лівих[8].
Навіщо
американцям знадобилися революції в Тунісі і Єгипті? Російський політолог
Сергій Кургінян бачить в цьому елемент глобального протистояння між США та
Китаєм:
Мы (Росія. Прим. Ю.П.) уже не основная цель. Направление главного
удара - ВОСТОК. Прежде всего Китай. Американская
"реалполитик" гласит: любая держава, которая начинает приближаться по
могуществу к Соединенным Штатам - враг номер один. С этой точки зрения
процессы, идущие в дальней Азии, рост ее экономики, безумно опасны для
нынешнего мирового гегемона[9].
Знаряддям боротьби Америки проти Китаю є
арабські країни, де на думку Кургіняна, «Братами-мусульманами»[10] планується
створення нового халіфату:
"Братья-мусульмане" – это
организация, созданная в 20-е годы в зоне Суэцкого канала, в создании которой
приняли огромное участие англичане. Которая была взращена на идеях радикального
исламизма и глобального джихада, и создания единого Халифата. Которая никогда
от этих идей не откажется, поэтому и является всемирной. И для которой
отдельные национальные государства – это просто грех, джахилия. Это
организация, которая сейчас пытается натянуть на себя маску мирности, и
которая, совершенно понятно, во всех регионах хочет строить только этот
глобальный халифат, т.е. Большой Юг.[11]
Насправді,
така політика Америки виглядала би дуже дивною, враховуючи, що спроба створення
«халіфату» в новітні часи вже була: окупація хусейнівським Іраком Кувейту. Якби
США цьому не протидіяли,Саддам Хусейн одним Кувейтом, певно, не обмежився б, а завоював весь арабський
Схід.
На жаль,
створення халіфату в наш час є утопічною ідеєю. Реальніше створити халіфат в
кожній окремо взятій арабській країні. Справа в тому, що в усіх арабських країнах
склалися свої нації. Свого часу провалилась ідея створення Об’єднаної арабської
республіки у складі Єгипту і Сирії. Якраз з вищевказаної причини.
У
російських «імперців», до яких відноситься і етнічний вірменин Кургінян, відбувся
психологічний перехід (сталося психологічне заміщення) «Родины» з Росії на
Китай. З останнім вони пов’язують остаточну поразку Америки в Армагеддоні. Про
особисту ненависть вірменина до мусульман, що присутня на генетичному рівні, не
будемо вже й казати.
Ідея використати
якогось новітнього Гітлера в якості «криголама»[12]
проти Китаю, наразі є застарілою. За підсумками Другої світової війни світ було
поділено на дві частини, з супердержавами на чолі. Згодом, одна з супердержав
(СРСР) розпалась і їй на зміну приходить, але ще не прийшла, інша (Китай). Світ з однополярного стане знову
двополярним, що унеможливить появу отого третього гравця. В двополярнім світі
не можна бути тою мудрою мавпою, яка, за висловом Мао Цзедуна, буде з гори спостерігати
за битвою двох тигрів у долині. Логічнішим буде уявити, що допоки мавпа жива,
на неї полюватимуть тигри з долини.
Суть імперіалізму полягає в боротьбі за
ресурси (доступ до сировини та ринків збуту). В цьому розумінні Росія є ласим
шматком, але доступність її ресурсів для США обмежена, - з одного боку
інтересами місцевої еліти, а з іншого - заграваннями цієї еліти з китайцями.
Революції
на Близькому Сході тільки на перший погляд не відповідають інтересам США.
Тактично, звісно, недоцільно міняти проамериканський статус-кво близькосхідних
країн. Але стратегічно, такі зміни необхідні. Потенційно ці країни
вибухонебезпечні, аж до повної втрати контролю над ними. Для прикладу, річне
споживання води в Єгипті складає 68,3 кубокілометри (2000р.), а всього
загальний обсяг поновлюваних водних ресурсів – 86,8 кубокілометрів (1997р.)[13],
тобто споживається 78,7% водних ресурсів. Через кілька років країна може лишитися
без води. Не важко здогадатись, які соціальні катаклізми відбуватимуться в
країні, де живе половина населення Арабського світу.
Якщо
законсервувати існуючий на Близькому Сході порядок, то це означатиме і можливість
багаторазового повторення подій 11 вересня 2001 року і навіть гірше - повторення, з відповідними наслідками,
ісламських революцій у більшості арабських країн. Приклад заворушень в Бахрейні
говорить про те, що навіть відносно високий рівень життя не страхує режим від
революції.
Індивідуум
може вчитись і на чужих помилках, нація – тільки на власних. Найкраще щеплення
від комунізму – його будівництво в даній країні. Після того, як комуністичні
ідеї будуть дискредитовані їх носіями, комунізм «вигорить» і новий прихід
комуністів, під старими чи новими гаслами, стане неможливим.
Нам
здається, що саме цю ідею американці вирішили використати в Арабському світі.
Технічно буде використаний ісламізм-лайт у вигляді підгодованих (завербованих)
лідерів «Братів-мусульман» та інших ісламських організацій. Ісламісти зроблять
життя в своїх країнах більш справедливим, майнова нерівність (коефіцієнт Джині)
зменшиться, питома вага середнього класу в населенні збільшиться. Відповідно,
відбудеться поступова трансформація ідей ісламістів, від сучасних радикальних,
до помірних і ліберальних. Доходи від нафти і газу будуть розподілятись більш
справедливо, при збереженні загального контролю за добувною галуззю в руках
американських ТНК. Відповідно, багатий середній клас буде споживати
американських товарів більше, ніж це робиться зараз, при монархіях, диктаторах
і корумпованих чиновниках. Політичний, економічний і військовий контроль за
країнами-постачальниками енергоносіїв автоматично означатиме і відповідний
контроль за країнами-споживачами енергоносіїв (Європа, Японія, Китай).
Такий
план можна назвати «європеїзація ісламських країн». Але то буде чиста
європеїзація в ідеальному для Америки варіанті. Здійснити «європеїзацію» Європи
в чистім вигляді, відразу після 1945р., завадив Радянський Союз. Європа мала стати
передовим форпостом Заходу проти СРСР, а не просто споживачами американських
товарів. Для цього європейцям залишили їх потужний індустріальний, військовий і
науковий потенціал. Після розпаду СРСР, Європа поступово перетворюється з
союзника США на їх конкурента і більше не хоче підтримувати американські військові
оборудки за межами власних кордонів.
«Європеїзація
ісламських країн» означатиме європеїзацію без індустрії, науки і відповідного
військового потенціалу, здатного захистити існуючий порядок речей. Замість всього
цього, арабським країнам буде запропоноване тихе, відносно сите життя, яке буде
профінансоване доходами від продажу власних енергоносіїв. А щоб тих доходів на
всіх вистачило, буде проводитись демографічна політика «планування сім’ї»,
тобто «одна сім’я – одна дитина». Побічним політичним наслідком такої
демографії стане загальне зниження революційного потенціалу: революції, як
відомо, роблять молоді.
Наскільки
реальні подібні плани? Вважаємо, цілком реальні. Але такі плани повинні
проводитись комплексно, тобто у всіх сусідніх країнах одночасно. Бо якщо поряд
з «ситою» країною існуватиме «голодна», то та сита - повинна буде нести
додаткові видатки на армію, поліцію, інші заходи безпеки, що через деякий час
скоротять, на користь голодної, дистанцію між країнами. Виходом могла б стати
індустріалізація «ситої» країни, але такий вихід не потрібен США, позаяк
скорочуватиме американський експорт.
Інша
небезпека чекає ззовні. Із-за зажерливості американської фінансової олігархії
кризи не просто виникають. Вони виникають або в США (глобальні), або
інспіруються США – регіональні. Тобто арабський колгосп «Тихе життя»,
збудований американцями, може бути ними й зруйнованим. З одного боку -
національна безпека США, а з іншого – великі гроші. І невідомо, що переважить.
Нарешті,
третя небезпека чекає американців ще на етапі будівництва «колгоспу». От, у
Лівії бліцкріґу не вийшло. І в інших країнах може щось піти не так. Скажімо, британські
союзники можуть зіграти у свій інтерес. Або китайці зможуть підтримати якийсь
режим економічно, а значить «кольорова революція» може в конкретній країні не
відбутись. Нарешті, не зважаючи на непрофесіоналізм і корупцію в «мухабаратах»
(спецслужбах), «мочити в сортирі» американську агентуру вони можуть.
II. Росія і Москва.
США – глобальний
гравець на світовій «шаховій дошці»[14].
Тому спостерігаючи за кольоровими революціями в Арабськім світі, слушно буде
зауважити, що в американців можуть існувати плани з перетворення і інших країн.
І перший такий кандидат на перетворення - Росія.
Незважаючи
на силу-силенну пропагандистських матеріалів різних проімперських авторів, на
зразок вищезгаданого Кургіняна, є підстави вважати, що кремлівська еліта
усвідомлює свою компрадорську суть[15]
і готова у цій якості служити елітам Заходу[16]
в обмін на власну безпеку.
Інша
справа, що ця еліта не спроможна зупинити китайську експансію в Сибір і на російський
Далекий Схід. Зауважимо, що поставки російських енергоносіїв здійснюються до
Європи, яка останнім часом веде себе досить незалежно від США. Тому інтеграція
російської еліти в напрямку Європи не є для США бажаною. Навпаки, США хотіли б
контролювати Європу, контролюючи потоки енергоносіїв, як з Близького Сходу і
Північної Африки, так і з Росії. Більше того, контроль за арабськими енергоносіями
не може бути ефективним важелем впливу на Європу до тих пір, поки остання має
можливість отримувати їх з Росії. З цього випливає необхідність американського
втручання в російські справи.
Власне,
для втручання є й інші підстави. Росія залишається другою за величиною, після
США, ядерною державою. Незважаючи на значну деіндустріалізацію, Росія все ще
має великий індустріальний і науковий потенціал в області високих технологій. Це
Америку тривожить з-за реальної чи гіпотетичної можливості передачі технологій
Китаю. У випадку зміни курсу Кремля, вимальовується альянс Пекін-Москва, що
означає стратегічний програш Америки в світі. З іншого боку, використати Москву
в серйозній грі проти Пекіна неможливо, саме внаслідок слабкості Росії.
З нашої
точки зору оптимальним для США варіантом буде розподіл Росії на сфери впливу:
західну (американо-британську чи американо-європейську)та східну (китайську чи
китайсько-японо-корейську). Конкретна архітектура «нового порядку» буде
залежати від інтенсивності процесу. Якщо поділ буде відбуватись мирно і тривалий
час, то крім двох головних гравців частину російського «пирога» отримають їхні
союзники чи просто сусідні країни. Якщо ж дезінтеграційні процеси в Росії
будуть протікати швидко і двом гарантам доведеться вводити війська, звісно ж,
«обмежений контингент» і виключно на прохання законного уряду, то ділитися російським
пирогом буде зайвим.
Кордони
між сферами впливу, очевидно, будуть проходити по східному передгір’ю
Уральських гір, тобто Урал відійде до західної сфери. Туди ж, скоріш за все,
відійде і Північна (газоносна) частина Західного Сибіру. Все, що на Схід від
цієї лінії, стане китайським. Але й Європейська Росія володіє значним
потенціалом, тому з неї повинне бути виділене тюрксько-мусульманське Поволжя. З
решти території на Півночі постане умовна Петербургія (від Петербурга до
Півночі Західного Сибіру) та умовна Московщина (території на південь від
Петербургії).
Вище ми
намалювали фактичну картину. А юридично Російська Федерація продовжуватиме
існувати. Буде сидіти в Москві президент, буде Дума, може і земські собори
будуть. Мабуть і місце в Раді Безпеки ООН за Росією збережеться, а може, Індії
віддадуть чи, щоб нікого не образити, розширять склад на два місця (для Індії і
Японії).
Порядку
в новій Росії стане більше, дороги стануть кращими, щодо «дураков» – сказати
важко. Головне надбання – виросте життєвий рівень населення. Джерела добробуту будуть
ті ж самі, що і в арабських країнах: більш справедливий перерозподіл виручки за
енергоносії та скорочення населення.
Коли
почнеться «процес»? А він уже почався. Від самих президентських виборів 2012 року в Росії відбуваються численні
мітинги на Болотній площі у Москві. Поки ці мітинги не дуже шкодять режиму
полковника Путіна, але, стратегічно, їх продовження означає швидкий кінець
режиму.
ІІІ.
Інтереси Америки і роль України.
Українські
справи мало цікавлять адміністрацію президента Б.Обами. З одного боку,
правління Обами прийшлося на кризу і, відповідно, внутрішнім справам
приділяється більше уваги, з іншого – вистачає проблем, що дісталися в спадок
від попереднього президента (Ірак, Афганістан, Іран та ін..).
Але, на
відміну від Росії, в США правлячий істеблішмент не обмежується президентською
адміністрацією. Політична система Америки нагадує акціонерне товариство, де є
виконавчий орган – Дирекція, тобто президентська адміністрація, і Наглядова
рада, - це не Конгрес, це вище. І от ця «наглядова рада» має свої інституції,
незалежні від державних. От, скажімо, «Ренд корпорейшн» чи Стратфор. Такі
інституції займаються, як поточними, так і перспективними, стратегічними
справами. Вони ж є і «кузнею кадрів» для майбутніх президентських
адміністрацій. З цього випливає, що нам не слід зациклюватись на теперішній
адміністрації Б.Обами.
Що ж до
національних інтересів України, то вони були сформульовані ще Юрієм Липою в
роботі «Геополітичні орієнтири нової України». Процитуємо класика:
Україна - це
могильник російської імперії. Не можемо уявити собі інше майбутнє. Знищення
Росії - як центру наднаціонального розподілу земель над Волгою, Печорою і Білим
морем - відповідно до їхнього національного і історичного змісту - це
передумова сильної України.
Україна, маючи геополітичне опертя на Чорному морі, може існувати, але існувати і розвиватися може лише тоді, коли не допустить суперництва на Півночі.
Національні держави фінських і уральських народів на території сучасної російської республіки - це те найменше, що необхідно. Друге - усунення теперішнього московського демографічного центру з цих територій і приборкання тут важкої промисловості, роздутої Москвою. Коли пізніше окреслимо національні межі «русских», то створиться держава, менша від української. Отже, національна Москва, але не наднаціональна потвора, яка прикривається то грецьким православієм, то жидівським «Інтернаціоналом».
Авторитативність між Білим та Чорним морями може бути спокійною тільки у руках українців. Не відокремлення України від Росії є нашою головною ідеєю, а знищення наднаціонального авторитету Росії у дотеперішніх північних центрах і вкорінення цієї ідеї в українській столиці - це головне!
Неможливо примирити московського центру з
українським центром, не можна говорити про державну співпрацю у цих двох
центрах. На просторах великої Росії не може бути двох великопромислових, двох
великодержавних центрів, двох великих збірників енергії! Вони виключають себе
взаємно.
Лишень у цій площині наша задача поставлена вірно. Українці змагаються не тільки за свою справедливість, але й за панування цієї справедливості в оточенні. Не може бути й мови про компроміси щодо сучасної російської державності. Єдиним рятунком для існування української державності є цілковите знищення російської великодержавності.
Вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення Москви як столиці російської наддержави[17].
Вперше
в історії України складаються унікальні умови, коли ми маємо природного
союзника для знищення нашого природного ворога. Яка буде ціна такого союзу?
Україна, всупереч ідеям Н.Макіавеллі, буде «молодшим партнером» в такім союзі.
Це погано, але «старший партнер» знаходиться далеко і не претендує на нашу
землю. На це можна закинути, що в умовах неоколоніалізму на землю, як
територію, взагалі ніхто не претендує. Земля цікавить неоколонізаторів
виключно, як ресурс. Відповімо, що у випадку з Росією маємо справу не з
неоколонізаторами, а з класичними колонізаторами, яким потрібна наша земля і
ми, українці, як матеріал для поповнення російського генофонду.
Як вище зазначалося, сучасна російська еліта
співпрацює і готова співпрацювати далі з Заходом на умовах «молодшого
партнера». Але Заходу потрібен не «молодший партнер», який при нагоді захоче
стати рівним, а сателіти, що ніколи не зможуть оскаржити домінування Заходу в
світі і які уявляють себе лише як частину західної периферії.
Україна в цьому розумінні не є загрозою
інтересам США, позаяк замала для супердержави. Але Україна – природний ворог
Росії і, реально, не є і ніколи не буде Європою. Оця українська виключність і
робить нашу країну природним союзником США або… Китаю.
Попри бажання поширити «руській міръ» на
Україну, яке особливо активізувалося у росіян під час правління Б.Обами,
по-справжньому українській незалежності це не загрожує, оскільки режим Путіна
сам є залежним від США. Красномовний приклад – російсько-грузинська війна, коли
Росія могла спробувати окупувати Грузію і насадити там своїх маріонеток, але не
посміла цього зробити. Однак ніхто не дасть гарантії, що завтра проамериканська
і компрадорська російська еліта не буде зметена реальною, а не «помаранчевою»
революцією. Тож зміни в Росії треба зробити незворотними.
І тут ми знову повертаємось до питання
компрадорства української еліти. В сучасному стані українська еліта не годиться
ні для неоколоніальної експлуатації ресурсів України, бо заважає доступу до них
з боку західних ТНК, ні для перетворення України на могутнього союзника США в
Східній Європі, бо не дотягує до статусу виразника національних інтересів. З
нашої констатації можливий лише один висновок: еліту будуть міняти.
Український народ існуюча еліта ніколи не вдовольняла,
але іншої еліти у нас наразі нема, тому мусимо терпіти до певного часу ту, що
є. Унікальність правління В.Януковича в тому, що в надрах його режиму
народжується його могильник. І виражається це в наступному:
- Радянська «спадщина» закінчилась і вже не можна промотувати ресурси, створені попередніми поколіннями;
- Практично всі державні активи, за винятком землі, вже перейшли в приватні руки і продавати більше нічого;
- Дефіцит ресурсів в країні і конкуренція з боку західних товаровиробників, що загострилась під час кризи, штовхають українську політичну владу в напрямку ліквідації олігархів, як класу, за російським зразком;
- Тиск Заходу в формі вимог політичних перетворень у вигідному йому напрямку, через МВФ та інші структури, унеможливлює створення класичної диктатури і тим самим послаблює існуючий режим і робить його вразливим до політичних конфліктів і революцій;
- Загострюються протиріччя між національним капіталом і компрадорською природою сучасної української держави.
Тобто утримання при
владі Партії регіонів на чолі з В.Януковичем вимагає не тільки популістських
заходів, але й реального «покращення життя вже сьогодні». Це в свою чергу
вимагає фінансових ресурсів, які реально можна взяти лише в олігархів,
запропонувавши їм «поділитись». Тим самим підрубується база режиму, бо така
політика перетворює олігархів з опори режиму на його противників.
Класичні диктатури
в подібних випадках «закручують гайки». Але й «закрутити гайки» не вийде,
оскільки цього не підтримує не тільки народ та олігархи, але й «Вашингтонський
обком». В подібних умовах (незадоволення низів і слабкість верхів)легко зробити
якусь нову «революцію».
Окреслимо можливі
заходи, що мають кінцевою метою повалення режиму В.Януковича. Об’єктивно існує
велике незадоволення широких народних мас існуючим станом справ. Для того, щоб
ці маси прийшли в рух, необхідно не просто ліпити в ЗМІ з Януковича та інших
очільників режиму образ ворога. Потрібно
створити загальнонаціональну ідеологію. Ну, і мати дієву політичну організацію,
що зможе взяти владу на місцях, а не віддати владу військовим чи іншим
представникам старої влади, як це сталося в Єгипті.
Якщо брак коштів
для фінансування опозиційних партій може бути легко покритий відповідним
донорством з країн Заходу, включно з нелегальним фінансуванням, то створення
загальнонаціональної ідеології та її поширення в масах є не простою задачею.
Пропонується не
творити єдиної в межах України ідеології, як це робилося до цього, оскільки
створення такої універсалістської ідеології просто неможливе, а створити дві
окремі ідеології для Східної та Західної України.
Сучасні європейські
держави існують в формі держав-націй. Кожна нація, що має відповідну потугу,
намагається створити власну державу. У випадку Західної України ніяких перешкод
для цього не існує. Особливість Східної України в тому, що тут поряд з
українською нацією існує ще креольська (російськомовна) нація, або точніше –
протонація, що теж претендує як мінімум на гегемонію в українській державі.
Креольська
протонація поступається українській нації кількісно, але переважає її якісно. Живуть
креоли у великих містах (обласних та індустріальних центрах).Їх мова
(російська) все ще є мовою адміністрації, науки і культури. Комуністична номенклатура,
з представників якої значною мірою до цих пір комплектується державна влада і
державний апарат, походять з креолів чи етнічних росіян, що успадкували
креольський світогляд. Саботування російськомовним населенням вивчення в
Україні української мови, не в останню чергу визване пануванням креолів в
державному апараті. Російська пропаганда «русскаго міра» також розрахована
виключно на креолів.
Креольська
протонація виникла шляхом русифікації українців та частковій українській
асиміляції росіян і інших народів СРСР, які внаслідок міграційних процесів
опинились на українській землі. І те, і інше часто відбувалося шляхом прямого
міжнаціонального перемішування (міжнаціональних шлюбів). Креол любить борщ і
сало, але ненавидить Петлюру і Бандеру. Історія українських креолів умовно
починається в 1930 році, з початку індустріалізації, коли «вышел в степь донецкую парень молодой». З
цієї причини неможливо створити креольську національну ідеологію і, відповідно,
націю.
Але креольський
світогляд і креольський менталітет – цілком реальні. Вони базуються на страсі до
всього українського. Цей страх – усвідомлення того, що панування креолів над
українцями не було справедливим і креоли інстинктивно бояться опинитися в ролі
упослідженої категорії населення.
Фактично єдиний
маркер, що відрізняє креолів від українців, є мова. Цілком реально прищепити
креолам українську національну ідеологію, за умови відсутності у них ідеології
власної, шляхом виокремлення мови, як елементу ідеології, від решти ідеології.
Тобто нашою метою є створення «російськомовного бандерівця».
Інколи це ще
називають створенням української політичної нації. Але будь-яка політична нація
створюється на базі якогось домінуючого етносу, зі своєю історією, культурою,
світоглядом і менталітетом. Інші протонації вливаються до такої політичної
нації. Але основою об’єднання в одній політичній нації є національна ідеологія
домінуючого етносу. Не можна об’єднатись в одну політичну націю, коли якась
частина кандидатів на об’єднання заперечує сам факт існування українців, як
нації.
Відповідно, постало
на часі формування українського націоналізму-лайт для російськомовного Сходу.
Очевидно і те, що основна націоналістична сила – ВО «Свобода», як виразник
націоналізму-лайт, для цих цілей не годиться. Перейшовши на націоналізм-лайт,
вона втратить основну масу прихильників в Західній Україні.
Очевидно, для
Східної України буде створена нова організація, чи кілька організацій,
об’єднаних єдиною ідеологією. Саме така організація зможе залучити зовнішнє
фінансування – критичний фактор в умовах олігархічної держави, та прийти до
влади. А згодом, модернізувавши Україну, перетворити нашу країну на надійного
союзника Вашингтону, аж поки домінування США у світі не закінчиться.
Що ж до долі
Януковича і його партії, то обоє повинні звільнити займане місце. У нинішнього
президента ще є шанс досидіти до кінця своєї каденції, але не більше.
Американці не можуть чекати. Вони вже організували кольорові революції в Тунісі
і Єгипті. Вони руками європейців, катарців та місцевих ісламістів звалили режим
полковника Каддафі. Залишився єдиний з колишньої радянської сфери впливу реліктовий
режим Башара аль-Асада в Сирії. Незабаром впаде й він. Війна з Іраном,
очевидно, не на часі. Напевне, з іранцями домовились. В усякому разі, згадки
про можливу війну з Іраном дратують начальника Генштабу ЦАХАЛа
генерал-лейтенанта Бені Ганца[18].
Коментарі
Дописати коментар