ЯК ВЛАШТОВАНО ПРАВИЙ РУХ В УКРАЇНІ. - Oleg Odnorozhenko

 ЯК ВЛАШТОВАНО ПРАВИЙ РУХ В УКРАЇНІ У появі... - Oleg Odnorozhenko

ЯК ВЛАШТОВАНО ПРАВИЙ РУХ В УКРАЇНІ

У появі будь-якої націоналістичної організації в Україні головну роль завжди відігравав лише один чинник – рішуче несприйняття дійсності. Спочатку, на зламі 80–90-х, радянської, згодом – неорадянської (олігархічно-кримінальної). Це і зрозуміло – людині з вираженою національною ідентичністю, почуттям справедливості та здатністю до активних дій, важко (фактично неможливо) примиритися з існуючими реаліями, що виникли з симбіозу більшовицької системи влади та олігархічного визиску країни. Така особа неодмінно починає шукати однодумців, а знайшовши – витворювати локальну спільноту. Жодна права структура в Україні не виникла як загальноукраїнська (чи принаймні регіональна) організація. Всі помітні об’єднання – наслідок розростання структур, що успішно проявили себе в одному з більших міст країни (Київ, Львів, Харків та ін.). 

Ідеологічні засади таких організацій можуть бути різними, спільне – радикально виражений нонконформізм, зверхність та презирство до «системних» політичних сил, прагнення перевернути політичну шахівницю. Одним словом – «Все і негайно». В тому, що Україна повільно, але неухильно, виповзає на Світ Божий з радянського болота, якщо й ненайбільша, то однозначно – дуже вагома, заслуга саме націоналістів. Є цілі періоди в нашій новітній історії, в яких по-за «чинами славними і кривавими» націоналістів Україні нічого пред’явити світові. Деякі з цих чинів за своєю відчайдушною жертовністю та непохитністю Духа без перебільшення можна порівняти зі звершеннями античних героїв та середньовічних рицарів, коли Європа ще не розгубила свого молодечого запалу… 

Старіє не лише Європа. Старіють люди, які прийшли до націоналізму в 90-і та на початку 2000-х. Старіють створені ними організації. Дух одвічної стихії поступово згасає в їх серцях. Озирнувшись на своє життя вони крім героїчних вчинків та славних звершень, бачать страждання та злидні, ментовські преса та ув’язнення, смерть побратимів та панування довкола все тієї ж неорадянської дійсності. І задаються «резонним» питанням – доколє?

А дійсність пропонує навзамін «безпрограшні» варіанти – покинути валити УРСР-івські мури, підставляючи себе під удари, а увійти в двері, як усі «нормальні» люди. Почати грати за правилами, домовитися з сильними світу цього. Ну трохи там підкорегувати риторику, зробитися «рукоподаваємими» та прогнозованими. Навзамін – доступ до годівниці та прощання з перманентними злиднями. Особливо «успішним» – політична кар’єра та імунітет від переслідувань.

Рано чи пізно така дилема стає перед усіма. І якщо для рядового учасника це більше абстракція (хіба що убезпечення від ментовського безпредєлу та трохи грошенят), то для лідерів – це більш ніж реальний вибір. Між важкими випробуваннями, втратою свободи або й життя, і все лише в ім’я нездійсненної мрії у велике та вільне майбутнє країни – з одного боку. Та життєвим «успіхом» прямо тут і зараз, статусом і матеріальним благополуччям – з іншого. Класична угода з дияволом.

«Слаб человек и в грехопадении немощен». У мене практично немає прикладів, щоб очільники правих структур рано чи пізно не піддалися спокусі. А далі все розвивається за одним і тим же сценарієм. Лунають дивні заяви, спливає інформація про темні оборудки та угоди з вчорашніми ворогами та опонентами, політична діяльність стає імітацією, а громадський «активізм» починає приносити твердий прибуток. Більшість членства до часу всього цього не помічає. А як помічає, то теж стає перед дилемою – доєднатися до нової генеральної лінії, тихо піти чи чинити спротив. 

Перший варіант – не найбільш масовий, але нажаль досить помітний. Вчорашні борці з системою стають її сумлінними охоронцями за «долю малую», і з захватом неофіта та зголоднілого жебрака впадають у всі види гедоністичного задоволення. Другий – найбільш чисельний, пов’язаний з жорстоким розчаруванням, що триває роками. А навіть як проходить – на виході маємо людей зневірених, часто цинічних і підозрілих до всіх і всього. Третій – практично неможливий до реалізації. Людям ідейним важко стати на протиборство зі своїми колишніми соратниками. Сантименти та неможливість до кінця повірити у зраду «побратимів». Зовсім не те у останніх. Ці «реалполітики» без жодних комплексів розберуться з наївними ідеалістами, які не «розуміють» нових можливостей, й іншим заважають «жити по справжньому». Тут можна як «Свобода» домовитися з репресивними структурами Януковича і пересаджати опонентів, зачистивши під себе «праве поле». Або як НК – вбити найбільш небезпечних потенційних конкурентів, які не погоджуються дивитися на світ «реально».

На фініші теж все досить передбачувано – з організації йдуть поступово всі притомні люди, лишаються заробітчани та пристосуванці, з’являються мутні персонажі, які здатні «рішати» питання (Боцман, Ківа і Пупс це лише найпоказовіші приклади). Рейтинги провисають. Репутація не те що падає, а взагалі зникає. Позиції у владі тануть як сніг на сонці. Структура перетворюється на класичну ОПГ, яку певний час люди при владі «підписують» на різні підробітки. Але фінансів з часом стає все менше, теми все «стрьомнішими», заробітчани поступово розбрідаються. Лишається лише розповідати довірливому обивателю байки про колись дійсно славне минуле. І так собі поступово конати до повного розпаду.

Не візьмусь оцінювати в усіх деталях історію інших організацій. Наскільки можу судити – загалом там відбувалося те ж саме. Але шлях, який пройшли СНПУ-«Свобода» і Азов-НК від справді ідейних, революційних та нонконформіських об’єднань патріотів до потворних злочинних груп, що заради прибутку готові йти на пряму співпрацю з ворогом, вражає своєю незмінністю навіть у деталях.

Це ніщо інше як системна помилка, що закладена від початку в такі структури. В кризові моменти вони не здатні опиратися спокусам і тим лідерам, що вирішили звернути на криву стежку. Це були різні люди, зі своїм набором чеснот і недоліків, ніхто з них від початку не був кінченим покидьком (щодо Білецького не впевнений). Тим більше не були блеючим стадом і меркантильними пристосуванцями ті люди, які від початку, на голому ентузіазмі та вірі, творили організації, що покликані були докорінно змінити країну. Мене бентежить і не дає спокою той факт, що у підсумку ми отримуємо один і той же результат. Результат не просто поганий, а потворний і жахливий в усіх своїх проявах. В цих структурах не лишається не те що нічого ідейного та героїчного, а навіть звичайного людського – лише безмежна безпринципність, жадібність та цинізм. 

У мене немає рецепту, як цьому протидіяти. Але в чому я абсолютно переконаний – без усунення цієї системної помилки наші зусилля щось змінити будуть ні чим іншим як Сізіфовою працею.

ПРО НОВІТНІЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Олег Однороженко ставить питання, але не має відповіді на нього... Постановка проблеми - початок знаходження відповіді. Отже, всі сучасні націоналістичні рухи (організації) еволюціонують за однаковим алгоритмом: створення організації ідеалістами - етап розширення (залучення до організації всіх бажаючих, в т.ч. і кримінальників) - сповзання в кримінал. І жодних винятків!

Таку еволюцію можна порівняти зі ставком з надміцною греблею, коли нема стоку води. Спочатку ставок має чисту воду, але з часом неодмінно повинен перетворитися на болото, поросле очеретом. Зі ставком все просто: очерет не росте в проточній воді, бо він росте в стоячій!

З організацією теж все просто: в сучасних умовах кримінальники розмножуються швидше за ідеалістів, тому з часом вони остаточно витісняють останніх. Щоб організація складалася виключно з ідеалістів, вона повинна фільтрувати людський матеріал, тобто видаляти кримінальників зі свого середовища. Чому цього не відбувається?

Проблема складна і не дивно, що Олег Однороженко, як і всі інші представники "традиційного націоналізму", не бачать можливостей її вирішення. Більше того, проблема і не має вирішення в парадигмі "традиційного націоналізму".

Традиційний український націоналізм протистояв або авторитарному режиму Ю.Пілсудського, або тоталітарному радянському чи гітлерівському режимам. Дмитро Донцов розумів природу ліберальної демократії, але вживу українці з нею не зустрічалися, відповідно ніяких рецептів боротьби з лібералізмом класик українського націоналізму не пропонував. Не мають їх і сучасні послідовники Д.Донцова.

Чи міг Степан Бандера стати комуністом? Справа не в тому, що він цього не хотів... Може б за певних обставин і захотів... Але цього не бажали інші комуністи. Натомість ліберали заохочують інкорпорацію в свої ряди. Тому типовий очільник націоналістичної організації, що представляє контреліту, або стає лібералом-елітарієм, або зкочується в кримінал, якщо з якихось причин йому не вдалося трансформація.

Отже "кощеєва" смерть лібералізму полягає в тому, щоб зробити неможливою інкорпорацію націоналістичної контреліти в ліберальну еліту. Досягається ця мета одним засобом - індивідуальним терором, хоча за певних умов допускається і колективний терор. Тобто Олег Однороженко повинен створити новітню ОУН, яка буде влаштовувати замахи на олігархів, президентів, урядовців, генералів і офіцерів спецслужб, а також на "ворів у законі". В такій організації не з'являться кримінальники і вона не переродиться в щось інше, позаяк терором ми перетворюємо постмодернізм знову у модернізм. Це ми описали новітній хард-націоналізм.

Але є ще й новітній лайт-націоналізм. Повертаючись до природи лібералізму, констатуємо, що це ідеологія фінансової олігархії, а в українських умовах передовсім компрадорської буржуазії. Фінансова олігархія на відміну від індустріальної буржуазії не має відношення до створення доданої вартості, в чому і полягає її паразитичність. Компрадорська буржуазія, навіть якщо вона індустріальна, заважає створенню доданої вартості в Україні. Тому лібералізм у будь-якому вигляді - ворог націоналізму, а ліберали - вороги національної держави.

Панування фінансової (ліберальної) олігархії пояснюється таким історичним курйозом, як відсутність воєн чи реального протистояння поміж провідних світових держав, що мали б наслідком падіння однієї чи кількох держав і, відповідно, їх еліт. Тому болото заростає очеретом!

Особливість сучасного Китаю в тому, що це не тільки інша (неліберальна) держава і цивілізація, але перш за все в тому, що це приклад осучасненого азійського способу виробництва. Є підстави вважати, що він виявиться ефективнішим за "вільний ринок".

Тому як виклик на появу нового Китаю у США до влади прийшов Дональд Трамп, а в Україні в умовах кризи олігархічного компрадорського режиму - Володимир Зеленський.

Так, хлопці, єврей Зеленський і є уособлення новітнього українського лайт-націоналізму. Націоналізм - завжди ідеологія тих, хто створює додану вартість. Все інше - вторинне. Але ж вам не до вподоби така істина?